20.11.1901 р. До Б. Д. Грінченка

Високоповажаний пане!

Сердечно дякуючи Вам і всім підписаним з Вами на листі з XI/1 і адресованім також до мене за ті слова признання і заохоти, на які я спеціально, може, менш всіх заслужив, дозволю собі від себе сказати Вам декілька слів для прояснення отсеї кризи в нашім Товаристві.

Справа почалась не відтепер, назрівала роками, і хоча я стояв завсігди осторонь від чварів і сплетень, занятий занадто працею в Товаристві, то, проте, тепер інтересним способом я опинився на лаві обвинувачених, бо три члени виділу уважали потрібним викликати супроти мене мировий суд. Я потрохи навіть тішусь з такого обороту справи, бо мені здається, що, збігаючи боковим рукавом, хвиля не буде така міцна в головній течії, зверненій проти проф. Грушевського.

Я сказав, що справа, яка тепер вибухла явною кризою, варилася в нутрі Товариства кілька літ. Які були причини невдоволення – їй-богу, не вмію сказати. Були різні причини: одному не дано в пору задатку за будучу працю – вже йому кривда. Другому упімнено, що треба відробити взятий задаток – і сьому кривда. Третьому представлено, що коли взяв на себе обов’язок у Товаристві, то повинен сповняти його – і сей покрутив носом.

Заставши адміністрацію Товариства в повнім патріархальнім безладі, проф. Груш[евський] мусив заглядати у всі найменші деталі, сваритися з директором друкарні, зі слугами, наборщиками, заглядати в бухгалтерію, в рахунки паперу, в укладання білянсів; усюди він вносив свою залізну витривалість, бистрий розум і дисципліну – і робив собі ворогів. Товариство росло, аберди [!] його розросталися, і потреба одного чоловіка, що дбав би про те, щоб усі ті «disjecta membra» в’язалися в цілість і служили одній меті – розвоєві наукової і літературної праці на нашім національнім грунті – потреба такого чоловіка ставала чимраз більше пекучою та й завдання його чимраз більше трудним.

Треба знати, – та й не мені характеризувати Вам, – центрифугальний, непривичний до дисципліни характер наших людей. Приходилось боротися, загризатися на кожнім кроці. Звільна довкола проф. Груш[евського] лишилася тільки невеличка купка людей, що віддали цілу свою екзистенцію праці в Товаристві, посвятили йому всі свої сили, весь час, се Гнатюк, Томашівський і я. Їх і названо клікою або фамілією Грушевського.

Скажу про себе тільки ось що: я покинув політичне життя, щоб цілком віддатися Товариству. За те, що я виступив із радикальної партії, де нетямучі або самолюбні люди своїм нерозумом затратили плоди 10-літньої гіркої праці між іншим, і моєї, – за те мене майже цілий рік шпигали в «Гром[адськім] голосі», за те дехто з бувших товаришів уважає потрібним і в Товаристві стояти супроти мене боком. А до фамілії Грушевського мене причислено, мабуть, тому, що я відчужився від усякого товариського життя, нікуди не заходжу, ні у кого не буваю, крім дому Грушевських, хоча сюди найчастіше ведуть мене справи Товариства або наукової роботи.

Треба сказати, що назверх, на словах, уся та опозиція не щадила і не щадить проф. Грушевському і цілій т[ак] зв[аній] кліці його слів признання і похвали. Тільки що кождий зараз знайде своє «але». Проф. Грушевський деспот, автократ – се перший закид, настільки невловимий, наскільки й гнусний. Невловимий, бо ніхто не вміє подати факту того якогось автократизму, окрім хіба того, що він пильнував, щоб усе потрібне для правильного ходу діл у Тов[аристві] було зроблено впору, як слід.

Томашівський – несимпатичний; інших, конкретніших закидів я не чув; але несимпатію здобував собі тим, що іноді поставить справу гостро, а се у наших людців, привиклих до бляги й брехні, – страшенний злочин.

Против мене й Гнатюка підношено навіть такий закид, що ми зажерли усю роботу в Товаристві і не допускаємо нікого, хоча ми ніколи не старались випереджувати або усувати нікого від праці в секціях і виданнях Товариства, хоча, прим[іром], я предложив Товариству план видання апокрифів і проф. Колесса рівночасно план видання драм; я видав том, переждав рік, видав другий том і знову переждав рік, тепер друкую третій том, а проф. Колесса далі свойого плану досі не пішов.

