Пісня 2. Цар і Джіафар збираються гуляти Багдадом

Іван Франко

Вечір, ясне сонце сіло,

Надворі посутеніло,

Холод подиха з долин;

Курява ляга на шляху,

З мінаретів честь аллаху

Викрикає муеззин.

Тут хто що робив, чи діяв,

Спав, косив, чи жав, чи сіяв,

Їхав, ніс, – що тільки єсть,

Все повинен з рук кидати,

На лице своє впадати

І віддати богу честь.

І халіф, що у троновій

Своїй залі мармуровій

Серед візирів і годж

Раду радив про державу,

Вчувши крик той, богу славу

Дав – і рада вийшла проч.

Ер-Рашід лиш сам лишився,

Щиро богу помолився

І поклони клав як слід,

В умивальнику яркому

Руки вмивши по закону, –

І подався на обід.

Пообідавши гарненько,

Думав, що засне смачненько,

На м’якому ложі ліг.

Та даремно очі жмурить,

Запашне кадило курить,

Сон на збитки геть відбіг.

Все якісь думки важливі,

Наче мухи докучливі,

Сунуться йому на ум,

Раз лоскочуть, то знов давлять,

То страхають, то цікавлять,

Навівають нудь і сум.

«Ні, хоч би й зовсім не класться!

А заснуть мені не вдасться!» –

Мовив сам собі халіф.

Встав із ліжка – не шелеснув,

У долоні тричі плеснув, –

Бо так кличуть там рабів.

І на царський плеск мінутно,

Тихо, наче дух, нечутно

З світлом мурин, хлоп як мур,

Підійшов і мовчки зразу

Похилився й ждав приказу, –

Царський се лакей Месрур.

«Слухай, – мовив цар, – Месруре,

Ночі мовчання понуре

Душу щось мою гнітить;

Зараз шли мені більдара

По міністра Джіафара,

Хай прийде до мене вмить».

Цар звелів, слуга вклонився,

Мовчки, тихо віддалився;

Не минуло п’ять мінут,

А вже Джіафар покірний,

Пан розумний, щирий, вірний,

Мов і ждав на те, – був тут.

Цар промовив: «Любий друже!

Щось мені чи нудно дуже,

Чи то душу щось гнітить,

Чи вона щось прочуває,

Що недобре нас чекає, –

Сон від мене геть летить.

Що його вночі почати?

Чи Коран святий читати?

Певно, се спасенна річ.

Та ти знаєш – цар невільник

Світу, а не богомільник.

Не на те нам бог дав ніч.

Чи покликати музики,

Справить танці, пиятики?

Знов недобре буде й так.

Цар – на очах всього люда

З мухи зроблять верхоблюда.

Скажуть: цар – ласун, пияк.

Може б, ти міг пригадати,

Що би нам отсе почати,

Щоб скоротати сю ніч?»

Джіафар вклонився низько.

«Царю, твій співак тут близько,

Хай співа. Се добра річ».

«Ні, – сказав халіф, – мій цвітку!

Мій співак охрип крихітку,

Та й пісні його усі

Я давно напам’ять знаю, –

Та сю ніч я буть бажаю

В зацікавленні й страсі.

Слухай, друже, ну, зберімся,

В простий стрій переберімся

І подаймось у Багдад;

Може, в тій юрбі народу

Здиблемо яку пригоду, –

Я пригодам дуже рад».

«Царю, – Джіафар мовляє, –

Всі пригоди насилає

Нам, як хоче, сам аллах;

Що судив – дасть невідхильно,

Та самим шукати пильно

Тих пригод – і гріх, і страх.

А при тім, сказать по правді,

Вулиці багдадські завжді

Не зовсім безпечні. Що ж!

Міліон! Народ усякий!

Є й злодюги, й розбишаки, –

На біду наскочить мож».

Та халіф аж розсміявся,

«Джіафаре! Ти постався

Краще якось! Адже ти

Мій міністер від порядку!

То так лад держиш ти, братку,

Що аж містом страшно йти?

Ну, дарма! Тим, що ти правив,

Сам мене ще зацікавив.

Дай побачу той Багдад

Уночі! Давай поброджу

По заулках, чи сторожу

Здиблемо, що дба про лад!

Прошу більше ані слова!

Ось одежа вам готова,

Одягайтесь, я також!

І веди якнайспішніше –

Де темніш, небезпечніше, –

Що то там зустріти мож?»

«Царю, – Джіафар мовляє, –

Бог, що світом управляє,

Він трима в своїх руках

І твою, і нас всіх долю.

Я твою сповняю волю, –

Хай провадить нас аллах.

Сторожі нічні в Багдаді

Служать всі тобі по правді,

Роблять, що повинність їх.

Та зір людський обмежений,

А найліпше збережений

Той, кого аллах зберіг».

Теє мовив, поклонився,

Із Месруром віддалився,

Простий натягнув убір,

І за хвилю із палати

Всі три вийшли погуляти

В сонне місто, мов у бір.

Примітки

Аллах – по-арабськи бог. Муеззин – церковний слуга. З високої вежі, що є коло кождого мусульманського храму і зветься мінаретом, він п’ять раз у добу мусить викликати похвалу аллахові і закликати вірних до молитви. Сей оклик заступає у них місце дзвонів. – І. Ф.

Візир – міністр або намісник царський. Годжа – арабський паломник, такий, що відбув подорож до Магометового гробу. Такі паломники, навіть коли вони жебраки, мають у мусульман велику пошану, і їх не раз допускали до нарад над важними державними справами. – І. Ф.

Більдарами звалися прибічні сторожі, яких держали не тільки царі, а й інші вельможі. Вони різнилися між собою ліберією, як у польських панів гайдуки. – І. Ф.

Кораном називається святе письмо магометанців. – І. Ф.

Багдад у часі свого найбільшого розцвіту числив до мільйона людності. – І. Ф.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 94 – 98.