Передмова, опис Індії, цар Авенір

Іван Франко

Починається оповідання коротким представленням високої вартості аскетизму. Найвище бажання чоловіка – бути сином божим. Та се є наслідок премудрості, сього здавна доступали святі за свої чесні діла, головне ж мученики і аскети, що з постом, молитвами, безсонницею і многими трудами проходили «тѣсным и прискорбным путемь». Життєписи таких людей служать взірцями для других і заохотою, «ибо на добродѣтеліє въводяй пут єсть остр и жесток».

«Отим-то і я, – говорить автор, – тямуючи притчу божу про недбалого слугу, що, одержавши від свого пана талант, закопав його в землю і дане йому на приплодок заховав без зиску, ніяк не можу промовчати отсю пожиточну для душі дійшовшу до мене повість (исповіданіє), котру розповіли мені мужі богобоязливі із глибокого ефіопського краю Індії і виложили без брехні, власне ось як».

Сей вступ дуже важний. Поперед усього він трохи докладніше зазначує відносини грецького писателя до його джерела, що не все чинять титули книги. Бачимо тут, що справді автор не сам приніс сю повість із Ефіопії, а принесли її якісь мужі, гідні віри; бачимо далі, що автор списав її після їх оповідань, а може, тільки після усної передачі йому якогось писаного індійського тексту, котрий ті мужі йому перекладали. Варто зазначити й те, що ся передмова стилізована трохи подібно до передмови іншої, в Сірії і Палестині в ту пору вельми популярної духовної повісті, а то легенди про Марію Єгипетську.

[Ось паралельні місця обох текстів у церковнослов’янськім перекладі]

Далі слідує коротесенький опис Індії, котра, по думці автора,

«далече прилежит Єгипьта, велика суща и много-человѣчна, прилежит же морем и пучинами и лодійным шествованієм къ єгипетстѣй странѣ».

Очевидно, що ся географічна нотатка – духовна власність грецького автора, що сам не мав ясного виображення о Індії, думав, що вона граничить з Єгиптом, а з самого дальшого зв’язку повісті виміркував, що се край многолюдний і що до нього пливеться кораблями (се чинить далі Варлаам).

Сей край, повідає далі автор, пропадав у тьмі поганства і кривавих жорстокостей, поки не вродився Христос і не приніс на світ правдивої релігії. Його апостоли і ученики рознесли її на всі сторони світу. До Індії посланий був св. Тома, котрий при помочі бога і різних чудес (автор натякає, мабуть, на апокрифічні діяння св. Томи) прогнав бісовський морок і заснував там християнство (ст. 3). І коли в Єгипті почали будувати монастирі і збирати в них черців, то сей звичай зайшов і до Індії: багато людей почало покидати свої достатки і оселюватися по пустинях, щоб, умираючи тілом, «жизнъ пріяти бесплътных, и тако златаа крила пріємьше и на небеса многом възлетѣвъшем» (ст. 4).

Тоді постав могучий, багатий і славний цар Авенір, великий прихильник поганства; одна у нього була гризота, що не мав дітей, «си бо вещь сладка многым». Християни не шанували його віри, ширили свою проповідь по краю і стягали щораз більше народу до чернецтва, «от грькіа и прѣлъстъныя тьмы къ сладкому же свѣту истинъному» (ст. 5). Навіть царські совітники ішли в черці. Почувши се, цар розгнівався дуже і наказав силувати кождого християнина, щоби покинув свою віру, далі розіслав «грамоти» по всім краю, велячи мучити і вбивати правовірних, а особливо монахів. І справді, дехто з вірних захитався і відступив, інші тікали геть з краю, але монахи йшли на муки і на смерть або заходили в далекі пустині не зі страху перед муками, але за показом божим (ст. 6).

В ту пору один із чільніших царських воєвод, почувши про такий царський розказ, покинув світське життя і сам поступив у ченці. Почувши про се, цар ще дужче розлютився на монахів і розіслав посланців, щоб його шукали. Посланці «всѣк камень раздвигоша», шукаючи його, і аж по довгім часі найшли його в пустині і привели перед царя. Побачивши його в лихій одежі, зсушеного постом, цар ледве пізнає його і ще дужче розлютився на монахів і промовив до нього як до божевільного, питаючи, пощо перемінив свою честь на ганьбу, славу на огиду, пощо забув про своїх дітей і все покинув для Христа. Достойник, почувши се, мовив цареві:

– Коли хочеш зі мною говорити, царю, то віджени від себе своїх ворогів, а тоді я буду тобі відповідати. Доки вони з тобою, я не відповім тобі ані слова, і можеш мене мучити, зарізати, робити, що хочеш.

– Що се за вороги? – питає цар.

– Гнів і пристрасть, бо тільки позбувшися їх, ти зможеш розсудити справу спокійно і справедливо.

Цар обіцяє вислухати його спокійно, і достойник-аскет оповідає, що, бувши молодим, почув якийсь чудесний голос, що мовив йому: «Изволи рѣщи неразумным сущих небрещи яко несущих, несущих же яко сущих пріймати». Сі слова так вбилися йому в тямку, що весь вік переслідували його, аж отсе на старість він порозумів, що він справді досі саме найважніше, т. є. життя вічне, занедбував, а саме неважне, т. є. земне, минуще життя вважав за найважніше. Се довело його до віри в Христа і до постанови йти «узкы прискръбнъыи пут шествовати». Він докоряє цареві за його нерозум і лютість, викладає йому про гріх Адама, від якого бог вирятував людей, посилаючи їм свого сина, що своєю смертю «низложи крамольника и нас от гръкаго оного плѣненіа избави» (стр. 11). Отим-то він не відступить від Христа, хоча б цар йому й смерть зробив чи то мечем, чи огнем, чи дав його звірам на страву.

