[Вступ]

Іван Франко

В історії 1000-літнього розвою руського народу бачимо дивний факт: твори старої літератури, писані мовою більше або менше далекою від народної, здобули собі в протягу століть таку популярність серед мас народних, мали такий вплив на духовий розвій тих мас, якого не мали твори новіших «народних» писателів, не виключаючи й такого генія, як Т. Шевченко. Факт сей може видатися дивоглядним, навіть не подібним до правди; найновіший історик нашої старої літератури проф. Ом. Огоновський прямо заперечує його.

«Руські грамотії, – пише він («Історія літератури руської», І, 234), – списували переважно такі твори фантастичні, які змістом своїм для людей неписьменних не були приступними».

Проф. Огоновському, мабуть, незвісним був той факт, що ті неписьменні люди ще нині на вечорницях та досвітках оповідають собі між іншими казками також виривки із «Gesta Romanorum», із «Книги сімох мудреців» та «Speculum exemplorum», що многі місця із таких апокрифів, як «Слово Мефодія Патарського», перейшли в «питоменний» світогляд нашого народу.

«Ті книжники, – читаємо дальше у проф. Огоновського, – не дбали про просвіту незрячих братів, та й самі кормились недоїдками, що падали з трапези розкішних візантійців. Така пожива не була хосенна для молодої вдачі народу руського».

Дивно тільки після сього, як се наші прості люди і досі залюбки читають, переписують та зберігають ті ж самі «недоїдки, нехосенні для їх молодої вдачі»; дивно, чому різні старі легенди та фантастичні повісті стрічаємо ще й нині в нашім краю в таких сільських закутках, де й не доходила нова освіта. Дбали чи не дбали наші старі «грамотії» о просвіту незрячих братів, а все-таки в їх писаннях було щось таке, що вміло їм здобути серце тих незрячих братів, було щось тривке і довговічне, чого аж надто часто нема в творах, котрі походять із «ясної днини відродження національного» і котрі за 10 літ по їх опублікуванню робляться бібліографічною рідкістю, мало кому звісною й з титулу.

Ми не думаємо входити в вияснення сеї появи; досить буде тут її тільки зазначити. Впрочім, новіші студії над тою давньою літературою, а особливо над тою її частиною, що донедавна навіть не вважалася літературою, над апокрифами, неканонічними легендами, віршами і т. ін., кинули багато світла на сей факт, виказали ясно, що ті мнимі «недоїдки візантійські» були чимось далеко більшим і глибшим, були могучою хвилею прогресу, що з різних боків набігала на нашу землю.

В них доходили до нас зерна дуалістичних єресів, маніхейства і богомильства, з їх недоладною міфологією та чистою і гуманною етикою, з їх протестом проти клерикальної гордості і заскорузлості і против догматичної виключності візантійського православія. В них доходили до нас і з Заходу зерна лицарських ідеалів, Ренесансу і Реформації. Отим-то ми мусимо згірдний відзив проф. Огоновського про сю нашу давню безіменну літературу вважати не тільки ненауковим і несправедливим, але й шкідним власне для того, що може знеохотити молоде покоління до читання і студіювання цих творів.

Який великий вплив мала апокрифічна і легендова література на нашу пізнішу писану і друковану літературу, на розвій релігійної драми, проповіді, а також на усну літературу людову (казки, легенди, колядки, балади), се можна буде вповні вияснити тільки тоді, коли зібрано буде більше матеріалу усного і рукописного, що мусить бути основою для таких студій.

В Росії в однім і другім напрямі зроблено вже досить багато, головно дякуючи заходам Пипіна, Костомарова (під його редакцією вийшли 3 томи цінних «Памятников старинной русской литературы», а один том під редакцією Пипіна, видані коштом кн[язя] Кушелева-Безбородко, С[анкт]-Петерб[ург], 1860 – 61), Тихонравова, Срезневського, Веселовського, Порфир’єва, Попова, Соколова і др. У нас тільки проф. Сумцов розпочав систематичну роботу над южноруськими апокрифами («Киевская старина», 1887, т. II, III), та й то звернув увагу більше на ті сліди, які полишила апокрифічна література в устах народу, ніж на саму ту літературу.

В Галичині першою публікацією того роду була книжечка д-ра Ом. Калитовського «Матеріали до руської літератури апокрифічної» (Львів, 1884). Бажаючи по змозі заінтересувати наших молодших робітників на полі історико-літературних дослідів сею частиною літератури, а також дати для їх дослідів потрібні матеріали, ми розпочинаємо на листках «Житя і слова» публікацію текстів, що находяться в наших давніх рукописах, головно тих, що заховалися в нашім закутку Русі-України, в Червоній Русі.

Звісно, ми друкувати будемо тільки такі тексти, котрі в чому-небудь різняться від надрукованих уже в Росії, а поперед усього такі, що носять на собі більше або менше виразну печать впливу місцевої, червоноруської мови або і глибше сягаючої переробки, так що, крім загального значення для студій над легендами, вони будуть мати також місцеве національне значення як пам’ятники нашої мови і літератури (хоч, звісно, не оригінальної). Таких текстів поки що, звісно, не много. До них належать апокрифи, опубліковані д-ром Калитовським; ми надіємося також збагатити той ряд деякими інтересними причинками.

Примітки

«Gesta Romanorum» («Римські діяння») – середньовічна літературна збірка, яка складається з оповідань анекдотичного та легендарного характеру, частково з римського життя.

«Книга сімох мудреців», або «Історія семи мудреців» – давня літературна пам’ятка індійського походження, видана в двох томах (Спб., 1878 – 1880).

«Speculum exemplorum» («Великое зерцало») – збірка середньовічних легендарних оповідань. Друкувалась у згаданому І. Франком виданні «Памятники старинной русской литературы» (Спб., 1860).

«Слово» Мефодія Патарського, або «Одкровення Мефодія Патарського» – пам’ятка візантійської літератури, була відома серед слов’ян, зокрема і в Давній Русі.

Мефодій Патарський (помер у 312 р.) – візантійський церковний письменник, автор полемічних творів, спрямованих проти поганських та єретичних вчень.

Маніхейство – релігійне вчення, що виникло в Персії у III ст. Головна ідея маніхейства – боротьба доброго і злого начал. Вчення було релігійним виявом протесту трудящих мас проти рабовласницького і феодального гніту. Пізніше виродилося у вузьке сектантство і занепало.

Соколов Матвій Іванович (1854 – 1906) – російський філолог-славіст, дослідник давньої літератури, автор праці «Материалы и заметки по старинной славянской литературе» (1888).

Калитовський Омелян (1855 – 1924) – український педагог, автор праці «Матеріали до руської літератури апокрифічної» (1884).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 348 – 350.