Пісня 10. Бассім самозваним більдаром

Іван Франко

Як собака у криниці,

Як та муха у мазниці,

Як той короп у вівсі,

Так Бассім по тій пригоді

Почував себе, що й годі

Описать ті муки всі.

П’яти грань мов припікає,

Сором очі виїдає,

З голоду живіт бурчить,

І в ухах шумить і дзвонить,

Думка думку бистро гонить:

«Що почать? На чім скінчить?»

«Боже! – скрикнув неборака, –

Чи я злодій, забіяка.

Чи я нелюд, дикий звір,

Що мене, де лиш приткнуся,

Всюди гонять, всюди трусять,

Мов собаку з двору в двір?

Ні, вже видно в тім Багдаді

На жаднісінькій посаді

Не вдержатися мені!

Чорт бери його начисто!

Заберуся звідси! Чи ж то

Стільки світу, що в вікні?

Сам, мов гілка, з пня відтята,

Ані свата тут, ні брата,

Ні кола, ані двора, –

Що ж мене до місця в’яже?

Кину се гніздище враже,

Хай давиться ним мара!»

І, на тім думки спинивши,

Твердо так постановивши,

Став збираться так, що ну!

Без меча, без стріл і бритви

З лихом він зібравсь до битви,

Як отаман на війну.

Свій тюрбан наставив штучно,

Бедра вперезав бундючно,

А пальмовий довгий дрюк

В цератову піхву вправив,

З боку лівого приставив

Так, як носить меч гайдук.

Так зібравшися за хвильку

І ще й мигдалеву гильку

Взявши в руки, він пішов

Геть, без наміру й без тями,

Сюди-туди вулицями,

Аж на плац один зайшов.

Се торговиця була,

А на ній гула, ревла

Купа люду, густо збита.

В купі тій порожній круг,

А в тім крузі стук і рух,

Тут тюрбан мигне, там свита.

Зацікавився Бассім.

«Що се? Що там сталось їм?» –

Крайніх глядачів питає.

«Два міщани посварились,

А се й битися зчепились,

Аж паздір’я з них літає».

«Гей, та що се? – крикнув грізно

Наш Бассім. – Тут так завізно,

А нікому лад зробить!

Чи ж то вірним не паскудно

Битися отак прилюдно?

Треба їх розборонить!»

Тут наліво і направо

Гілкою махнув він жваво, –

Заворушився базар…

«Проступіться! Набік, люде!

Зараз тут порядок буде:

Від халіфа йде більдар».

І присутні всі по хвили

Шлях Бассімові зробили,

Низько кланялись йому:

Бач, більдар халіфський, боже!

Кого хоче, того може

Запроторити в тюрму.

А Бассім поважно, строго

До кружка дійшов тісного.

Де завзятії борці

Рвали бороди і зуби,

Дряпали носи і губи,

Кров’ю мились по лиці.

Тут Бассім гукнув, як з дзвону:

«Стійте! Іменем закону!»

Сьому й тому в карк талап!

Аж оба на землю впали…

А як, охаючи, встали,

Він обох за ковнір хап.

Тут комісар від базару

Надійшов, на сюю пару

Глянув, пальцем погрозив:

«Будете, любенькі, знати,

Як тут бійку починати.

Бач, як чорт їх розвозив!»

І, звернувшись до Бассіма,

Честь йому дав перед всіма

І п’ять драхм йому вручив.

«Друже мій, більдаре царський,

Се за труд твій господарський,

Що ти морес їх навчив.

А тепер візьми їх трішки

І веди на суд халіфський,

Хай на кару судять їх,

Що прилюдно в день базарний

Тут зчинили бій негарний,

Собі сором, людям сміх».

Та Бассім слова хороші

Ледве чув, він хопив гроші

Та й шепоче: «Я Бассім!

Дбає ще аллах за мене!

Світло є, й вино, й печене!

Дзусь тепер халіфам всім!»

А борців по тій промові

Хопив, мов снопи бобові,

У повітря їх підняв,

Під одну паху одного,

Під другу паху другого

І поважно поманджав.

Вся юрба за ним, мов лава:

«Гарно! Браво! Слава! Слава!»

Крик, і сміх, і плеск, і плач.

Та борців рідня в більдара

Просить: «Панцю! Вже ж їм кара

Остра! Решту їм пробач!

Хай погодяться тут вдвійку,

Перепросяться за бійку

І поставлять могорич.

А ти, паночку уцтивий,

На халіфський суд страшливий

Не тягни їх і не клич!»

Думає Бассім: «Та й ціло!

І яке мені в тім діло,

Як в тюрму сих двох запруть?»

І нібито неохітно

Він пустив їх незамітно

Драпцювати в божу путь.

Як Бассім їх всіх позбувся,

Аж підскочив, аж крутнувся:

«Жив мій бог! Ще я Бассім!

Ще аллах за мене дбає,

Його ласка шкандибає

По шляхам моїм усім!

Сей випадок – се ж недаром!

Знать, судилось, щоб більдаром

Жив я і вмирав, мабуть.

Гей! до царської палати

Своїх другів повітати

Чимчикую, будь-що будь!»