Так само було з «Етногр[афічним] збірником»: сього року ухвалено видрукувати мій один том (початок збірки приповідок) і збірку пісень Колесси; мій том кінчиться, а проф. Кол[есса] свойого ще й не дав у друкарню, і через нього Тов[ариство] набереться сорому, бо видасть сього року замість двох томів «Етногр[афічного] збірника» тільки один.

Так само було з виданням творів Федьковича, де я мусив узятися в останній хвилі; так буває й з різними іншими працями, коректурами, перекладами і т. і. Ті, що найбільше говорять, а по кутках жалуються, що їм у Товаристві не дається ходу, ті найменше виявляють охоти до дійсної праці.

Так ось із яких елементів виростала опозиція в Товаристві. Одні завиділи, що в Товаристві робиться без них, хоч самі, навіть прошені, не хотіли робити. Другим зависокий був науковий чи літературний ценз у товариських виданнях. Інші кривим оком дивилися на те, що в Товаристві позасідали «радикали»; йшла навіть агітація, щоб мене спеціально усувати набік і не висувати в перший ряд у Товаристві, бо я, мовляв, persona ingrata у поляків, намісництво і уряд не захочуть давати Товариству субвенцій і се буде шкода. Розуміється, я ніколи не полював ні на які гонори і не пхався на дигнітарство в Товаристві, не пхаюся й тепер.

Лишаю набоці інші, особисті справи, які дехто мав против Груш[евського] або декого з нас, «кліки». Досить, що до опозиції стали дружно і радикали з Павликом, який вічно різним людям, усно й листами, жалувався, що йому замало платять (за 2 години праці в бібліотеці 30 гульденів місячно, коли інші функціонери Товариства за 5 – 6 годин праці беруть 25 – 30 гульд[енів]), і т[ак] зв[ані] Барвінчуки, і клерикали, яким не подобався напрям «Л[ітературно]-н[аукового] вісника».

До того долучилися деякі людці, сказати би спортсмени, охочі, що роблять собі спорт з ведення опозиції, а може, мають і інші укриті цілі. Маємо тут людців, які всюди мусять бути там, «де коровай крається», загарбати в свої руки всяку справу, всяку інституцію, з якої могло б для них капнути дещо. Ось вони простягають руки і на Товариство. Франко бере сто гульд. місячно за редагування і корегування «Вісника» – хіба хто-будь із нас не потрафить робити те саме за ті самі гроші? Гнатюк бере 30 гульд. за секретарювання – хіба й сього не зробить хто-будь? Гн[атюк] і Томаш[івський] беруть стипендії по 200 гульд. річно – чому ж би не взяти тих грошей кому-будь із нас? Що Гн. і С. Т[омашівський] віддали все своє життя Товариству, се тим людцям байдуже; але стипендії роздається без конкурсу, – от і чей же на Грушевського, хоча вина тут не Груш., а хіба цілого виділу.

І ще одна неприємна обставина. З самої природи головними підпорами наукової праці в Товаристві повинні бути професори університету. Маємо їх 4: Груш., Кол[есса], Студинський і Дністрянський. Представте ж собі, що між ними всіми дисгармонія. Не знаю, як воно й від чого, а між ними антагонізм, особливо між однофахівцями. Правда, Дністр[янський] юрист, але в Товар[истві] він разом у філософсько-історичній секції з Груш. І ось він робиться головою опозиції проти Груш. Чого йому хочеться – не знаємо, але дійшло до того, що Дністр[янський] не хоче прийти на те засідання секції, на якому має бути Груш. Дністр. чоловічок молодий, вихований в польськім дусі і сердечно глупий, але при тім амбітний, хоче бути головою Товариства і силкується робити все можливе, щоб Грушевському обридити працю в Товаристві.

Додайте до сього ту неприємну обставину, що секція філософ[сько]-історична складається на ділі з правників; істориків у ній усього два – Груш. і Томашівський, та й то сей другий був змушений податися на вчителювання в Перемишлі і не може працювати в секції так, як досі. Значить, на ділі в історичній секції лишився тільки один історик. А правники противні Груш. і раді би експлуатувати якомога більше фондів Товариства на свої фахові видання, на правничі підручники, які з нашою національною наукою мають небагато спільного і, по думці професора Груш., повинні бути виключені з обсягу видань Товариства, а належати до якогось фахового товариства правників.

