5. У глибінь!

Іван Франко

Ну, зав’язуй же тоту линву борше! А моцно, небоже, – бо як ся урву та впаду, то безголов’є твоє!

Ну, чого ж ся смієш, – ти, тумане якийсь? Волів би-сь посмотрити, ци млинок у порядку, ци добре дує? А дротяна ліхтарня де? Хіба гадаєш, що в мене котячі очі, що й без ліхтарні буду видіти в такій глибині? (А й справді, – глибінь, що господи! Волосє їжиться, як погляну в спід! Бррру! А як темно! А який сопух відтам б’є! Пречиста матінко, поможи! Коби йно раз, – потім чоловік увикне!)

Ну, тумане якийсь! Пощо корбу розкручуєш? Хіба не видиш, що я ще на березі стою. Дай же ми в кибель добре стати, – не квапся! Подай сюда дзюбак! А риль ось, – добре! Сокиру і долото тре буде в руки взяти! Ну, – тепер! А поволі розкручуй, – чуєш? поволі! А як задзвоню, то аби-сь витягав живо! (Хто знає, що з чоловіком може статися? Скоро що, зараз буду дзвонити! Чорт бери тоту линву! Яка пся пара тонка. А я хлопець не легкий: ану, як ся увірве до пів’ями? Ex, таже Іван тяжчий, а під ним не вривалася!) Ну, з богом! Розкручуй!

Ууу! Як я колишуся! Де, що, як, що зо мнов? Темно ми в очох, – цімбринє ями, чого вно крутиться довкола, – пощо так прудко догори летить?.. А там що нагорі? Ци корба зап’яла, ци що, що мя не спускають удолину?.. Чому се ту вітер з ями віє, а наверха го не чути?.. Господи, – як темно, – як страшно! А де тото дно? Нічого… нічого! Лиш пітьма, – і сопух! А який сопух густий. Як тяжко дихати! .. І чому они не млинкують вітер сюда?.. У, який вітер здолу, – який вітер, – як усьо крутиться, летить… Правду казав Матій – страшно! .. Де я? Вже так довго лечу, – а дна ще нема! Та й уже ся й тота ліхтарня світить. Де дно? Боже мій, они брехали, – се неправда, що яма лиш на п’ятдесят сажень глибока. Тадже я вже за той час ізо чверть милі улетів!.. Ох, як серце у груди товчеся! Що ся зо мнов стане? Тадже як ся зачну дусити, то заким мя витягнуть, десять разів духа дам!.. Матінко пречиста, – рятуй мене! Святий отче Николаю, – не дай загибати!.. Ні, ні! Я лечу! А як скоро! Дух у мні запирає!.. Кров жбухає до голови… І ще дна нема. Лиш цімбрини та й цімбрини! А що, якби віск напер на них з боків, потрощив і звалив ми згори на голову?.. Адже вже не єдному так сталося. Адже з нашого села Сень Яцишин так згиб. На камуз го роздавило… Боже святий, не дай грішній душі загибати!

А се що зо мнов? Лечу ще? Бачу, – ні вже… Посвітити… Ні, я на дні! Ах, слава тобі господи! Ось і оно, – дно, дно!

Йой, яка височінь надо мною. Мороз по мні проходить!.. А то що? Там ніч уже? Якесь небо темне… Ба, ци то свічки, ци направду звізди на небі видно?.. А вно ще рано було, як я спускався! Чому там звізди видати? А може, то так мені привиджуєсь?.. Пек ти, маро!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 297 – 298.