7. Задуха і її царство

Іван Франко

Цілий тиждень! Боже святий, – а мені ся бачило, що й доби нема! А де я бував, що видав! Вік би-м цілий розповідав, а всього би-м не проповів! І що тото: ци снило ми ся, ци й направду я літав тамтуди, – того вже не скажу! Мені ся доконче здає, що вно направду. Бо ось, так єм мере всьо видів, як от вас ту виджу. Ну, а ви говорите, що мене витягли зімлілого, неживого, то-то… А відтак, – кажете, – як мя відтерли, то я цілий тиждень у горячці лежав? Угу, – диво дивне, та й годі. Матію, чому ти не сядеш? Сідай ось ту, – а ти, Марунько, ближче, ту, коло мене! Так. Я вам розповім, що я бачив.

Ви знаєте, як я спустився в яму. Ну, страшно було спочатку, троха потяжко, – але то байки. Я зачав копати; платовці поклав, – коплю. Мені все тяжче, – все щось ніби на груди налягає, – але я й сам не знаю, що оно таке. Звиваюся, роблю, – а мені пригадуються всілякі мари, байки, що-м ся наслухав змалу, – далі набилилася на гадку й Задуха, – ніби така жінка, ци що… Она ми ся снила саме тої ночі. Ледве я о ній нагадав, аж ту чую, – о, – мере чую: мене щось лап за шию, – та таков холоднов руков, таков холоднов, що крига. Я одеревів увесь. Чую, що ся силую обернути, – а не можу. Якось, якось я повернув головов. Господи ласкавий, – она сама, Задуха, стоїть передо мнов. І така самісінька, яку-м видів у сні. Повідає до мене, та так якось гнівно, уривисто:

– Чого тобі ту треба?

Я залякся до смерті. Ні слова не можу сказати.

– Ци тобі мало того, що-м ти показувала сеї ночі? Тямиш? Я ти ще дарувала тогди, – але тепер пропало! Вже пізно! Ти мій!

Я чув, як моя рука напружалася судорожно, щоби хватити шнурок від дзвінка, що туй коло мене телімбався. Але годі було, я був мов скований. Чув-єм також, що силуюся кричати: «Рятуйте!», але голос замер ми в горлі. Щось давило мя в груди, – ніби камінь тяжкий, ніби щось такого.

– Ні, небоже, – каже Задуха, – ти й не силуйся. Шкода праці! Хто раз попався в мої руки, того вже не пущу ніколи! Ходи зо мнов!

Она взяла мене на руки і понесла.

Мені стало якось ніби легше. Я оглянувся свобідніше довкола.

«Що за диво! – гадаю собі. – Ту, де я ось недавно йно два-три рази дзюбаком дзюбнув, – тепер така широка яма, що пара волів як ніщо крізь ню пройде!»

А вна простісінько несе мене в тоту яму. Темно, холодно… Летимо, летимо довгий час. Тихо всюди. Я якось зібрався на смілість і питаю:

– Куди ви мя несете?

Она нічо. Знов мовчимо. Далі питає:

– А багато тобі літ?

– Двадцять і три, – кажу.

– А є в тебе отець-мати?

– Є, – кажу.

– А багаті вни, маючі?

– Ні, – кажу. – Тадже ж я б не пішов був у тото пекло, коли б не нужда та не потріб. А то, знаєте, чоловік жити хоче, будь оно яке-будь – тото житя нужденне!

– Ага, – каже она. – То тобі ся жити хоче?

– А кому ж би ся не хтіло? Хоче.

– І дуже ти жаль за житям?

– Як же ж не жаль? – кажу я. – У біді виріс, з біди й сюди пішов, – коли ж я мав нажитися? А так, гадав, – прироблю деякий крейцарище та чень де ся оженю, – ну, може, ласка божа, чоловік не буде вже так бідити.

– Ага, – повідає она. – Так, так. Знов замовкла.

– Ну, – каже згоді, – пропало. Тепер ти в моїх руках. Ходи, я ти покажу своє царство.

І понесла мене на воздухах, та так прудко, що мені аж голова завернулася. Дивлюся, – аж ось передо мнов лука цвітаста, широка. Тота сама, що-м у сні бачив. Пагірки невеличкі, – поля на них, ниви покриті житом. Ясно, весело, тепло, аж серце в груді відживає.

– Ци се ваше царство? – питаю.

– Ні, – каже она, – то моєї старшої сестри царство. Єго оглянем опісля. Моє царство ось ту.

Ми надлетіли над глибоченну темну яму, – саме таку, як я в сні бачив. Сопух густим чорним стовпом бовдурився з неї. Але що найстрашніше, – з тої ями чутно було такий крик, плач і завід, немов там у муках конають тисячі людей.

– Що там такого? – питаю, здригнувши.

– Лізь, побачиш! – каже она. – Се моє царство! І понесла мене в темну, відразливу глибінь.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 299 – 301.