Притча про старечу дочку

Іван Франко

На приманливий малюнок того щастя, яке дає аскетичне життя в пустині, Йоасаф відповідає питанням: чому ж так мало людей хапається до сього щастя? На се відповідає Варлаам, що, противно, багато хапаються, та не багато доходять задля слабості тіла і духу. Та се, зрештою, не є ніяка уйма для ідеалу аскетичного; він подібний до сонця:

«якож[е] бо солнце на свѣт вьсіаєть, въсѣм без зависти луча испущаєть, етери ж[е] помьжаривъше очи видѣти свѣтлости не хотят, не виновато сего ради солнце, или прочіим невидимо, [н]и еще ж[е] и слава свѣтлости его онѣх ради безуміа уничижится. Ну они сами свѣта его лишивъшеся яко слѣпіи ищут стѣны, въ многіа бо ровы въпадут и каменієм і трьніємь изъбодут и лица своя, солнце же въ свѣтлости своей стоа просвѣщаєт непокровенъным лицем и свѣтлости его зряща» (ст. 81 – 82).

– Значить, – питав далі царевич, – є ще й інші, що голосять таке, як ти, чи тільки ти один?

– В нашім краї, – відмовив Варлаам, – не знаю ані одного такого, бо твій батько їх повигонював і позамучував. Та в усіх інших краях ся наука явно голоситься.

– Значить, мій батько не знає сеї науки?

– Певно, що не знає, хоча й навмисно «затъка волею чювьствіа благых не пріимати».

– Рад би я вияснити се все батькові! – мовив Йоасаф.

– Га, – каже Варлаам, – що не можливе людям, те можливе богу. Хто знає, може, власне ти навернеш свого батька

«и образо[м] дивым родител[ь] будеши своєму родителю? Слышах бо нѣкоєго царя бывъшу добрѣ зѣло смотряща своего царства, кроток же и милостив под ним сущим людем, ну сим єдинѣм блазнь имѣя: идолъскою лъстію одръжим бяаше.

Имѣаше ж[е] нѣкоєго свѣтильника блага и въсѣкым къ богу украшена благочестием и прочею премудростію. Печалуюся о прѣлъщаніи царствѣ и хотя его о нем обличити, удръжашетъся бояся, да не злѣ исходатаи себе же и дружинѣ своей будет и бываемую от него многым плъзу погубит. Обач[е] же искааше времене доброугодна, да привлечет его на благочестіє.

И въ єдинь от дьни царь реч[е] къ нему: пріиди, да пойдевѣ по граду, еда что на плъзу узрѣвѣ. Ходящема ж[е] има но граду видѣста свѣтлу зарю от оконъца въставъшу и тому оконъцу очи приложивъши узрѣста под землею мѣсто яко врът[е]пь, жилище, въ нем же сѣдяще муж въ послѣднеи нищетѣ живы[и] и худыми ризами облечень. Пред ним же стоаше жена его вино подающи ему. Муж же єя чашу прієм, она ж[е] сладкую пѣс[нь] пояше вес[е]ліє ему творящи и плящуще и мужа похвалами хвалѣаше.

Окръст же царя сущіи на веліи час сію видѣвъше служащу чюдишас[я], яко въ таковои тяжкой нищетѣ сущема, яко и дому не имящема ни ризы, въ таковом вес[е]ліи пребывати. И глагола царь къ пръвосъвѣтънику своему: оле чюдо, друже, яко мнѣ и тебѣ никогдаж[е] наше житіє тако изволи въ таковой славѣ и пищи сіающема, яко худое се и окаанъное житіє таковых неразумъных насладит и вес[е]лить, тихимь и весель, остръ съ и ненавидимыя жизни является.

Удобный ж[е] час пріємь пръвосъвѣтник глагола: тебѣ, царю, како таковых явлѣєтся житіє?

Рече ж[е] царь: въсѣх къгда видѣх и слѣпы и тяжкы, насмисанъ же и безнавънь.