Подібне діється і в філологічній секції. І тут засідають два проф[есори] університету Колесса і Студ[инський] – два непримиренні вороги. А в додатку ще кождий має якісь жалі до Груш., то до мене, що зовсім без своєї волі і охоти вибраний головою тої секції. Та, проте, треба сказати, що філол[огічна] секція тепер загалом по стороні Грушевськ[ого], з виємком Павлика і Студ., яким бажалось би через т. зв. реформу «Записок» Товариства знеохотити його до дальшої праці в тім органі.

З ініціативи, мабуть, Дністр. вийшов проект змінити «Записки», відняти їм дотеперішній характер органу українознавства а зробити їх неперіодичною збіркою припадкових праць усіх трьох секцій, тим, чим були в перших роках. Кожда секція мала би протягом року видати дві книжки своїх праць під окремою редакцією. Та вже на першім наскоці се показалося не зовсім можливим, бо секція природнича заявила, що двох книжок по 12 аркушів вона в році не постачить. До того секція історична має тепер тільки одного робітника Груш., власне того, проти кого звернений сей проект. Та невважаючи на всю непрактичність, дд. Павлик і Студ. обстоюють за сим проектом, надіючись від нього не знаю якої благодаті.

Так виглядають відносини в секціях, де, здавалось би, повинні панувати тільки наукові інтереси. Перейду тепер до виділу. Товариство провадить дуже різнородні діла (має друкарню, книгарню, адмініструє домом фундаційним, надає стипендії, держить бібліотеку), і все се вимагає дуже розгалуженої адміністрації. Адміністрування не належить до сильних боків руської вдачі. З адміністрацією й досі в Товаристві бувало багато клопоту, тим більше, що люди мінялися, а Товариство не мало настільки фонду, щоб для кождої галузі держати спеціальних платних урядників, а де й є урядники, треба було, щоб хтось із виділу наглядав і контролював їх.

Голова Товариства Груш. провадив зверхній нагляд, і треба було справді подивляти того чоловіка, як у нього вистачало енергії і пам’яті, щоб заглянути всюди і всюди подбати за точне і відповідне виповнення обов’язку. Як редактор «Записок» і інших видань Товариства, він надто провадив сам обрахунок гонорарів з авторами. Хоч з бідою, а все-таки йшло діло досі, і йшло – се всі признавали – чим раз до ліпшого.

Аж ось на загальних зборах цього року ввійшов до виділу д-р Микола Шухевич (брат автора «Гуцульщини»), молодий адвокат, звісний у товариствах руських як чоловік, що потрафить наробити «борб», але не висидить довго при ніякій затяжній роботі. Отсей пан, увійшовши до виділу, взявся робити «опозицію». Почалося від справи Павлика, для якого він домагався підвищення платні.

Справа з П[авли]ком стоїть так. П-к сам подався був до Т[овариства] з просьбою, що буде працювати при бібліотеці 4 години денно за місячних 10 гульд. Виділ прийняв його пропозицію з тим, що дав йому відразу більше, ніж він жадав, бо 15 гульд. з тим додатком, що д. П-к повинен уважати се за бічне заняття, бо на повне забезпечення екзистенції бібліотекаря Тов. не має грошей. Та, проте, ще перед упливом року П-ку підвищено плату до 20 гульденів. Та рівночасно з тим П-к почав перед кожним стрічним жалуватися, що йому замало платять. На зборах Товар. підносив ті жалі д. Барвінський, і виділ наслідком того знов підвищив йому плату на 25 гульд.

Окрім того, через кілька місяців на його жадання плачено фротера, щоб воскував йому поміст у бібліотеці і робив порядок. Та, проте, нарікання не переставали і знаходили відгомін у польських кругах і в польських газетах. Виділ пішов ще дальше, підвищив платню П-ку до 30 гульд. і знизив йому працю на дві години денно. І сього було не досить. Д-р Шух[евич] виступив з проектом дати П-ку 50 гульд. місячно. На виділі піднеслись голоси проти того. Доказувано, що П-к не сповняє відповідно обов’язків, які приняв на себе, і внесок провалився. Се дало привід до розтрублення на всю Галичину і Україну, що Грушевськ[ий] хоче П-ка усунути з Товар., хоча про се не було ані мови.

За сею справою у виділі пішли інші, а кождої вістря д-р Шух[евич] умів звернути особисто против Груш. Вкінці він виладив реферат про адміністрацію Товариства, де особливо вдарив на Груш. за його адміністрування фондами і розділювання гонорарів. Одинокий конкретний закид був, що в чековій книжці д. Грушевського знайшлась одна цифрова помилка – два рази записана цифра 20 гульд. у рахунку Гнатюка.