У халіфа Ер-Рашіда

Звичай був від батька й діда:

Тридцять гайдуків лишень,

А і з них лише десятку

В денну службу по порядку

Кликали щодесять день.

Ось Бассім собі патлатий

Сміло входить до палати,

Де сидить більдарів ряд

В мармуровому підсінню, –

Хто на сонці, хто під тінню,

Ждуть приказів із палат.

Руки фертом, вираз строгий,

Широко розкрячив ноги

Та й бурчить собі Бассім:

«Се більдари? Ті хлоп’ятка,

Що цвітуть, мов маку грядка,

Цар наш довіряєсь їм?

Їм на танці, на зальоти,

Не до царської роботи!

А повбирані! Га-га!

Як паяци! Ні, Бассіме!

Се не твій плац! Тут між їми

Не встоїть твоя нога».

Так бурчить він, і міркує,

І більдарів критикує;

Ті ж на нього і собі ж

Позирають: що за пика!

Ріст який! Постава дика!

Мов між кріликами їж!

Далі капітан від варти

Шепче: «Хлопці, се не жарти!

Певно, се якийсь більдар

Від багатого еміра,

Що десь із пустинь Алжіра

Тут приїхав на базар.

Нас прийшов він навістити…

Слід би нам його вгостити,

Аби сором нам не був,

Що гостив у нас товариш

І в халіфа жаден бариш

Ні пригістник не здобув».

«Справді, був би се нам сором, –

Мовили більдари хором, –

Але чим його вгостить?

Ти, наш любий капітане, –

В тебе діло се не стане, –

І не нам тебе учить».

Тут капітан від більдарів

Зараз шмигнув між писарів,

Що при царськім скарбнику

Їх сиділа повна хата,

І велів їм написати

Резолюцію таку:

«До цукорника Отмана

Наказ: маєш нині зрана

У скарбовий двір прийти

І п’ять тисяч драхм, що винен

Скарбу царському, повинен

В повній сумі принести».

Написавши сю цидулку

Живо, мов з’їв з маслом булку,

Писар підпис скарбника

Сфальшував і ще воскову

Притиснув печать скарбову, –

Се забава в них така!

Капітан папір хапає,

На підсіння поспішає,

Де Бассім все ще стоїть.

«Гей, більдаре! Гей, братище!

Приступи-но, прошу ближче! –

Загукав на нього вмить.

Бассім

Ти мене гукаєш, пане?

Капітан

Так. Дільце тут непогане…

Бассім

Що прикажеш, я готов.

І, покірно поклонившись,

Чемно в землю задивившись,

Він близенько підійшов.

Капітан

Любий друже, я бажаю,

Щоб про нас ти в своїм краю

Словом спом’янув незлим, –

Тим-то на тобі дарунок,

Сей скарбовий форлядунок, –

Слухай, що зробити з ним.

Сей Отман – то мусиш знати –

Се цукорник пребагатий,

А ся картка – то указ,

Щоб у царськую шкатулу

Довг зі звісного титулу

Здав – п’ять тисяч драхм сей час.

Ну, більдарську службу знаєш…

Трошки там купця полаєш,

Та не надто вередуй.

Вже він живо покориться,

А як трохи розщедриться,

Все приймай і не гордуй.

Надіюся, любий брате,

Що не будеш кривди мати, –

Тільки картки не забудь

Від Отмана відібрати

І на куснички порвати!

Ну, прощай же! В божу путь!

Гей, як взяв Бассім ту карту,

Мовби хто його без жарту

На три коні посадив!

Із палати гордо суне,

Через губу вже не плюне,

Руки в пояс вгородив.

Пішки йти? Ага! Як возний?

Він тепера пан вельможний.

«Гей, осла сюди!» – гукнув.

І погонич, що на площі

Із ослом стояв, чимборше

До услуг йому чкурнув.

У Багдаді, хто не мусів

Пішки йти, той омнібусів

Ані ф’якрів не дістав,

А лиш крикнув до віконця,

Мав осла і ще й погонця,

Що провадив і свистав.

Погонич

Де поїдем, прошу пана?

Бассім

До цукорника Отмана.

Знаєш, де його шукать?

Погонич

О, най тільки пан сідають!

Його всі тут в місті знають, –

Відси вуличок зо п’ять.

На ослячій худобині,

Мов стіг сіна на драбині,

Гордо їде наш Бассім

Аж до самої цукорні,

Де Отман сидів проворний,

Позір даючи за всім.

«Тут Отманові пороги?» –

Закричав Бассім з дороги,

Не злізаючи з осла.

«Тут», – сказав Отман, хитнувся,

Але з місця не рухнувся,

Річ мов не про нього йшла.

Бассім

Я Бассім-коваль, і править…

Та Отман не слухав навіть,

До пекарні обернувсь,

Щось челядникам толкує, –

Се Бассіма аж шпилькує, –

Ось він випрямивсь, надувсь…

Бассім

(піднесеним голосом)

Править я прийшов від тебе

Для халіфської потреби

Довг, що в скарбі винен ти.

Ось візирова цитац’я:

Зараз маєш ти збираться

І п’ять тисяч драхм нести.

