Притча про інорога

Іван Франко

Основу до такого життя поклав один, «єже и (замість «от») нас ликіискы мнихом глаголется, Антоній имя ему» (ст. 69). Таких мужів, каже Варлаам, і ми наслідуємо, тікаючи від покус сього світу. Тут він оповідає Йоасафові знамениту притчу про однорога:

И бо таковаго благаго и человѣколюбиваго бога врѣдоумно себе удалиша, весма никакож[е] о будущих приемляще разума, и бо на плътское насыщеніе безпрестани шествующе, душевную ж[е] пищу оставивъше, гладом томитис[я] и тъмами злаа страд[а]ти бес числа, подобъни сут мужу бѣгающу от лица бісующас[я] инорогу.

Яко не тръпящу глас[а] рутію его страшнаго, ню крѣпко его отбѣгь не будет ему ядь. Такущу ж[е] ему руцѣ прострь за дрѣво твръдо яться.

[В сьому місці наш текст має невеличкий пропуск, що усе дальше оповідання робить незрозумілим. В грецькім тексті сеї притчі читаємо:

ος μή φέρον τόν ηχον τυς αύτου βοης καί των φοβερων αύτου μηκηθμων άλλ ισχυρως φεύγων του μή γενέσται τούτου κατάβρωμα, έν τω τρέχειν αύτόν όξέως μεγάλω τινί περιπέποκε βότρω. έν δέ τω έμπίπτειν αύτω, τάς χειρας έκτείνας καί φυτου τινός ι ραξάμενος κραταιως; τουτο κατέσχε, καί επί βάσεως τίνός τοός πόδας στηρίξας, έδοξεν έν είρήνη λοιπόν ειναι καί άσφαλεία.

Се значить:

«Сей, не можучи знести гуку його голосу і страшного його реву, кріпко тікаючи, щоб не статися його стравою, серед швидкого бігу перед ним упав у якусь велику яму. Та падаючи, він, простягти руки і вхопившися за якесь деревце, ціпко задержався за нього, а впершися ногами о якусь підставу, думав, що вже є спокійний і безпечний».

(Гляди: Fr. Wilh. Val. Schmidt, рецензія на Денлопову «The history of fiction», поміщена в «Jahrbücher der Literatur», 26 Bd., Wien, 1824, ст. 30 – 31; грецький текст наведений з рукопису віденської надвірної бібліотеки – Cod. graec. N 22, с. 54].

Дръжащу же ся ему крѣпъко, яко на степени нозѣ утвръдись мняше ж[е] уже мирь ес[ть] и твръдыни и узрѣвь же убо видѣ двѣ мыши, єдину бѣлу а другуя чръну гризущи беспрестани корень дрѣва, идеже бѣ дръжася и єльмаж[е] приближающися да погрызета дрѣво.

Вьзрѣвь въ глубину рова и змѣа видѣ страшъна образомь и огнемь дышаща, и горько възирати, устыж[е] страшъно зѣвающу и пожрѣти его хотяще. Вьзрѣв же онь абѣє на степень, идеже нозѣ его утврьжденьнѣ бѣста, видѣ 4 главы аспидовы и стѣны исходяща, идеж[е] бѣ утвръдилъся. И възрѣв очима видѣ из вѣти дрѣва мало меду.

Оставивь убо расматряти о одръжащих его напастіи, яко вънѣ уду, бо инорогь злѣ бѣсуяся искааше его на адь, долѣ ж[е] злыи змій зіяя да пожрет его, дрѣво ж[е] о нем же яться, уже пастися хотяще, нозѣ ж[е] на степени на скокользенѣє (sic!) и не твръдо стоящи, – толикы убо и таковых злых забыв тоща себе на сладос[ть] горькаго оного меду.

Се подобъни сут въ прелъсти живущей сего живота сътворивъшим. Сію истинъну нынѣ изглаголя ти.

Ибо инорогь образь єст[ть] съмрти, гоня въину послѣдствуєт яти Адамля рода. Ровь ж[е] вес мирь ес[ть] исплъни всѣх съмрътоносных сьмертіи. Дрѣво ж[е] беспрестани от двою мышію грызомо их же сътворихомь пут ес[ть], яко живъшу къемуждо ядомы[и] и гыбляй час ради дневных и усѣкъновеніе коренъное приближается. Четыри ж[е] аспиды еже прегрѣшеных стухіи съставное человечьскоє тѣло, ими ж[е] бесчиньствующим и мятущемъся тѣлесний раздрушаєтся съставь. Къ сим огнъныи онь и немилостивый змій страшъное изьобразует адово чрѣво зивающе пріяти иж[е] сущих красоть пач[е] будущих благь изволиша.

