Пісня 5. Кузні замкнено. Бассім банником
Іван Франко
Скоро добрий день зробився,
Вже халіф зо сну збудився,
Із м’якого ліжка встав,
У воді холодній вмився,
Щиро богу помолився,
В радну залу завітав.
Там уже дворян без міри,
Там візири, і еміри,
І урядники, й князі
Посходились раду радить,
І судить, карать і ладить,
Долю важить на вазі.
Всі халіфу поклонились,
На диванах розсадились
І приказу мовчки ждуть;
Та халіф про щось гадає
І на троні не сідає,
І приказу щось не чуть.
Усміхнувся, аж хихикнув,
Джіафара к собі кликнув
І сказав: «Пошли сей час
До всіх міських комендантів,
Най шлють возних і трабантів
І окличуть сей указ:
«Відтепер через три днини
Щоб нічого не робили
У Багдаді ковалі;
І під страхом злої смерти
Всі кузні велю заперти,
Всі – великі і малі.
Хто до кузні кроком вступить,
Раз клевцем по штабі влупить,
Той без суду, без потіх
По короткій процедурі
Буде висіти на шкурі
Там же, де сповнив сей гріх».
Джіафар прийняв з поклоном
Сей указ – він став законом,
І за хвилю вже гінці,
Мов шалені, живо гнали,
Комендантам знать давали
У Багдаду всі кінці.
Не минуло півгодини,
Вже барвистії дружини
Вулицями міста йшли:
Возні, слуги, отамани,
Хоругви і барабани,
Труби й сурми всі ревли.
Всюди бубнили, й бреньчали,
І сурмили, і кричали:
«Правовірні, гей, сюди!
Слухай царського указу,
Щоб з невідомості зразу
Не вплескатись до біди.
Відтепер через три днини
Щоб нічого не робили
У Багдаді ковалі,
І під страхом злої смерти
Мусять всі кузні заперти,
Всі, великі чи малі.
Хто до кузні кроком вступить,
Раз клевцем по штабі влупить,
Той без суду, без потіх
По короткій процедурі
Буде висіти на шкурі
Там же, де сповнив сей гріх».
Люди слухали, ззирались,
Охали і дивувались:
Відки се? І пощо то?
Та розпитувать, перечить,
Нарікать або злоречить
Не відважився ніхто.
Майстер, що держав Бассіма,
Як звичайно, перед всіма
Вранці-рано в свій верстат
До роботи поспішався
І лише що забирався
Свою кузню відмикать, –
Аж тут: тур-тур, буме тра-та-та!
Царська служба сороката
Йде, і бубнить, і кричить,
Щоб не смів коваль ні оден,
Хоч би був і як голоден,
Три дні в кузню поступить.
Ковалисько слухав, слухав
І потилицю почухав,
І бурчав собі під ніс:
«От іще указ безглуздий!
Ну, якої хочуть нужди?
Се порядок? Хай їм біс!»
Він бурчав, що мав бурчати,
Але голосно кричати
Не посмів: халіф не кум!
Так стояв, мов кіл осики,
А від кузні ключ великий
Мав в руці, немов на глум.
Далі, трохи погадавши,
Ключ челяднику віддавши,
Мовив: «На, домів жени
І повісь його на клинці,
Сам же й інші челядинці
Приходіть за штири дни!»
Аж ось, мало що проспавшись
І не мившись, не купавшись,
До роботи йде Бассім
І мурчить собі без страху:
«Там на небі честь аллаху,
На землі ж начхаю всім».
Що за біс? Підходить ближче –
Кузня замкнена! Хлопчище
Перед кузнею сидить.
«Гей, ти, мой, що гави ловиш?
Чому кузню не отвориш?
Хочеш небо тут чадить?
Попсувався замок, сину?
Зараз я його відчиню,
Лиш раз трахну кулаком.
Ретязь вискочив? Не бійся,
Зараз відірву завісся –
Лад усьому дам мельком».
Та тут майстер наблизився,
І Бассім йому вклонився.
«Ні, Бассіме, – мовить сей, –
Замок мій не зіпсувався,
Ані ретязь не зірвався, –
Не ламай мені дверей».
«Так чого ж сьому роззяві
Пусто тут сидіть на лаві?
Гей, до праці, ти, чухрій!»
Але майстер вуса смикнув,
До Бассіма гнівно крикнув:
«Стій, Бассіме, не дурій!
Чи ти заспаний, чи п’яний?
Виплив розум твій поганий?
Хочеш кузню відчинять?
Чи не чув тих слів, що хором
Верещали нам на сором?
Чи не хочеш віри нять?»
«Нам на сором? Там до ката!
А то хто смів верещати?
Я не чув, їй-богу, ні!»
«Ей, Бассіме, – мовив майстер, –
Тут біда, ніякий кляйстер
Не заліпить сі три дні».
І сказав йому доразу
Зміст халіфського указу
І погрозу ту тяжку,
Що хто наказ переступить,
Раз клевцем по штабі влупить,
Той повисне на гаку.
Як почув Бассім ті вісти,
Аж здурів, не знав, чи сісти,
Чи стояти, чи тікать;
В голові було безладдя,
З рук упало все знаряддя,
Лиш уста щось булькотять.
