3.12.1901 р. До Василя Білецького

Високоповажаний пане професор!

Згоджуюся на те, щоб Тов[ариство] педагог[iчне] видало наново мої писання «Лис Микита», «Абу-Касимові капці» і «Коли ще звірі говорили», та тільки не знаю, чи не обтяжно буде Тов[ариству] сповнити мої услів’я, хоч вони й скромні, і – вірте мені – подиктовані крайньою потребою.

Досі я від Тов[ариства] не жадав і не брав ніяких грошей. Тепер, розпочавши будову власної хатини і можучи на її повне оплачення затягнути низькопроцентову позичку аж по її укінченні, я потребую на часткову уплату мулярам, і тільки се змушує мене просити у Тов[ариства] пед[агогічного] виплати – і то якнайскоршої виплати грішми невеличкого гонорару. Думаю, що, жадаючи 100 гульд. за «Лиса Микиту», а по 50 гульд. за дві інші книжечки – разом 200 гульд., коли можна zahlbar ще сього тижня – не перетяжу бюджету Товариства. Надто жадав би я по видрукуванні книжок уплати за коректу і доконання поправок по 2 гульд. від аркуша. Буду Товариству дуже вдячний, коли не відмовить мені сього, і надіюсь на будуще не раз іще прислужитися йому зовсім безплатно.

Щодо поправок, то поперед усього я думаю «Абу-Касимові капці» переробити досить основно, узгляднюючи рецензію Кримського в «Зорі». Щодо пропонованих Вами поправок: то я згоджуюсь усунути «кровозмішника» в «Лисі Мик[иті]», «прощу» і «повилуплювались» у «Звірах». Щодо історії про кишки, то завважу, що драстичність не є ніякий закид, література, навіть для молодіжі, не є кашка на молоці і мусить не раз оперувати й різкими штрихами, інакше буде не малюванням, а фальшуванням дійсності. Зрештою те, що в тій казці нам видається драстичним, не є таким для дітей, не обзнайомлених з фізіологією. А змінити або викинути сей уступ майже неможливо, бо на ньому лежить ціла архітектура казки, – хіба викинути всю казку. При тім ся казка і власне з сим уступом так широко розповсюджена не тільки серед нашого народу, але й у цілій Слов’янщині, що викинення її було б дійсною люкою в збірці.

Так само не бачу я ані нічого неестетичного, ані нічого драстичного в вираженні «під хвостом». Що се не салонове, се признаю, але дітська мова і дітський круг понять – признаєте – сильно різниться від салонового, а в дітській конверсації такі слова, як «какати», «дупка» і т. п. мають повне право горожанства. А й тут се дразливе (для нас, не для дітей) висловлення так інтегрально зв’язане з цілою будовою казки, що змінити його, не зіпсувавши цілості, не можна. Зрештою прошу поглянути, які речі дають своїм дітям німці, москалі, навіть французи, то пізнаєте, що й я в тім пункті зовсім не пішов задалеко.

Працю Кревецького прошу при нагоді передати мені або д. Гнатюкові, – не сумніваюсь, що Спілка надрукує її.

Те, що я в «Віс[нику]» подав про театр, було основане на оповіданню д. Тобілевича і для часів, про які я писав (до р. 1900), було правдиве без виємку. Що тепер зроблено полегшу, се не змінює речі pro praeterito. Зрештою я не залишу занотувати поданого Вами в «Хроніці».

Щодо рукопису нар[одних] пісень і двох Федьковичевих поем, про який Ви пишете, то, здається, ми говоримо про різні речі, хоча дещо тут klappt zusammen. Іменно, я не пригадую собі докладно, де я купив той рукопис, який є у мене, і навіть чи сам я купив його, чи, може, Павлик (я був тоді безгрішний), хоча те чуття лишилось у мене, що я наскочив на нього по якімсь сирі чи маслі, який мені завинено в одну картку з нього. Так само лишилось у мене те чуття, що віднайдення його було не 1880, а 1878 р. (1880 р. Павлика не було зовсім у Львові, він сидів у Женеві від осені 1879 до початку 1883 р.). Та найліпший доказ, що мій рукопис не той, який Ви передали П[авли]кові, подали Ви самі. В моїм рукописі нема нічогісінько перемазаного. Хіба що Ви помиляєтесь щодо вичеркнення сих слів. Зрештою я при нагоді спитаю П[авли]ка.

Дир[ектор] Беднарський, чуючи, що мають бути передруковані мої книжечки, наглить мене, щоб я давав зараз рукопис до складання. Не сумніваючись, що Тов. педагог[ічне] прихилиться до моєї просьби щодо гонорару, даю сьогодні складати «Лиса Микиту». «Коли ще звірі говорили» зайвого екземпляра у мене нема, то, може, дасте Ви; я там іще додам пару нових казок, щоб було всіх 24. А щодо «Абу-Касимових капців», то я просив би дати їх кому переписати (на окремих чвертках паперу, виразним письмом), по одній стороні, стрічка від стрічки досить далеко, щоб я міг поробити поправки, і рукопис передати мені.

Кланяюсь і поздоровляю

Ваш Ів. Франко.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 2, с. 225 – 226.

Адресат встановлений на підставі листа В. Білецького до І. Франка від 27 листопада 1901 р., в якому В. Біленький від імені «Руського товариства педагогічного» просив письменника дати дозвіл на нове, трете видання його дитячих творів (ІЛ, ф. 3, № 1611, с. 205 – 209).

Подається за автографом (ІЛ, № 3, № 931).

Білецький Василь (1857 – 1931) – український громадський діяч у Галичині, публіцист, педагог. За його участю «Руське товариство педагогічне» 1902 р. видало поеми І. Франка «Абу-Касимові капці» та «Лис Микита».

«Руське товариство педагогічне (пізніша назва «Українське товариство педагогічне») – громадсько-освітня установа в Галичині, що займалася розвитком українських шкіл, видавала підручники та ін. Існувала протягом 1881 – 1939 рр.

…рецензію Кримського в «Зорі»… – Абу-Касимові капці. Арабська казка. Переробив І. Франко. – «Зоря», 1896, № 19, 20.

…працю Кревецького… – Мається на увазі переклад повісті М. Гоголя «Вій», зроблений І. Кревецьким (1883 – 1940) під псевдонімом «Королевський» (вийшов у серії «Літературно-наукова бібліотека», Львів, 1902, № 34).

Те, що я в «Віс[нику]» подав про театр… – Йдеться про статтю «З останніх десятиліть XIX в.» (ЛНВ, 1901, кн. IX), в якій І. Франко писав про утиски українського театру в Росії.

…я не залишу занотувати поданого Вами в «Хроніці». – В. Білецький у названому листі, згадуючи про свою поїздку на Наддніпрянщину, зауважив, що 1901 р. в Катеринославі театральна трупа І. Тобілевича й М. Кропивницького ставила українські п’єси без обов’язкових додатків – російських п’єс, якими повинні були відкриватися вистави українського театру. У «Хроніці» ніяких інформації на підставі листа В. Білецького не було подано.

Щодо рукопису народних пісень… – В. Білецький у листі до І. Франка повідомляв, що він передав М. Павликові «зошит з піснями нар[одними] і «» та «» – поемами Ю. Федьковича.

Директор Беднарський – директор друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові Кароль Беднарський.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 191 – 193.