14.11.1901 р. До Є. К. Трегубова

Вельмишановний добродію!

З тяжким серцем зважуюсь отсе писати до Вас. Шістнадцять літ переносив я своє хатнє лихо, не жалуючись нікому і ні на кого, хіба на себе самого, мовляв: бачили очі, що купували. Та тепер годі мені довше терпіти: справа стоїть так, що мені або самому здуріти, або смерть собі заподіяти, або тікати геть. Вибираю се останнє, бо бажаю ще працювати для рідного слова, для науки і для своїх дітей. Спільне життя з Ольгою доведе мене – чую се – до швидкого кінця, і для того волію знов піти на давнє бурлацьке життя, щоб мати спокій хоч у своїх чотирьох стінах.

Знаю добре, що розлука поведе за собою багато лиха для мене і для дітей, але краще їм не чути й не бачити того, що діється у нас, не чути тих лайок, якими О[льга] обиджає мене «благовременно і безвременно». Не досить того, що я задля неї відмовляю собі всякого видатку, працюю день і ніч, позбувся всяких знайомостей (з кожним знайомим вона мусить розсваритися або бодай позаочі обкидати його болотом), відцурався майже всякого товариського життя. Тепер я у неї тільки дурень, ідіот, чоловік, що хоче обікрасти її, і т. д. Міри доповнила та нещасна покупка землі і будова домика. До покупки я не намовляв її, місце їй сподобалось, ціна, як на наші відносини, невелика, – значить, совісно кажу, вини моєї тут нема.

Будова теж розпочалась за її згодою, домик робиться по її плану, зробить той сам майстер, що й Грушевським. Правда, вже перед підписанням контракту у неї були якісь вибрики нехіті, нічим не вмотивовані, та зате тим сильніші, їй не подобалася пані Грушевська, другим разом пан Грушевський, потім се, потім те, і кожна така річ бувала причиною сцен, які мусив перетерпіти я. Правда, після такої бурі вона швидко добріє, їй робиться легше на душі, але мене така сцена підкошує на два-три дні і робить не здібним до праці.

Розпочалася нещасна будова, – і тут від першої хвилини, заким іще раз ударено заступом у землю, пішли сварки з будівничим, з робітниками, з Грушевськими, а все се потім окошувалось на мені. Дійшло до того, що тепер, коли вимуровано вже фундаменти до партерових частей, вона постановила відректись усього діла і не хоче платити майстрові за роботу. Се грозить утратою цілого капіталу, вложеного нами в ту землю, бо ж будівничий подасть скаргу в суд і суд звелить для покриття його коштів продати все з публічного торгу. Я надармо силкуюсь розтолкувати їй се: волію все стратити, а сеї будівлі не прийму.

Я в своїм житті бачив багато різних глупостей і різної погані, але такої, нічим не вмотивованої заїлості, не бачив. Прошу її, щоб спровадила якого знавця-будівничого, нехай огляне будову, чи справді вона така погана, – не хоче; вона нікому не вірить, тільки своїм очам.

Я не хочу Вам тут писати обвинительний акт против Ольги, а тільки подаю дещо з тих фактів, які довели мене до постанови – відлучитися від неї і від сім’ї, щоб не дивитися на її безумне поводження і не поносити за се одвічальності. Чинячи се, я розумію, що сповнюю діло не зовсім мужественне і даю погане свідоцтво своїй енергії. Але що ж діяти! 15 літ життя з такою жінкою зламали мою мужественність і енергію; чуюся слабим, мов під обухом.

Розумію також добре, що розстання з сім’єю не звільняє мене від обов’язку працювати для неї. І власне для того, щоб успішніше сповнювати сей обов’язок, я зважуюся на старість іти в самоту, на бурлацьке життя, яке, надіюсь, дасть мені більше спокою, ніж його маю дома, де кожного дня, кожної години мушу лякатися якогось нового вибуху її фантазії або її гумору.

Ольга, зрештою, приняла відомість про розстання зовсім спокійно, так що справа не виглядатиме зовсім трагічно. Я поклав відступити їм мою київську субвенцію (50 руб.= 62 гульд.) і 60 гульд. із моєї місячної пенсії за редакцію «Вісника»; собі лишаю 40 гульд. і те, що зароблю окрім «Вісника», надіючись, що й з того буду міг ще від часу до часу дати їм дещо. В мене мужицька натура, я привик задовольнятися малим і не відвик від того й за ті роки, як живу з Ольгою, хоча вона не раз попрікає мене, що витягла мене з болота.

Пощо я пишу Вам це все – й сам гаразд не знаю. Душа болить, та й жаль марно страченого капіталу, який пропадає, впевняю Вас – без моєї вини. Я не можу зробити нічого, щоб направити се діло, бо для сього треба би зараз завтра (15 лат[инського] ноября) заплатити будівничому хоч 1000 гульденів. Правда, у мене є моя власна тисячка, яку мені даровано на ювілей, але я вмиваю руки від тих грошей; нехай вони лишаться їй в замін за тих 500 гульд., які вона видала на мій докторський екзамен і якими також не раз попрікала мене. Не розумію, що се за вдача у неї, – ну, та ні, годі.

За порадою проф. Грушевського я шлю Вам телеграму, просячи прибути до Львова. Може, Ваш особистий вплив зможе хоч трохи уговкати її капризи і запобігти страті, якою грозить її каприз. Я тим часом буду старатися зробити, що можу, щоб діло не дійшло до лихого кінця. Та, може, я забагато жадаю від Вас? Робіть, як міркуєте. Може, вистарчить, коли напишете їй лист; Ваша спокійна вдача має на неї деякий вплив.

Ваш Іван Франко.

Коли б захотіли писати до мене, то в деякім разі адресуйте на Товариство Шевченка, ул. Чарнецького, 26, бо я ще не знаю, куди перенесуся жити.

Примітки

Друкується вперше за автографом (ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 47395).

…мою київську субвенцію… – Йдеться про фінансову допомогу, яку І. Франко отримав із Києва.

…Коли б захотіли писати до мене… – Є. Трегубов відгукнувся на лист Франка 19 листопада 1901 р. Прагнучи заспокоїти письменника, він писав: «Ваш лист такий тяжкий, що й не знаю, що Вам сказати про Ваше життя» (ІЛ, ф. 3, № 1611, с. 197 – 198).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 174 – 177.