4. Дивний сон
Іван Франко
Погди-но! Погди-но! Що то такого мені ся плело сеї ночі? А знаю, що щось дуже страшного. Тьфу, отак ми ся на пам’яті меле, – а пригадати ані руш. Ци-м ся на вікна подивив, устаючи? Ні?.. Ага, ага, нагадав, – бігме, нагадав!
От, десь я ніби стою над ямов та й дивлюся геть удолину у глибінь. А глибінь же то така якась безмірна, така темна, що мені аж лячно. А ту мене вже оперізують линвов і попід пахи, і в поясі, – я стаю в кибель… «Ну», – кличе якийсь голос (а хто його знає, відки він!). Корба лишень гур-гур-гур! Дивлюся, – а се я лечу на спід, у глибінь, та так поволеньки, так поволеньки, – лиш троха ся колишу у повітрю.
А надо мнов і передо мнов, круг мене усюди і підо мнов усе ясніше, ширше, простірніше. Дихати легко, свобідно. І сопуху нафтового й капинки не чути. Нічо. Дивлюся, – а я вже стою серед якоїсь луки зеленої. Запашні цвіти круг мене і трава висока, мотилі літають, пчоли жужжать по цвітах, і сверщки цвірінькочуть, і жовтогрудки колишуться на вершечках бадилля. Любо, простірно, весело. Сонічко гріє з погідного неба. Я так би рад іти кудись, далеко, швидко, – та не можу. Подивлюся на себе, – а на мні тота ж сама воском і кип’ячкою замурзана линва, що мя нев опутали, коли-м спускався в яму. Я так силуюся скинути єї з себе, так ся силую, так ся мучу, – ні, не мож.
Аж ту десь-відкись узялася при мені якась жінка. Така вна здорова, розкішна, – лиш чогось невесела.
– Ну, що, – повідає до мене, – як ти ся подобала наша сторона?
– А як, – кажу, – ладна сторона, – лука хороша, трава буйна, ладна.
– А видиш, – каже она, – а тобі ту добре?
– Та добре би було, – кажу, – коби-м лиш міг рушатися. А то ось, – дивіть, – що ся мучу, моцую, – ані руш мотузів поганих із себе зверечи.
– А знаєш ти, – питає, – що то таке на тобі, – тоті шнури?
– Ну, – кажу, – шнури, линви! Або хіба що?
– Дурний ти, – каже, – та й не знаєш? Сліпий ти, та й не видиш! То, небоже, – жидівські руки, жидівська хитрість, що тебе обпутала. От дивися, – ту тепер пусто скрізь, – а перше ту людей багато бувало. А знаєш, де вни тепер?
– Ні, – кажу, – не знаю.
– Ну, то ходи за мнов, – я ти вкажу.
Я пішов за нев. Уже якось і своїх пут не чую. Іду. Дивлюся, – а мені перед самими ногами яма: така глибока, темна, страшна, що мені аж мороз пройшов по цілім тілі. А з тої ями таким сопухом б’є, що господи, – і витримати годі.
– Ту они, – сказала жінка до мене, – та вже тепер якось гнівно. Я ще пуще перепудився.
– А знаєш ти, хто їх ту спакував? – питає вона.
– Ні, не знаю.
– Я.
– Ви? А хто ж ви? – спитав я.
– То ти мене не знаєш? Ну, то знай же! Я – Задуха! А знаєш ти, хто тепер піде в тоту западню?
– Ні, – кажу я, – не знаю. – А ту сам дрижу, як осиковий листок.
– Ти підеш! – крикнула она і пхнула мене з цілої сили в яму.
– Боже! – крикнув я, падучи, – і збудився. Пек ти, маро, оссина ти! І Христос його знає, що оно таке значить той сон?..
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 295 – 296.