Медовънаа ж[е] капля сладос[ть] прѣвабляєт сего мира сладкых, им же он прельщает злѣ своя другы и не оставляет єя прележаніа творити о спасеніи своем» (ст. 70 – 72).

Ся притча дуже сподобалася Йоасафові, і він просив Варлаама, щоби подібними образами вияснив йому ще ліпше, «каковое же о нас житѣє и къ другом его дружба?» На се Варлаам оповідає отсю притчу про трьох приятелів:

«Подобъни су[т] възлюбъшеи сего мира красоту и сладости его насыщъшеся, пач[е] будущих благь мимотекущаа и немощнаа изволиша, человеку три другы имящу. Въ них же бо двою съ любовію чътяше и зѣло любовію даж[е] и до съмерти ея ради подвизаяся и ея же рады бѣды тръпя глаголааше, на тр[ет]іем же много небреженіє имяше, нъи чьсти сподоби его ни любъве, якож[е] достоаше, мало нъкое и[ли] ничтож[е] рещи нань творяше друга богу.

Въ єдинь от дьніи пріидоша къ нему старѣйшіи нѣціи и грозници воини, тыцащеся скоростію великою сего вести къ царю, слово да да[сть] имъ же ес[ть] длъжен тъмою таланъть. Уныну ж[е] ему бывъшу искааше помощъника, да заступит его къ страшъному цареву ответу.

Тек же убо къ пръвому всех искрънему другу, глагола: съвѣдаеши ли, о друже, яко войну полагах душу тебе ради. Нынѣж[е] трѣбую помощи дьнесь одръжащаа мя ради бѣды и нужа. Како убо исповѣх, заступиши ли мя и каа ми будет надежда, о друже възлюбленъне?

Отвѣщав убо он, глагола: нѣсмь тебе друг, человече, ни съвѣдаю, кто ты еси. Ины бо имам три другы съ ними веселитис[я] и другіа на (?) и прочее сътворити. Се дам ти сукляници двѣ, да имаши я на пути; не будет никоея ж[е] плъзы иноя ж[е] ни какоа же почаи от мене надежда. Сіа услышавь он и недоумия ся о отвѣтѣ сем и еяж[е] помощи надъашесы от него.

И тече къ другому и глагола къ нему: помъниши ли, о друже, колико пріят от мене чести добрых и учиненѣй. Дьнесь въ печал[ь] въпадыи и въ напас[ть] великую, требуя поспѣшителя. Како убо, можеши ли съ мною потрудитися о сих разумею?

Другь же отвѣща: не празднуя дьнесь с тобою потрудитис[я], въ печали бо і азь и въ напасти въпад, въ скръби есмь. Обач[е] мало с тобою пойду, аще и на плъзу ти не буду и скоро объращус[я] от тебе своими пекіися.

Тъщама ж[е] рукама възъвративъся оттуду человек тъ о всѣх недоумѣвая, рыдая себе суетънѣи надежди неразумных своих другь и непомысльныя страды своея, их же онѣх ради притръпѣ.

Таче иде къ третѣєму своему другу, ему ж[е] никогда же угоди ни обещъника своему вес[е]лію никогда же сътвори ни зва, и глагола къ нему осрамленным лицем и долу зря: не имам усть разве[р]сти к тебѣ съвѣдый истинъно, як[о] помъниши мене никогда же добро сътворъшу ти. Аще и дружбу приложих к тебѣ. Ню зане напас[ть] ять мя лютаа, никакож[е] весма обрѣтох от друг моих надежда спасенѣю моему, приидох к тебѣ помоляся, аще ти възможно єс[ть] малу нѣкуя помощь да подаси ми. Не отрѣцайся, не помня моего неразуміа.

Онь же реч[е] тихом лицем и съ радостію: подоба єс[ть] друга своего искръняго, глаголя тя суща, и малое помня добродѣаніє твоє съ прилажаніємь дьнесь въздаваю ти, и азь умоля тебе ради царя. Не бойся убо ни устрашайся! Азь преж[е] тебе дойду къ царю и не прѣдам тебе въ руцѣ враг твоих. Дръзаи, възлюбленъне друже, и не буди въ скръби и печали.

Тогда умоливъсѣ (може бути, «умиливъся») он глаголаше съ слъзами:

Увы мьнѣ, како преж[е] поплачус[я] о любъви же на непамятивою [в тексті хибно: «не на памятивою»] дружбу оною и лъживую или врѣдумия своего поплачу и недоумѣваніа еже къ искрънему своему и истинъному показах другу» (ст. 72 – 75).