По виясненні проф. Груш. д-р Шух. нібито солоденько признав, що се помилка, але із статті «Dz[iennika] Po[lskiego]» можете зрозуміти, що йому ходило тільки о те, щоб знайти якусь ключку і подати в підозріння чесність проф. Гр[ушевського]. Але й ся критика, хоч яка злобна, не переповнила ще мірки.

Д-р Шух. провадив атаку на різних полях. Що говорилось на виділі, хоч би й чисто персональні справи, він розголошував, не раз перекручуючи, дальше, а потім на виділі покликався на ті буцімто слухи про Т[оварист]во і кував із них дальші аргументи.

Міру переповнила справа з наданням стипендії Томашівському. Томаш[івський] брав досі від Т-ва маленьку стипендію 200 гульд. річно. Як чоловік незаможний, він жив тільки з тої стипендії та з того, що заробляв при Т-ві, працюючи в «Записках», «Джерелах» та «Віснику». Сього року він видержав екзамен на учителя гімн[азії], і перед ним стало до вибору: або віддати свою працю Товариству, або шукати урядового місця вчителя. Проф. Груш. бажав задержати його при Тов. і прийшов на виділ з пропозицією – дати йому стипендію в сумі 400 гульд.

Виділ згодився та рівночасно постановив зажадати відТом[ашівського], щоб він за той час, поки буде користуватись сею стипендією, не брав урядового місця. Том. на се заявив, що се для нього неможливе, і просив виділ, щоб, крім сеї стипендії, отворив йому кредит у Товаристві на рахунок його дальших праць до висоти ще 400 гульд. Се жадання видалось д-ру Шух. неоправданим і він кинув Том. в очі докір, що хоче надути Т-во. Супроти сього Том. зрікся стипендії і взяв місце вчителя, а проф. Груш. як позбавлений одинокого свойого і пильного співробітника в секції зрезигнував із усіх своїх урядів у Тов.

Се був початок кризи. Щоб присолити рану, появилася відома стаття в «Dz. Pol.», написана, я в тому переконаний, за посереднім або й безпосереднім співуділом д-ра Шух., бо ж головною її основою є той преславний реферат, який виголосив д-р Шух. на виділі в справі адміністрації Товар., тільки ще злобно приперчений. Що на інформаціях д-ра Шух. полягає ся стаття, се ствердив сам «Dz. P[olski]», пишучи пізніше, у відповіді на його спростування, що д-р Шух.: «sam publicznie chełpił się» тими деталями, які піднесено в статті.

Виділ супроти сього всього обмежився на висиланні депутацій до проф. Груш., просячи його вернути до праці і не даючи ніяких гарантій, що далі буде ліпше. Не досить того, історія одної з таких депутацій, характеристично перекручена, знайшла відгомін і в звісній статті «Dz. Р.».

Діло було так. Виділ ухвалив усіма голосами против одного (д-ра Макуха, в неприсутності д-ра Шух.) удатися до Груш., усім виділовим греміально і просити його, щоб вернув. Визначено час і збірне місце. Прибув і д-р Шух. Та в останній хвилі, коли вже часть виділових сіла на трамвай, д-р Макух, д-р. Шух. і ще один заступник заявили, що вони не поїдуть до Груш., який їм, як опозиціоністам, може не подати руки. Інші виділові почали міркувати, що діяти далі? Коли прийдуть усі без тих «опозиціоністів», то се зараз впаде в око проф. Груш[евсько]му і зробить немиле враження, бо дасть йому певність, що опозиція в дотеперішній формі буде на виділі вестись і далі. Постановили – вибрати депутацію із трьох, яка має представитися як репрезентація цілого виділу.

Проф. Груш. приняв сю депутацію і звинявся тільки тим, що наразі стан здоров’я не позволяв йому вернути до праці. Була надія, що, скоро подужає, то верне, і щоб не зраджуватись перед ним, що депутація була у нього не від цілого виділу, рішено було a posteriori змінити первісну ухвалу виділу щодо греміального ходу.

Тим часом у «Dz. Pol.» вичитав проф. Груш, усю ту історію, що греміальний хід виділу розбився і що Груш., упереджений про се (неправда, бо се було фізично неможливо), відмовив депутації. Се поставило цілу ту депутацію і її сторонників у світлі брехунів супроти Груш., виявило йому нещирість виділу і основно вилічило його з думки – вертати назад у те болото.

