Пісня 1. Цар Гарун Ер-Рашід
Іван Франко
У Багдаді, славнім місті,
Тому літ не сто, не двісті,
Тому тисяча й сто літ,
Жив могутній цар-владика, –
Його слава скрізь велика, –
Звався Гарун Ер-Рашід.
Славний був не тим, що в купи
Він валив людськії трупи,
В крові плавав у війні;
І не тим, що за гріш люду,
За здобутки поту й труду
Бенкети справляв бучні.
І не тим, що в супокою
Він залізною рукою
Люд замучений держав, –
Але тим, що кривди й шкоду
Найбідніших із народу
Серцем збагнути бажав.
Тим, що правий без погрози,
На сирітські, людські сльози
Він чутливе серце мав,
Що частенько в простім строю,
Жебраком або слугою
Перебравшися, блукав.
Щоб життя людей пізнати,
Заходив у бідні хати,
На базари і на суд,
Де купці людей здирають,
Де судді галь-паль карають
І на кривду право гнуть.
О, на кривдників проступних,
На начальників підкупних
Сей халіф був злий батіг!
О, для них не знав він ласки,
З них здирав облесні маски,
Нищив їх, губив, як міг.
А зате жебрак обдертий
Все мав царський дім отвертий
І готовий щедрий дар;
В разі напасті, неправди
Кождий міг прийти, і завжди
Діло розібрав сам цар.
Скажете: яка то шкода,
Що для бідного народа
Днесь таких царів нема.
Ну, не все в суботу свято!
Толкувати б тут багато,
Та скажу лише: дарма!
Якби плив у ріках мід,
А з ковбас був кождий пліт, –
Хто би хтів на хліб робити?
Якби, що зівнеш – пиріг
Сам у рот ускочить міг, –
Чи не любо б байди бити?
Якби не було зими,
За кожух не дбали б ми,
Ні за хату, де би скриться;
Якби кривди не було,
Ми не знали би, що зло
Є на те, щоби з ним биться.
А як бідності й хороб
Між народом не було б,
Ми б не знали милосердя;
Якби й нам самим, адіть,
Не прийшлося потерпіть,
Ми б дуріли спересердя.
Якби хтось за нас все дбав,
Правду нам у всім давав,
Ми б самі про ню не дбали;
Якби зняв хто з нас ось тут
Всяке горе, всякий труд,
Ми б добру ціни не знали.
Тим-то добрії царі
Тим недобрі, що старі
Все порядки укріпляють
І бажання прав, свобод,
І дбання за весь народ
В людських душах присипляють.
Тим недобрі, що нас вчать
Ізгори добра все ждать
За печаткою й декретом,
Вірить, що їх власть від бога,
А думки, ідеї – змога
Вбить тюрмою та багнетом.
Тож най буду я дивак,
А скажу наголос так:
Треба нам людей хоробрих,
Смілих, гордих і палких, –
А щоб виховать таких –
Волю злих царів, ніж добрих.
Ну, та се лиш так, до слова;
Не про се, властиво, мова!
Ось вже блискає зоря,
А нам є куди махати,
Поки казку зопихати
Про предоброго царя.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 92 – 94.