Пісня 11. Бассім похваляється званням більдара

Іван Франко

Ніч. Халіфу знов не спиться,

Все Бассім наяві сниться:

«Що то робить неборак?

Як там смакувала кара?»

Ось він кличе Джіафара

І до нього мовить так:

«Як міркуєш, Джіафаре,

У якім настрою варе

Є тепер наш друг Бассім?»

Джіафар

Пане, у такім настрою,

Що такого б я порою

Не бажав собакам всім.

Вранці сорому наївся,

В п’яти здорово нагрівся,

Що ще й досі десь пече;

А тепер чуприну чуха,

В тьмі сидить і тільки слуха,

Як помалу час тече.

Мисль одна у нього старша:

В животі кишки тнуть марша

Горло страшно пересхло.

Там-то десь бурчить та лає,

Нам на голови бажає

Трясцю, гризь і всяке зло!

Халіф

Справді, так воно достоту!

Аж збудив ти в мні охоту

Ще й сю ніч до нього йти:

Сього тура у берлозі,

В такій прикрості й тривозі,

Хоч разок підстерегти!

Джіафар

О володарю всіх вірних!

Хай тобі з скарбниць безміри

Все добро дає аллах!

Та прошу тебе з сльозами:

Не йди більш до тої ями!

Не наводь на мене страх!

Бо коли сей розбишака,

Грубіян і забіяка,

У добрі таке нам товк,

То чого ж від нього ждати,

Коли буде злий, завзятий

І голодний, наче вовк?

Халіф

Все се так, візире любий,

Та я не боюся згуби,

А бажання не дріма,

Ну-ко, все зладь до дороги,

Се тобі наказ мій строгий,

Сперечатися дарма.

Джіафар

То бодай, мій світлий царю,

Нині не ходім без дару.

Адже тямиш, вчора він

Нас як скупарів неславив.

Варто взяти дещо страви

Й занести там на поклін.

Месрур

Страви! Сьому ненажері!

Радше вислать до вечері

Його самого к чортам,

Таж три ночі він давився,

Їв, і пив, і веселився,

А не дав ні крихти нам!

Халіф

Добре, Джіафаре милий.

Гей, Месруре! Йди в сій хвили

В нашу кухню й набери

Щонайліпших страв і м’яса.

А вважай набрати маса,

Щоб наїлись хлопи три.

За годину по тім слові

Страви вже були готові,

А халіф, і Джіафар,

І Месрур знов перебрались

За купців і поспішались

В темне місто на базар.

А з базару далі жваво

Вуличками вліво, вправо

Аж туди, де жив Бассім.

Бачать здалека, і зирять,

І очам своїм не вірять:

Тьфу! освітлений весь дім!

Наближаються на волос –

Го, Бассімів любий голос

Аж лунає: «Я Бассім!

Там на небі честь аллаху,

На землі не маю страху.

Дулі тичу в ніс усім!»

Став халіф. «Що за причина?

Сей поганий пиячина

Чи собі жартує з нас?

Я халіф – і бачте диво!

Моїй власті неможливо

Прикрутить його на час!

Слухай, любий Джіафаре,

Я дізнатись мушу варе,

Де він гроші нині взяв?

Бач, потвора та безбожна!

Як співа! Сказитись можна!

Взір для всіх таких роззяв!»

Джіафар не рад тій вісти:

До медведя в гавру лізти

Й до Бассіма – все одно.

Та перечитись – не платно.

Він застукав делікатно

У Бассімове вікно.

«Хто там? – чути крізь віконне

Грубий голос. – Щоб вам сонце

Не світило ні на п’ядь!

Певно, знов ті дамасценці –

Трясця їх поганій неньці! –

Лізуть ніч мені псувать!»

Джіафар

Ні, Бассіме, любий друже!

Ти на нас не сердься дуже,

Не ганьби нас і не гудь!

Завтра вже нам в путь збираться,

І прийшли ми попрощаться, –

Тож впусти нас, ласкав будь.

Бассім

Відколи я друг ваш любий?