Царевич просить Варлаама, щоб вияснив йому сю притчу. Сей мовить: перший приятель – се багатство і бажання золота. Задля нього чоловік багато терпить і побивається, та коли приходить йому кінець, не візьме його з собою. Другий приятель – се жінка, діти «и проча уживы и свойти», котрих любимо та котрі по смерті щонайбільше проводять нас до гробу та відси вертаються назад до своїх земних клопотів.

Тільки третій приятель, на котрого ми в житті найменше звертали уваги, – се віра, надія, любов, милостиня, чоловіколюбство і інші чесноти, – ідуть з нами на той світ до бога і боронять душу «от врагь наших… и злых бѣсов на аерѣ подвижаящемъся яти и горко ищущим» (ст. 75 – 76). Йоасаф подякував Варлаамові за сю премудру притчу і попросив його, щоб йому ще подібним способом пояснив світове життя, «како убо кто съ миром и съ твръдынею сего пройдет»?

Варлаам в відповіді на се оповідає йому таку притчу:

«Град великѣй нькѣи слышах, егож[е] граждане обычаи так[о] имѣаху от дрѣвних въспріймати чюжа нѣкоего мужа ни разумѣюща о законѣ град[а] того ни обычаи их весма свѣдуща, и сего царя поставляху у себе, и вся влас[ть] пріемшу ему и своя воля невъзъбранимо дръжа, дондеж[е] сконъчася едино лът[о], таче вънезаапу въ тыя дьни и сущу ему обило безъпрестани, мнящу ж[е] ему въ царствѣ в вѣкы пребывати, и въсташа нань и царьскую одежду сънемъше съ него, нага поругаша по всему граду, и на онѣм шествованіє послаша его далеч[е] въ великій нѣкіи островь пустыи, въ нем же ни пища имѣя ни одежа [в рукописі хибно: «надежа»] или возвращеніа к тому.

Послѣдствующу ж[е] обычаа града того поставлен быс[ть] нѣкы[й] муж въ царствіє тое же разума много имы [и] промышленіа въ себѣ. Да також[е] не въсхыщень будет, еже вънезаапу бывъшу ему обилію, и иж[е] прѣже его царствовавъшіим изгнанном, въ печ[а]ли имяше душу, подвиже нѣкако убо о себѣ добрѣ исправит.

Увидѣ нѣкым премудрым свѣтильником [хибно замість «съвѣтником»] и дрогым [хибно замість «другом»] добрым обычаи града тог[о] и якъли любо въ том же островѣ быти ему. Отвръз сокровища своя, их же и еще въ области имяше и невъзбранъно требованіе, и възем злато и сребро и камык честных и веліих множ[е]ство, и вѣрным своим рабом послану быти.

Сконъчавъшу ж[е] ся, реч[е], иному лѣт[у] въставъше граж[д]ане яко и пръваго царя нага на озѣмьствованіє послаша. Прочіи убо неразумніи цари въ злѣ и въ гладѣ прѣбывааху, съ же богатства оного прѣже пославыи въ обиліи въину живяше и пищу неизьидому имяше, изъбывь убо невѣрных гражан онѣх злых, хваляше добраго свѣта друга своего» (ст. 77 – 78).

Сей город – то світ, горожан – то «бѣсы миродръжца тъмы вѣка сего», що в житті спокушують нас усякими солодощами, а по смерті «нагы нас поемъше и гръціи граждане тъмы съводят въ земля тъмы вѣчныя». А той мудрий дорадник, що напутив одного царя, – се я, що наводжу людей на спасенну дорогу. Бо я, мовить Варлаам, пізнав порожнечу сього життя;

«якож[е] голубь бѣгаєть нынѣ же бо на се дрѣво, пакы ж[е] на ино, или абіє въ пропастех камяных, и вся кокъти… ное въпадаєт [мабуть, щось пропущено; має бути тут таке: «И все въ кокти орлыныя въпадаеть»], и никдеж[е] обрѣтаєть прибѣжища твръда, и въ бурѣ и въ страдѣ стражет въину», –

так і чоловік в сьому житті. Одинока «премудрос[ть] съвръшеная жизнь ес[ть] бе[зъ] скръбы и безь напасти, и путь истиныи ни пропас[ть1 есть, ни высота, ни кътиние же ни влъчци, ну все равъно» (ст. 79), – як бачимо, ідеал далеко більше квієтистично-орієнтальний, буддійський, ніж християнський.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 336 – 340.