А болото ще й клекотіло. На всі боки застановлялися, хто міг бути автором статті в «Dz. Р.», поки д-р Шух. не впав на щасливий здогад: се мусив бути Гнатюк, бо як секретар Товариства мав у руках реферат д-ра Шух. про адміністрацію і уділив його якомусь журналістові. Інші опозиційники скидали вину на мене, буцім я десь у кав’ярні виговорив усе якомусь полякові (а я з поляками від часу статті про Міцк[евича] порвав усякі зносини), а ще інші винуватили навіть проф. Груш. Супроти сього я заявив на засіданні виділу, що в такім виділі, з якого виходять такі речі і пережовуються на шкоду Товариства, довше засідати не можу. Разом зо мною зрезигнував і Гнатюк.

Виділ образився: «Від такого виділу може брати гроші, а в такому виділі не може засідати!» – кпив по моїм відході д-р Шух. Заступник голови зажадав листом від мене пояснення, вказання особи, яка, по моїй думці, виносить із Т[оварист]ва все. Я відповів, що, обмірковуючи зміст статті «Dz. Pol.», доходжу до висновку, що інформатором її автора мусив бути хтось із виділових Товариства, а міркуючи спеціально про епізод з депутацією, тверджу, [що] представлення того епізоду таке, як у «Dz. Pol.», могло вийти тільки від одного з тих трьох панів, що не прилучилися до греміального ходу до проф. Груш. Сим почулися ображені ті три панове: д-р Шух., д-р Макух і д. Гарматій і зажадали мирового суду. Я пристав, і справа ведеться.

У виділі по нашім відході наступила, мабуть, тиша. Справа реформи адміністрації, з якою перед тим носився д-р Шух., тепер зовсім закинена, – очевидно, йому ходило не о жодну реформу, а тільки о таран, яким би можна розбити «кліку». Стипендію, якої зрікся Том., надано (в формі задатку на будучі праці) чоловікові, що, доки був у Львові, оказувався мудрим як критик, але ніколи не написав нічого (здається, крім одної рецензійки) для видань Товариства, правникові Здерковському.

Ми домагалися скликання надзвичайних загальних зборів для полагодження кризи, – виділ не захотів скликати їх, не бажаючи резигнувати із свого уряду. Атмосфера взаємних підозрінь, знеохоти і антагонізмів спинила роботу і в секціях, які нараджуються над «санацією» Товариства та над реорганізацією «Записок» і не можуть договоритися ні до чого. А замість оздоровлення атмосфера все згущається, сума зневіри та ураз росте й росте.

Який вихід із сього лиха? Признаюсь Вам, я особисто не бачу його, хоч і надіюсь на те, що час уложить якось ті тумани, розв’яже не одне таке, чого ми сьогодні не можемо розв’язати. Нещастя наше (говорю про «кліку») те, що ми люди нервові, перетяжені і перевтомлені роботою, непрактичні, а надто ще розбиті не раз домашніми клопотами, а наші противники поступають спокійно, систематично, користуються крючками та штучками, ховаються за формальності або удають наївних та ні в чому не повинних. У них на устах патріотичні фрази, а в душі цинізм. Притім вони мають більшість у Товаристві. Певна річ, ми втриваємо на своїм становищі, доки будемо могти, але ж не забувайте, що наша праця майже вповні залежна від ухвал виділу.

І так моя екзистенція висить на редакції «Вісника», за яку я одержую 100 гульд. місячно. А тим часом є між виділовими такі, кому сей «Вісник» стоїть сіллю в оці, і вже тепер, коли його заборонено в Росії і Товариство побачило перед собою перспективу – доплатити до нього річно 1 – 2 тис. гульд., почали говорити, чи не краще б покинути се видання.

Скликано було на нараду ширшу громаду русинів, на редакцію «Вісн[ика]» посипались докори з боку людей, які спокійнісінько признавалися, що не читають і не пренумерують «Вісника», і остаточно ухвалено: зменшити об’єм н[оме]ра з 12 на 10 аркушів, скасувати petit (тобто хроніку в дотеперішній формі), не платити нічого співробітникам і не робити ніяких окремих відбиток, а було ще жадання до редактора, і то з боку одного виділового, щоб у «Віснику» друковано самі твори, бездоганні з погляду на зміст і на форму. Excusez du peu! З боку того ж виділового було зовсім не двозначно вказано, що коли редакція при таких улегшених обставинах не поставить журналу на такій висоті, щоб він задовольняв навіть тих, що його не читають, і щоб оплачувався, то Товариство буде мусило покинути се видавництво.