От ідіть до чорта в зуби,

Ще й візьміть прощання те:

Хай вам голови облізуть,

Пси по смерті марша ріжуть,

Двір будяччям заросте!

Джіафар

О Бассіме, чи ж не сором

Нас прощать таким докором?

Ми ж по щирості прийшли

На розмову на миленьку

Й невеличку, й немаленьку

Ми вечерю принесли.

Бассім

Ви вечерю? Як рак чихав!

Щоб ти по тій правді дихав!

Десь би в лісі вовк іздох!

А втім, що мені до того!

В мене нині доста свого,

Накормив би ще зо двох.

Джіафар

Ні, Бассіме, даром божим

Так помітувать не можем:

Що для тебе принесли,

Того нам назад не брати,

Се вже мусиш ти прийняти,

Щоб задарма ми не йшли.

А не хочеш нас впустити,

Зволь лиш шнур з вікна спустити,

Ми тобі прив’яжем кіш.

Ну, пристав Бассім, цікавий,

Що приносять сі роззяви!

Певно, огірків за гріш.

Шнур спустив – і тягне живо.

В кіш заглянув: що за диво!

Там фазани, орябки,

Куропатви, мармелади,

Конфітури для принади,

І горіхи, і сливки.

«Що, – гукнув він, – за помана?

Певно, де в якогось пана

Кухню обікрали ви!

Бо платить за все те гроші,

Се вам, скупарі хороші,

Не прийшло до голови».

Джіафар

Ні, Бассіме! Коб здорові,

Ми є люди гонорові.

Як прийняв наш хліб та сіль,

Гріх би був тобі незмитий

Нас до хати не впустити

І прогнати геть відсіль.

Сим Бассім наш удобрухавсь.

Трохи ще бурчав і чухавсь,

Далі двері він відпер,

Гостей запросив до хати,

При столі просив сідати.

«Ну, погостимось тепер!

Бачте, – мовив, – любі гості:

Й пес не йде на голі кості,

Суха ложка рот дере,

Як до мене ви голіруч,

Я вам тим же, ще й обіруч,

Сиплю мокре за сире.

А як я сьогодні бачу

Преподобну вашу вдачу,

Що ви люди людяні,

То вже й дурень теє знає:

Сама честь тут вимагає

Бути чемним і мені.

Прошу, сядьте, пийте, їжте!

Щось веселого повіжте,

Бо я нині дуже рад.

Випить хочеться в компанії,

Заспівати пісні п’янії…

Ну-ко, шулем! Бий вас град!

Знаєте, сьогодні в мене

Був деньок… Ой рідна нене!

Як жию, в такім не був. –

Як кобеля та за возом,

Я трепався, тратив розум,

Думав: бог мене забув.

Та проте аллах великий

Весь той глум і клопіт дикий

Повернув на благодать.

Головна річ, щоб держаться,

Лихові не піддаваться,

Туск до голови не брать.

Знаєте, сьогодні в суді

Був я у такій паскуді!..

В п’яти били… фе, скандал!..

Бачилось: згорю зо стиду!

Бачилось: не вкажу виду,

Десь западусь у провал.

А проте – тут б’ють, кров бризька,

А в вухах, мов муха зблизька,

Пісенька одна дзвенить:

Гарна пісенька, жартлива,

Мов віщує, що ся злива

Зміниться, мине за мить.

І ся пісня, злота муха,

Не вступається знад вуха

І дзвенить, бринить весь день.

Прошу, їжте! Я ж, як знаю,

Вам сю пісню заспіваю,

Ось послухайте лишень!»

Бассімова пісня

Десь в далекім краю

Був собі султан,

Для своїх підданих

Дуже добрий пан:

У своїй палаті гуляв дні і ночі,

Ніхто його в краю не бачив на очі,

Крім його дворян.

Та одного разу

Всіх султанів взір

Вийшов погуляти

Трохи на простір;

Ходив вулицями, ходив на базари,

Не йшла з ним сторожа, ні жадні жандари.

Лиш один візир.