Глагола убо къ нему пръвосъвѣтъникъ: тако убо добрѣ разумѣи царю, и больма ес[ть] злѣише мнимо наше житіє, учителе видящіим вѣчную оного житіа славу въсѣх убо превосходящихь благь. А иже домове блъщащіи ся златом и свѣтла одежда и прочаа пища житіа сего паздѣріа же и омраченіа сут очима на украшеніє видѣвъшим неизвѣщанных доброт сущіих на небесѣх, нерукотвореных храмовь, боготьканъныя одежда и нетлѣнъных вѣнец, их же уготова въсѣх съдѣтель господь любящіим его.

Им же образом неразумно сій въмѣнишас[я], паче же мы больма въ мирѣ сем прѣльщаеми есмы, и сими насыщающеся лъжнѣи съи славѣ и неразумнѣи пищи, рыданію есмы дос[то]ини и сльзам пред очима въкусившим сладости онѣх благых» (ст. 83 – 84).

Почувши се, цар розпитує про се вічне і щасливе життя і навертається на правдиву віру.

Безпосередньо по тій притчі йде друга. Дівчина, дочка вбогого чоловіка, сиділа перед своєю хатою, працюючи, і співала та хвалила бога. Надійшов парубок і питає її, за що вона, така бідна, дякує богові? Дівчина відповідає:

«Не разумѣєши ли, яко быліе малое от великаго недуга избавляєть человека? Тако подобает и от малых благодарьствити бога, великых бо ходатаи бывает».

Парубок вдався з нею в розмову, здивувався її розумові і, покликавши її батька, попросив його, щоб дав йому свою дочку за жінку.

– Не подоба тобі, багацькому синові, брати дочку бідаря, – мовив батько.

– Ні, – відповідає парубок, – власне, у мене була суджена багацька дочка, та, пізнавши її, я отсе вдався навтіки. А твою дочку я полюбив за її розум і побожність.

– Не можу дати її тобі в дім твого батька, – мовить старець, – «и от моих ядрь разлучити, єдиночада ми єсть».

– То я лишуся у вас, буду жити вашим життям, – мовить парубок.

І зараз скинув із себе багату одіж і перебрався в жебрацьку. Випробувавши його всяким способом і бачачи, що він твердо стоїть при своїм, старець узяв його за руку,

«въведе его въ своя скотъница и показа ему богатство много лежаще и стяжаніа бесчисльна, елико ж[е] никогда же видѣ юношу, и глагола къ нему: чадо, сія ти въся азъ даю дьнесь, зане моего богатства изволи быти. Єго ж наслѣдіє възем он юноша въсѣх пръвъзыиде славных и богатых сущих на земли» (ст. 86 – 88).

Йоасаф відразу розуміє значення сеї притчі, а Варлаам просить бога, щоби дав і йому таку твердість і постійність, як тому парубкові.

Йоасаф дивується, як багато треба праці, щоби дійти до мудрості, і питав Варлаама, скільки йому літ.

– Від роду мені звиш 70 літ, – відмовляє Варлаам, – але життя мого тільки 45 літ; прочі літа, проведені «въ пустоши мира сего», я не вважаю життям.

– Справді, дивні ваші діла і «прѣвъсходима сут земленъному роду», – мовить Йоасаф. – Та скажи мені, чим же ви жиєте в пустині і в що зодягаєтесь?

Варлаам відповідає, що аскети живуть пустинним зіллям; «аще ли и когда окресть сущих вѣръных брат хлѣба принесет благословеніа ради, яко прѣлежаніємь посланъно пріймем се, одежда же от ру[би]щь власянъных и милотех овъчих обетшавъших и чясто съшиваных»; носимо її зимою і літом, не перемінюючи, поки сама не обпаде. «Тако бо студенством и знойною бѣдою страждемь и будущих неистлѣнъных одеж чающе».

– А відки ж ти взяв сю одежу, що на тобі? – питає Йоасаф.

– Для сеї подорожі я позичив її від одного вірного брата, бо не випадало мені йти до тебе в своїй звичайній одежі.

«Якож[е] нѣкто имѣя възлюбленнаго своего ужика пленена во ину страну, и сего хотя извести, съвргъ свою одежду и тоя страны образь възем одежду, въ страны тыя доиде и многыми образы своего ужика от муч[и]тельства свободит, тацѣм же образом і азь тебе помянув, облѣкохся въ сій образь и прійдох сѣмя божествнаг[о] проповѣданіа къ твоему въсѣати [сердцу] и от работы избавити тя злаго миродръжителя».