«Бий його хрещена сила!
Не казав я? Розносила
Зла година тих драбів!»
Шлях думок його був простий:
Він згадав вчорашніх гостий
І закляв проміж зубів.
«Ох, якби мені їх в руки!
Я би їм додав принуки,
Аж би їх мара взяла!
Бач, поганці! В злу годину
Загадали злу личину,
А вона якраз прийшла».
«Е, – сказав коваль, – Бассіме,
Що тобі біда відніме?
Ти собі волен козак!
Жінки ні дітей не маєш,
Сам за себе тільки дбаєш, –
Чим тобі журиться так?
Але в мене, брате, злидні,
Жінка, діти, а тут три дні
Свято – хоч свищи в хащі!»
Та Бассім його не слухав,
Мов сліпий, довкола нюхав,
Все крізь зуби бурчачи.
Майстра гнів узяв поганий:
«Ти, Бассіме, певно, п’яний.
Вже то бачу я давно:
Ти безбожно проживаєш,
Уночі жереш, гуляєш,
П’єш заказане вино.
Видно, за твої провини
Нас усіх отсеї днини
Тяжко так скарав аллах.
Геть від мене! Забирайся
І ніколи не вертайся.
Щоб і дух твій тут не пах!»
Майстер ще сварив сердитий,
А Бассім, неначе змитий,
Скулився і драла дав;
Він ішов зовсім безтямно,
Тільки вперто, ненастанно
Всіх прохожих оглядав.
«Боже, – буркотів він стиха, –
Дай, щоб справні мого лиха,
Ті прокляті віщуни,
Тут мені попали в руки, –
Вже б я їм додав принуки,
Що й не дригнули б вони».
Так без думки і без тями
Він поплентавсь улицями,
Аж до лазні заблукав.
«Дай обмиюсь тут із бруду,
А потому далі буду
Клятих гостей тих шукав».
Входить в лазню, оглядавсь,
Втім до нього наближавсь
Той, що вслугує, банник;
Глипнув раз і втішивсь дуже:
«Ах, Бассіме, любий друже,
Де ж ти так від мене зник?»
Здивувався Бассімище,
Банника оглянув ближче:
«Чи ти дідько, чи Калед?» –
«Так, Калед, що, здавна дружні,
Ми в одній робили кузні
І один зносили гнет.
Тямиш, як то ти бувало
Рятував мене немало
І роботою й грошем!
Як з тобою я розстався,
То з ковальством попрощався,
В бані ось засів кошем.
Та старе добро тямую,
Тебе щиро я шаную.
Що тебе болить? свербить?
Говори! Кленусь на бога,
Що лише моя спромога,
Рад для тебе я зробить».
«Друже мій, – Бассім озвався, –
В мене нині розв’язався
Міх цілий поганих бід».
І він розповів Каледу
Всю історію з переду
Аж до кінчика як слід.
«Се мене найгірше злостить,
Що сю ніч прийдеться постить.
Але се ще півбіди.
Гірше те: як раз зламаю
Те, що досі мав в звичаю,
То вже більш добра не жди».
«Друже любий, угамуйся,
Тим не крихти не турбуйся! –
Мовив весело Калед. –
Плюнь на те ковальство нині,
Стань за банника при мині!
Ось тобі цілий секрет:
Гостя обіллєш гарненько
І натреш його міцненько,
Змажеш голову жовтком,
Милом насмаруєш тіло,
Щіткою начухай сміло, –
Будеш славним банником.
Ще як будеш несердитий
І навчишся стригти, брити,
Повісті смішні складать,
До папуч вкладати віхті
Зручно обтинати нігті,
Будеш мати благодать».
Ну, Бассім у тую пору
Іншого не мав вибору,
Скинув шмаття як стояв,
Фартухом заперезався
І до бані показався,
Гостя швидко в руки взяв.
Як почав його милити,
Терти, м’яти, стригти, брити,
Обливать по голові, –
Гість гадав, що він у раю,
Дав йому против звичаю
Басарунку драхми дві.
Другий дав одну драхмину,
Третій знов там щось докинув,
П’ятий, шостий – геть усі,
Так що, поки звечоріло,
Наш Бассім за своє діло
Мав п’ять драхм у фартусі.
Свій заробок зрахувавши,
Своє шмаття знов убравши,
Крикнув весело Бассім:
«Е, великий бог на небі!
Вже я нині не в потребі,
Чхать мені халіфам всім!
Чхать мені на кузню й молот!
Тут не знатиму про голод,
Буду радше банником.
Се куди мені зручніше,
Корисніше й приємніше
І не втомлює цілком!»
І, забравши драхми в жменю,
Він по хліб, вино й печеню
На базар подралював;
Усього як слід купивши,
Ані аспра не лишивши,
Вже смерком домів вертав.
Тут роздягся, все попрятав,
Де дірки були, полатав,
Скатеркою стіл накрив,
Умаїв його квітками,
І заставив тарілками,
І свічками звеселив.
Чарку наповнивши спішно,
Він сказав тоді утішно:
«Гей, се вип’ємо на злість
Тим драбам, бодай послизли,
Що мене так вчора згризли!
Хай їм сором очі їсть!»
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 116 – 125.