Епілог

Іван Франко

І кінець? Велика ласка!

Що ж, брати! Арабська казка

Так, як і рутенський дух,

Кращого кінця не знає,

Як коли героя впхає

В мундур, поміж царських слуг.

Ах, бо ж люба річ служити!

Мундур так вигідно шитий,

Пенсія так точно йде!

А ще почесті й гонори,

Хліб готовий до комори,

Ще й авансик далі жде.

Ах, як любо буть лояльним,

Над добром радіть загальним,

Знавши, що воно й твоє!

Але що найкраща новість,

Так се те, що чисту совість

Служба царськая дає.

Простий чоловік, звичайний

Трибунал якийсь потайний

Носить у душі раз в раз:

Чи що зробить, чи що скаже,

Вже його сумління враже

Гнобить, мучить кождий час.

Царському слузі чудово!

Кожде діло, кожде слово,

Кождий поступ – не його.

Все він робить по наказу,

Волі власної ні разу

Не потрібно до того.

І спокійний. Кажуть дерти,

Бити, мучити до смерти, –

Він усе зробив – і прав!

Ще й заслугу з того має:

Вірно службу відбуває,

Як цареві присягав.

От в такім-то обичаю,

В мундуровім тихім раю

Опинився наш Бассім.

Казка тут його лишає,

Та мені щось шепче, шпає:

«Ладно се, та не зовсім!»

І почав я міркувати,

По гісторіях шукати,

Поки не набрів на шлях:

Що з Бассімом далі сталось

І чи любо там здихалось

На халіфових хлібах.

Ось що каже літописець:

Був нещасний рік і місяць,

День, сотворений на страх,

Коли в серце Ер-Рашіду

Думку лютую без стиду

Положив був сам аллах –

Думку люту та жорстоку!

Вислати від свого боку

Джіафара на той світ,

Йому голову відрізать

І з ним враз побить, повішать,

Потопить його весь рід.

Отоді були в Багдаді

Всі більдари дуже раді,

Бо їх меч не спочивав,

А в невинній крові мився;

Зате кождий збагатився.

Бо з побитих все здирав.

Отже, сталась в тому літі

Річ нечувана на світі.

До царя один більдар

Наблизився, поклонився,

І стояв, і вниз дивився.

«Що тобі?» – питає цар.

«Царю, – мовить сей, – їй-богу,

Поблагослови в дорогу».

Халіф

Хочеш в Мекку мандрувать?

Більдар

Ні, вже… я по іншій части:

На розпуття йду я красти,

Грабувать і розбивать.

Халіф

Що се, ти здурів, небоже?

Більдар

Знаю, царю, що негоже

Добру школу покидать;

Та я вже навчивсь доволі,

І кортить мене на волі

Іспит із науки здать.

Халіф

Що за іспит? Що за школа?

Більдар

Царю любий, правда гола!

Адже те, що тут було,

Що в більдарській службі взнав я,

Се – інакше б не назвав я –

Розбійницьке ремесло.

Лиш одна різниця скромна:

Збій на шляху – голь бездомна,

Звір, не певний свого дня;

Знає, що, понадься в руки,

Не мине страшної муки,

Гака, і сокири, й пня.

А більдар твій розбиває,

Мучить, ріже й добре знає,

Що за се й похвалять ще…

Ні… Благослови в дорогу

Або вбить вели! Їй-богу!

Бо твій мундур страх пече.

На таку промову дику

Жалість цар почув велику,

Відвернувсь від двораків,

Щось мов жвав, і мняв, і ликнув,

Потім до більдара крикнув:

«Забирайсь до сто дідьків!»

І більдар пішов. Від того

Дня і слід застиг. Про нього

Всякий слух пропав зовсім.

Стільки літописець. Діло

Ясне, й я скажу се сміло:

Сей більдар – то був Бассім.

Радуються бджоли цвіту,

А селянські діти літу,

А п’яниця хапатні;

Рад спочинкові челядник,

Рад авансові урядник,

А виборам всі хруні.

Рад прожора повній мисці,

А мужик розумній книжці,

Тьмі кромішній єзуїт;

Рада миш котячій смерти,

Рад жандарм нас всіх заперти,

Рад великодню весь світ.

Радий ярмаркові паяц,

Рад витрішкоокий заєць,

Вискочивши із тенет.

Так сю казку закінчивши,

Чесних слухів не вразивши,

Утішається й поет.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 196 – 200.