«Не люблю я сього життя, – говорить аскет. – Багато в нім слабості і пустоти, багато огиди, і турботи, і суму. А я шукаю волі божої, покинув усе добро і тільки дбаю про його любов» (ст. 12).

Чуючи сі слова, цар ледве міг усидіти зі злості, але не посмів доторкнутися до нього і тільки, загрозивши йому огневою смертю, велів іти геть з його очей, щоб його більше не бачив: «Ишед же божій человѣкь отиде въ пустыня печалуяся, яко не мучень бысть» (ст. 13).

Сей епізод з безіменним «божим чоловіком» полишений в нашій повісті без ніякого зв’язку з дальшим оповіданням, як якась случайна і зайва вставка, хіба для характеристики царя і його відносин до християнства, що, впрочім, і без того охарактеризовані досить ясно. З дальшого викладу ми побачимо, що епізод сей, як інтересний зостанок іншої композиції нашої повісті, має чимале значення для її літературної історії. Варто зазначити також досить незвичайне найменування аскета «божим чоловіком», котре християнська легенда прикладає до деяких святих, напр. до св. Алексея, а котре в мові сірійській дає «gabra d’alaha» або скорочене «bar-laha» [Гляди: Е. Kuhn, op. cit., 19; Fr. Hommel, Zum Barlaam und Josaphat, Zeitschrift der deutschen Morgenländichen Gesellschaft, XLIV, 548], що греки передають словом «Βαρλαάμ». Побачимо далі, що власне в одній з віднайдених рецензій нашої повісті сей самий безіменний вельможа-аскет, прогнаний царем Авеніром, являється опісля як пустинник Варлаам і навертає Авенірового сина на Христову віру і на аскетизм.

По відході «божого чоловіка» Авенір ще гірше лютує на монахів. Тоді йому родиться син дуже гарний: цар дає йому ім’я Йоасаф, приносить жертви богам (ст. 13) і розсилає всюди спрошувати людей на гостину. Цар гостить усіх, обдаровує багатих і бідних. Тоді прийшло до царя 50 мудрих халдейців-звіздочотів; роздивившися в звіздах, вони напророчили, що малий царевич буде великим і багатим, сильним, вищим над усі царі. Та один астролог, найстарший і наймудріший [деякі західноєвропейські тексти звуть його Даниїлом, гляди: Dunlop, op. cit., 28] промовив:

«Так, царю, він буде великим царем, але не на твоїм царстві, а в кращім, вищім. Думаю, що він пристане до тих християн, котрих ти переслідуєш» (ст. 14 – 15).

Почувши се, цар засумувався «и въ градѣ Домосѣ таку полату съезда [!] красну и веселію», там помістив свого сина по скінченні перших літ і казав не випускати його відтам, приставив пістунів і слуг молодих і гарних і заказав їм, щоб не виявляли царевичеві ніякої турботи ані прикрості життя, не згадували йому о смерті, ані о старості, ані о хоробі, ані о бідності, не давали йому задумуватися над будущим, а особливо щоб ніхто з них і не натякав йому про Христа і його науку. Рівночасно він вислав по всім краї своїх післанців, щоб оголосили, що до трьох днів не сміє в краю бути ані один монах християнин, а який би по трьох днях найшовся, буде без пощади спалений (ст. 15 – 16).

В ту пору один «болярин» царський, їдучи містом, зустрів хорого чоловіка з поламаними кістьми і, змилосердившися над ним, узяв його з собою і велів його лічити. По якімсь часі на сього міністра набрехали перед царем, що хоче захопити царську власть у свої руки. Та цар прикликав його до себе і хитро предложив йому обняти правління, бо він немічний і бажав би віддатися самотньому життю. Переляканий сим «болярин», бачачи інтригу, прикликав до себе того каліку і попросив його поради. Той порадив йому обстригти собі голову, надіти волосяницю і так іти до царя і заявити, що коли цар хоче йти в пустиню, то й він готов іти з ним. Сей доказ вірності вельми сподобався цареві, і він оп’ять прийняв боярина до своєї ласки (ст. 16 – 20). І сей епізод, нічим не зв’язаний з дальшим оповіданням, являється в грецькім тексті як случайна вставка; його значення побачимо далі.

Свого гніву на монахів цар не покидає через те, що їх наука іде до того, щоб «остати ся человеком сладких житіа сего и неявимых надеждь яко сны пріймати». Та от раз, їдучи на полювання, він здибав двох монахів; велів їх схопити і привести перед себе. Вони сказали йому, що відходять з його краю.

– Значить, все-таки боїтеся смерті, – каже цар.

– Так, боїмось, але смерті душевної, не тілесної, – відповіли монахи.

– А от же тікаєте по моєму наказу.

– Не по твоєму наказу, – відповіли монахи, – але для того, щоб, убиваючи нас, ти не обтяжав своєї душі гріхами.

Цар велів зараз спалити їх (ст. 20 – 21) і заразом дав наказ усякого монаха, який би ще найшовся в його краї, вбивати без розпитування.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 324 – 328.