На однім базарі

Здибав він купця,

Сей прийняв султана,

Знать, за чужинця.

Привітав їх чемно, проводив часину…

«Прошу вас, панове, на малу гостину

До свого двірця».

Був дворець багатий,

Зала не мала;

От купець приводить

Гостей до стола, –

Свиснув, плеснув, і вже в штири лави

П’ятсот мисок прерізної страви

Служба нанесла.

До купця султан наш

З подивом рече:

«Пане, певно, гостей

Ждеш ти більше ще?» –

«Ні, – купець відмовив, – я не жду нікого».

«То хто ж для трьох люда страв смачних так много

Варить і пече?»

Тут купець із місця

Схопився нараз,

Трахнув султанові

Прегіркий ляпас.

«Чи ж я тобі, друже, велю все те з’їсти?

Заживай, що воля, про решту не бійсь ти!

Так ведеться в нас».

Аж свічки заблисли

Султанові з віч.

Каже до візира:

«Справедлива річ!

Я спитав нечемно!.. Мусиш пригадати,

Як би йому чемно той ляпас віддати

Хоч на другу ніч!»

«Пане, – відмовляє

Султану візір, –

Запроси на завтра

Ти його в свій двір

І застав вечерю ще більшу й смачнішу,

А як він здивуєсь, ще йому острішу

Заушку відмір».

На розумну раду

Тут султан пристав

І купця на завтра

К собі запрохав.

Надійшов купчина. Цар до столу просить…

Цар дав знак, і служба носить, носить, носить –

Аж тисячу страв.

«О, хвалити бога! –

Купець промовля. –

От такий достаток

Гідний короля!

У такім достатку дай бог тобі жити!

Він душу підносить, тілу дає сити,

Очі звеселя!»

І прийнявся їсти

Преспокійно всмак,

А як наситився,

То промовив так:

«Хвала господеві, господарю слава».

А султан візиру: «Се погана справа!

Так не йде ніяк!

Мудро він говорить.

За що ж його бить?

А я конче мушу

Свій ляпас помстить.

Як мені не знайдеш доброї причини,

То от тобі слово: ще сеї години

Підеш в землю гнить».

Рік візир: «Як встанеш

Від вечері, вмить

Дай рушник і воду

Йому руки вмить.

Він опресь: «Се ж честь вже маю завелику…»

Ти тоді щосили трахни його в пику:

«Не вам мене вчить».

На розумну раду

Тут пристав султан:

Гостю по вечері

Дав рушник і збан.

«О, спасибі, пане! – мовив гість і вмився. –

Щоб потік ласк божих так на тебе лився.

Чемний з тебе пан!»

Султанові в серці

Аж клекоче злість.

Заставляють каву, –

Сів спокійно гість.

А султан візиру: «Слухай! як в сій хвильці

Не найдеш притоки дать йому по пиці,

То звір тебе з’їсть».

Рік візир: «Він швидко

Схоче геть іти,

Ти раба покличеш

Його провести.

Винайди причину, вихопи тростину,

Бий раба по плечах, торгай за чуприну,

Кров йому пусти.

Гість озветься: «Пане,

Вибач бідаку!

Чим же ж він на кару

Заслужив таку?»

Ти тоді порядно хляп його в лице:

«Се мій раб! Я мушу вчить його! Чи ж це

Вам не по знаку?»

На розумну раду

Знов султан пристав

І раба покликав,

Бить його почав.

А гість каже: «Пане, бий що маєш сили!

Слуги б попсувались, якби їх не били!

Бий, сам бог казав!»

Та тепер візир вже

Довше не стерпів.

«Друже, май же серце! –

Гостю він повів, –

Попроси у пана, щоб змилосердився!

Бач, нещасний хлопець кров’ю вже облився,

Майже помертвів».

Ex, як до візира

Гість простре кулак,

Як в лице талапне,

Аж візир прикляк!

«Як ти смієш, пане, в сюю річ мішаться?

Пан раба навчає добре справуваться, –

Се похвалить всяк».

Тут султан не втерпів.

Реготати став.