Ся притча основана, мабуть, на оповіданні про святого Івана-євангеліста, переданому старими отцями церкви, як він вирятував одного молодця з-поміж розбійників [сю легенду оповідає історик церкви Евзебій, подаючи, що бере її з книжки Климента Александрійського, Τίς ό σωζόμενος πλούσιο, Eusebii Pamphili, Ecclesiastica historia, libri decem, ed. Parisiis, MDCLXXVII, Lib. II, cap. XXIII, pag. 73–75].

Тоді Варлаам скинув купецьку одіж,

«и чюдо явися страшъно Іосаафу царю: бѣ бо въсѣ плът его пощеніємь стомлена и почрънѣвъши кожи его солнечным жеженіємь и пламенем, и опятам костем его, яко нѣкто кожу каку любо распнет изъостренными тръсми, власяныи ж[е] рубь раздрань и влъми острь, прѣпоасан же от чрѣсль даж[е] и до колѣну. Подобно ж[е] манътицу нося на раму» (ст. 92 – 93).

Така поява і в такім костюмі порушує царевича до сліз. Він просить Варлаама, щоб узяв його з собою. Та Варлаам знов відповідає йому притчею:

«Млад[е]нець сръніи питааше нѣкто от богатых. Възрастьшу же ему пустыню желааше видѣти, родным обычаем влѣком. Ишедши единою, обрѣте стадо сръно, пасомо о себѣ и дръжащися их прѣбывааше въ пажитех слъных, вечер же обращашеся въ дом идеж[е] бѣ въспитана. Купно ж[е] пакы на утріа исходящи непризиранієм служащих о ней, нь съ дикими въ стадѣ прѣбывающи. Стаду ж[е] далече пришедша (sic!) послѣдовааше и та съ ними. Богатаго ж[е] слугы се очютивъше въсѣдавъше на конѣ, погнаша въ слѣд их, свою убо уловивъше, възъвратишус[я], оттолѣ не ишьствовати ей прочее сътвориша. Прочее же стадо овы избиша, другія ж[е] разъгнаша злѣ уязвивъша» (ст. 93 – 94).

Боюся, мовить далі Варлаам, щоб таке саме не було із нами. Ліпше буде тобі тепер хреститися і лишитися дома, а коли прийде час, ти прибудеш до мене і проживемо разом до кінця життя.

Йоасаф, хоч з плачем, пристає на те і хоче дати Варлаамові дещо дарунків на дорогу і підмогу для інших аскетів, та Варлаам відкидає сю готовість, запитуючи його: «како єс[ть] тебе убогу богату милостыню дати?» Найменший з моїх друзів несказано багатший від тебе. Та при божій помочі, каже він, і ти здобудеш се багатство. Такими науками Варлаам підготовив царевича до хрещення і, пробуваючи у нього чимало днів, викладав йому євангеліє, і всю біблію, і всі науки церковні (94 – 96). Дуже інтересний є символ віри, який Варлаам передає Йоасафові (ст. 96 – 99), в догматичній основі згідний з тим, який уживаємо нині, та зовсім відмінний щодо стилізації; ми не вдаємося в його розбір, а тільки зазначуємо його існування на тім місці осібного старохристиянського документа, вплетеного в наше оповідання.

Після сього Варлаам охрестив царевича «въ купели воднѣи въ оградѣ его», потім запричащав його і виголосив до нього довгу промову, напоминаючи: «буди воиник, гони правду, благочестіє, вѣру и любовь». Викладаючи важність молитви, просить його: «прѣпояши чрѣсла своего разума», стережися гріха, бо ж «въсяка плът – трава и въсяка слава человечьскаа яко цвѣт страшъныи: усоше трава и цвѣт ея отпаде», а слово боже – вічне (ст. 100 – 102).

Примітки

Евзебій, Євсевій (Панфіл) Кесарійський (? – 340) – перший історик християнської церкви, автор найдавнішого «Мартиролога» (збірника повістей про «мучеників») – «Книги про палестинських мучеників».

Климент Александрійський (помер близько 217 р.) – християнський богослов, прагнув поєднати релігію й науку.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 340 – 345.