Як кажу, щодо мене, «Вісник» – се головна нитка, яка в’яже мене з Товариством. Не стане його, то я буду мусив шукати собі іншого хліба, бо наукова робота давала мені досі не сповна 20 гульд. місячно. Щодо Гнатюка, то справа стоїть іще гірше: без задатків і без стипендії він не буде міг вижити, а вже тепер йому сказано, що на задатки a conto будучих праць у Товаристві він не може числити. Додайте до того, що він чоловік хоровитий, та й ще обтяжений сім’єю, яка одного гарного дня, в разі його хвороби або «опозиційної» ухвали виділу, може лишитися без шматка хліба. Я справді боюся навіть думкою перенестися в його положення, вдесятеро гірше і безнадійніше від мойого.

Яка рада на се все – не знаю. І що можуть супроти сього зробити українці для санації Товариства, також не знаю. Здається, наразі нічого. Треба підождати, що вивариться із сеї колотнечі. Може, воно ще якось уложиться, не тепер, то хоч на загальних зборах, що будуть десь у лютому. Про се одне можу впевнити Вас: ми – говорю про себе і Гнатюка – своєї роботи в Товаристві не кинемо, поки нас не проженуть. А може, загал членів буде розумніший від тих спортсменів, що легкомисно, для власної амбіції викликали цю кризу в Товаристві. Коли обставини улежаться так, що можна буде подумати про якісь позитивні плани реформи, які б зробили на будуче неможливими такі кризи, то не занехаємо подати їх також на Ваш осуд.

За сим, може, трохи задовгим і безладним писанням кланяюсь низенько і сердечно поздоровляю всіх щирих прихильників нашого розвою.

Ваш Ів. Франко.

Примітки

Друкується вперше за автографом, що зберігається в приватному архіві родини проф. О. Дорошкевича в Києві.

Лист І. Франка, торкаючись дискусій, що точились у НТШ з приводу його статуту, характеру діяльності, тією чи іншою мірою проливала світло на ідейну боротьбу в НТШ прогресивної частини з діячем протилежного табору на чолі з М. Грушевським. З різних причин кризисну ситуацію, що виникла, І. Франко характеризує й оцінює тільки почасти.

…в сім підписаним з Вами на листі з XI/1 – Йдеться про лист від 14 листопада 1901 р., адресований членам виділу Наукового товариства імені Шевченка у Львові І. Франкові, В. Гнатюкові, С. Томашівському. Лист підписали Б. Грінченко, М. Коцюбинський, І. Шраг та інші культурні діячі з Наддніпрянської України (ІЛ, ф. 3, № 1929, с. 197 – 200). Вони просили:

«Підписані, шануючи щиро Вашу працю, яка є найліпшою відповіддю на ті напади й вигадки [йдеться про тенденційні виступи газети «Dziennik Polski». – Ред.], засилають Вам свое співчуття, а разом і прохання не покидати роботу в Товаристві, нашій єдиній науковій інституції, яка працею таких людей, як […) Франко, Гнатюк і ті, кого вони зуміли з’єднати круг себе, стала високо на славу б добро рідному народові».

…так звані Барвінчуки… – прихильники О. Барвінського (1847 – 1927).

Дністрянський Станіслав Северинович (1870 – 1935) – український учений-правознавець, професор Львівського, а згодом Празького університетів, академік Академії наук УРСР (з 1927 р.).

…працюючи в «Записках», «Джерелах» та «Віснику». – Йдеться про «Записки» Наукового товариства імені Шевченка у Львові, «Джерела до історії Русі-України» та про «Літературно-науковий вісник».

…від часу статті про Міцкевича – Йдеться про статтю «Поет зради» (1897).

Макух Іван (1872 – 1946) – український громадсько-культурний діяч. У 1890-і роки був співробітником журналу «Народ», газети «Громадський голос».

…ніхто не вміє подати факту того якогось автократизму… – На засилля М. Грушевського в Науковому товаристві імені Т. Шевченка в редакцію «Літературно-наукового вісника» скаржилися В. Стефаник, О. Маковей, а згодом і сам І. Франко.

…збірку пісень Колесси… – Ця збірка не була підготовлена до друку.

…з виданням творів Федьковича… – Мається на увазі видання «Писання Осипа Юрія Федьковича».

…коли його заборонено в Росії… – Пересилати «Літературно-науковий вісник» в Росію було заборонено 1901 р. (див. статтю І. Франка «Заборона «Літерат[урно]-наук[ового] вісника в Росії»).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 177 – 187.