«Ну, візире бідний,

Ось і ти дістав!

Ну, подай же руку! А ти, купче, другу!

Прощаю непослух, а тобі наругу,

Бо ти слушність мав».

Не коротко се тривало:

Тішився халіф немало

При Бассімових піснях;

Перші півні вже пропіли,

Зорі блідли й червоніли,

Теплий вітер з моря тяг.

Джіафар

Любий друже наш, Бассіме!

Півгодинки ще – і всі ми

Розійдемось, і бог зна,

Чи побачимось коли ще!

Тож прошу тебе, вволи ще

Просьбу, що в нас єсть одна.

Розповіж, які ти нині

Перебув пригоди дивні!

Свою добрість доверши!

Щоб тебе нам не забути,

Добрим словом все спімнути,

В своїм сидячи коши!..

Бассім

Щоб вас радше застовпило,

Ваші очі засклепило,

От що я скажу тобі!

Через ваші кляті очі

Вся біда мене толочить,

Мов собаку у юрбі.

Двадцять літ я жив, як в раю,

Ні про що, було, не дбаю,

Лиш про власне ремесло, –

Аж нараз все щезло к кату,

Скоро вас в мою кімнату

Якесь лихо наднесло.

Ви врекли мене, пагуби!

Через вас той кривоклубий

Наш халіф мене ганя,

Мов з попівського закляття,

Від заняття до заняття,

Мов піскарського коня.

Але дзусь вам всім у вічі!

А халіфу дзусь і двічі!

Ось я вип’ю! Ось і з’їм!

Всі нещастя і пригоди

На добро мені виходять,

І я все собі Бассім.

От і нині! Таж, їй-богу,

Ще ніколи ні на кого

В одній днині не сплило

Стільки зла і стільки щастя!

Слухайте – наскільки дасться

Розказать, як що було!

І, розсівшися вигідно,

Зуби вмивши відповідно,

Він почав усе казать,

Як спіткала в суді кара,

Як убрався за більдара

І як драхм дістав аж п’ять.

«А таку діставши плату,

Я в халіфову палату –

Будь-що-буде, – почухрав.

От де я навидівсь дива!

Не повіриш, хоч правдива

Буде повість моїх справ.

У великому салоні

Сам халіф сидів на троні,

А від нього блиск аж б’є.

Чемний пан, хоч і мій ворог, –

Перед ним лизати порох –

Ні, се діло не моє.

Джіафар при нім був бравий.

Із лиця собі й постави

Подобав на тебе він.

Звісно, дрібку! Він пан, дука,

А ти голиш, підла штука,

Костогриз і макогін.

І Месрур там вештавсь чорний,

Весь у золоті, моторний,

На устах приязний сміх –

Не такий, як се страшило,

Що лиш би тарахнуть в рило

И зав’язать, мов чорта, в міх».

Так він плів їм теревені

Про гонори незміренні,

Які там йому були,

Як халіфськії більдари

Йому почесті складали

І пригістника дали.

Повідав, як грав роль пана.

Як гостився у Отмана, –

Аж халіф трохи не тріс

Зо сміху; скінчив словами:

«Бог зі мною! Дідько з вами!

А халіфу дуля в ніс.

І се все мені недаром!

Від сьогодні я більдаром

Так і лишусь при дворі.

Най халіф що хоче мовить,

Але тут мене не зловить,

Наче рака у норі».

«Славно, славно, любий друже!

Се придумав зручно дуже, –

Так халіф йому сказав. –

Ну, спасибі! Звеселив нас!

А тепер коб ти пустив нас!

Нам прощатись час настиг».

«З богом! З богом! І без прощі!

У болото, в дебрі й трощі

Йдіть, де ваш проклятий дім!

Най вам бог не дасть потіхи,

На дорогу бід три міхи,

Хай за вами лусне грім!»

Так чемненько попрощались

І, регочучи, забрались

Від Бассіма гості геть,

А він двері ще засунув,

Відвернувся, сильно плюнув:

«Тьфу, щезайте в очерет!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 171 – 184.