Як почув Отман те слово,

З місця схопився раптово,

Страшно випулив баньки,

Потім низько поклонився,

До Бассіма наблизився,

Взяв папір з його руки.

Взяв папір, на знак пошани

Цілував, а там руками

Вище голови підняв,

Прочитав потім тихенько

Й до Бассіма покірненько

Ось які слова сказав:

«Прелюбезніший більдаре!

Бог мене возславив варе,

Що тебе тут присила!

Я твій раб, слуга покірний,

Слушний наказ сей і вірний –

Та, будь ласка, злізь з осла!»

Зараз вибігли з цукорні

Два челядники моторні,

Щоб Бассіму помагать;

А сей оха, стогне, фука,

Мов бог зна, яка то мука

На ослі чимчикувать.

Потім в чересі пошпортав

І півдрахми, наче лорд, дав

Осляреві за прогін.

А Отман аж потерпає,

Що за пан такий вступає!

Низький дав йому поклін

Він веде його до хати,

Просить ласкаво сідати,

Ставить льоди і шербет.

«Панцю любий, не згордуйте!

Освіжіться, покуштуйте,

Поки вирушимо гет».

Бассім

Друже любий, не в гостину

Я прибув сюди! Причину

Мого ходу знаєш сам.

Дяка за слова хороші,

Та ти зараз лагодь гроші,

Щоб нам швидше бути там.

Отман

О найстарший із більдарів,

Дрібку лиш сих божих дарів

Покуштуй, а то, бігме,

Буду думать, що гордуєш,

Рівно з псом мене цінуєш, –

Жаль тяжкий мене візьме.

Бассім

Гов, мій друже чесний-годний,

Хоч і як я неголодний,

Тобі жалю не завдам.

Даром божим не згордую,

І тебе як слід шаную

І люблю – побачиш сам.

Розіслав Бассім сервету,

Взявсь до пляцків, до шербету,

До цукрів, до конфітур, –

Їсть і п’є, змітає живо,

А Отман на теє диво

Погляда й стоїть, як мур.

«Боже! Се якась облуда!

Він, здається, і верблюда

З костомахами би зжер!

Треба швидше міркувати,

Як його з своєї хати

Випровадити тепер!»

Він до склепу свого скочив,

У мішечок натолочив

Конфітур сухих, цукрів,

У папірець завиває

Двадцять драхм і поспішає

До Бассіма, аж упрів.

«Пане, – мовить, – капітане!

Будь ім’я моє погане,

Як не правда є сьому!

Хоч печи мене, дри шкіру,

А п’ять тисяч драхм на віру

Я нівідки не візьму.

Кепсько йшли діла в сім тижні…

Не платять довгів ті ближні,

Що ще винні за товар…

Будь мені святим, блаженним,

Підожди з довгом казенним

І прийми сей бідний дар.

Ось тобі мішок цукриння,

Пастала, кебаб, варення –

Се для діточок твоїх.

А ось двадцять драхм в паперці –

Не відкинь, май бога в серці!

Бідним вигодить не гріх».

Ну, сей тон Бассіму любий!

Та проте, віддувши губи,

Він поважно мовив: «Гум!

Діло, братику, казенне!

Не залежить се від мене.

Може вийти з того глум».

Та проте, поміркувавши,

Він сказав немов ласкавше:

«Щирий муж ти, що й казать!

Ну, візьму сей страх на себе,

Вигоджу тобі в потребі,

Тільки ти себе не зрадь.

Нині-завтра ти з кватири,

Тиждень, два, чи три, чи штири

В місто, брате, не виходь,

А вже там я так покручу,

Що твій довг із книг істручу

І замажу – дасть господь».

Так з Отманом поладнавши

І даруночки прийнявши,

Відійшов Бассім домів.

«Я Бассім! Бог дбав за мене,

Буде знов вино й печене! –

Сам собі він гомонів. –

Тю на мене, дурачину,

Що я думав: дай покину

Пречудовий сей Багдад!

Де ж би інде міг так цупко

Заробить такую купку

Драхм, їй-богу, двадцять п’ять!

Боже, ти мене сьогодні

Випровадив із безодні,

Змусив шлях отсей обрать!

Тож клянусь: се все недаром

Твоя воля: тож більдаром

Хочу жити і вмирать.

А що ти і пізно й рано

Дбав за мене, то погано

І нечесно б я вчинив,

Якби на такий припадок

Свій звичайний розпорядок

Сеї ночі я змінив.

Та на збитки сим драбугам,

Скупарям і волоцюгам,

Що до мене пхають ніс,

Я сьогодні – не жартую,

Вдвоє більше накупую

Всіх присмаків, хай їм біс!»

Так собі, додому йдучи,

Міркував Бассім наш ручий,

А як в хаті своїй став,

У буденне перебрався

І на торг собі подався,

Йдучи, весело свистав.

Тут удвоє – хлоп силенний –

Понад свій бюджет щоденний

Видав десять драхм, як дріт;

Вже смеркалось, як з думками,

Опакований клунками,

До своїх допхавсь воріт.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 159 – 171.