8. Доля ріпніків
Іван Франко
Я очутився, треба вам знати, у такій якійсь страшенній западні, що не то, аби-м зроду коли бачив, але й у сні подібної не видав. Зразу нічо, лиш тьма-тьменна доокола. Лиш крики якісь, і писк, і виск, аж мороз по тілі пробирає. Далі провиджую троха. Призираюся… Що такого? Нібито штольня така, темна, тісна а далека, – ніби щось такого. А людей повно, – а всьо ріпники. І всі они такі чорні на лицях, і так! нужденні, і такі аж страшні з виду. Той з рискалем блудить, той з мотиков, тамтой з оскарбом. Усі снуються, повзають – ніби чогось шукають.
– Чого вни шукають? – спитав я Задуху, що стояла побіч мене.
– Дивися, – будеш знати, – сказала она.
Аж ось туй недалеко мене крик розлягся. Приглядаюся ближче. Ріпник. І чого він так заводить? Я вдивлююся в нього ще ліпше… Господи! Що йому таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз. Кров обстила, кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: «Віддай ми моє здоровлє, – окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленину! Возьми си мої гроші кроваві, – всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко! Без ноги не зайду до неї!».
Я окаменів, прислухаючися тому зойкові.
– Що йому такого? – спитав я.
– Нічо, – сказала Задуха. – Робив два місяці в ямі, а перед виплатою жид, ніби ненавмисно, пустив на нього дилину згори. Ну, попався в мої руки.
Я не дослухав єї бесіди. Другий голос обізвався близ мене. Се дитеня малесеньке повзло по землі. Ледве-м доглянув. Повзе, бідне, – а все пищить: «Ма-ма! ма-ма!.. папи! папи!..»
Я здригнув.
– А тото біднятко? Що з ним? – питаю. Задуха озирнулася.
– Про дитину питаєш? Е, та їх ту в мене тисячі! Або що? Голод, і холод, і недуги, і всілякі способи дають їх в мої руки!
Господи! Тепер я ще ліпше провидів. Що ту людей у тій пропасті! Що парубків, дівчат, жінок, діточок маленьких! Мати божа! А кождому приглянься, то аж ляк перейме. Ту лице страшно змарніле від недуги й голоду, – там обпухле тіло, мов у топельника (– І немало їх ту тоне! – замітила она. – Бачиш, ями, котра пуста, такі й стоять отвором, – води наплине, – ну, а впасти ци сяк, ци так що за штука?), другі знов чорні і страшні, як головні на огнищі. (– Ну, – каже Задуха, – і огонь ми не раз багато послужив, – чому ні! Аби лиш до ями ввірвався! Там він дома!)
І страшно, і жаль стало мені тих людей.
– Так се, – кажу, – всі тоті люди в ямах погибли?
– Аякже.
– І багато ж їх ту?
– А, сам бачиш, що не мало. Та й то ще не всі, ходи дальше!
Ми полинули тов штольнев. Штольня ширшала перед нами, – а все ж таки духота була страшенна. Нараз ми остановилися. Знов я придивлююся. А се що такого? На землі, кілько оком засягнеш, – усюди люди лежать, – а найбільше парубки, молоді, статні, мов яворі розкішні. Лежать за покотом, густо, – коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені.
– Що з ними? – питаю я.
– А що ж? Се тоті, що подусилися в ямах. Правда, їх багатенько? Ци як ти гадаєш?..
Она всміхнулася, – та так якось страшно, що я весь здригнув.
– А що? Бачу, тобі не дуже приємно в моїм царстві? А знаєш, – ту, між ними, ось уже й тобі місце готове було. Але я ласкава на тебе, небоже. Не одного з ось тих я взяла, скоро перший раз уліз у яму. А на тебе маю милосерде. Ще тя той раз пущу. Але як скоро би-сь поважився другий раз, – то всьо пропало.
В мене аж зуби зо страху задзеленькотіли.
– А одже ж, – кажу, – Матій день у день у ямі, а йому нічого.
– На нього он тут готове місце. Не забавиться, небоже, – прийде й він.
Я одебелів, – просити зачав, – бігме, Матію, – аж плакав, так просив… Ні та й ні.
– Дай, – каже, – спокій! Не я ту маю до розказу. Є вищі від мене, – їх слухаю. Але от, щоби ти не гадав, що се вже ти бачив ціле моє царство, – то я тобі покажу більше.
– То се ще не ціле? – скрикнув я в розпуці. Оглянувся назад… Боже моцний! Далеко, далеко тягнеся проклята штольня. Покалічені страшилища, потоплені, голодом, стужею, огньом, хитростю і всякими штуками поморені ріпники наповняли єї. І се ще не всі! Мені затьмилося в голові. Я неначе в обморік попав.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 301 – 303.