Йоасаф і цар Авенір

Іван Франко

Слуги царевича, бачачи ті часті гостини Варлаама у свого пана, дивувалися дуже, а найстарший між ними, на ім’я Зардан, прямо висказав царевичеві своє підозріння, чи той старець не є християнин, «бо в такім разі я, – мовить Зардан, – підпав би карі смерті за те, що допустив його до тебе». Царевич радить йому, щоби сховався за завісою і сам послухав наук Варлаамових. Зардан згоджується на се і за заслоною вислухує довгу Варлаамову проповідь.

– Ну, що, чув? – мовить царевич до Зардана по відході Варлаама. – Такі новітні науки хоче той чоловік вщепити в моє серце!

Та Зардан зрозумів відразу, що царевич усім серцем прихилився до нової науки і заявляє йому, що коли може прийняти се «жестокое и болезное» навчання – його воля. «Аз же что сътворя на таковую жесто[ко]сть ни очима могу възръти ми?» (ст. 106 – 107). Особливо лякає його гнів царя, котрий власне під його опіку здав свого сина. Царевич радить йому не повідати до часу про се цареві, та се не помогло: «Мняше яко на воду сѣавь, – додає автор, – въ душу бо неразумнаго не въніидет премудрость» (ст. 107).

Та ось Варлаамові прийшов час вертати на пустиню. Царевич не зупиняв його, боячися, щоби Зардан не доніс про нього цареві, а той щоби не звелів узяти його на муки. Та перед відходом випросив собі у Варлаама його пустинну волосяницю і не втішився «пач[е] въсея багряниця царскія». Попрощавшися чутливими промовами, серед сліз та молитов вони розсталися, і Варлаам пішов, радуючися та дякуючи богу, а Йоасаф почав молитися з псалтирі (ст. 107 – 114).

Тим часом Зардан, не знаючи, що йому робити, прикинувся недужим. Цар зараз вислав іншого слугу замість нього до царевича, а до Зардана вислав свого ліпшого лікаря. Та сей, оглянувши його, заявив цареві, що ніякої хороби у нього нема, а тільки якийсь смуток присів його душу. Тоді цар каже заповісти Зарданові, що завтра прийде сам до нього, щоби побачити його недугу. Почувши се, Зардан не дожидається царського приходу, але сам іде до царя і признається, що не припильнував царевича, «злыи бо человек и отравьник пришед бесѣдова къ нему о вѣрѣ христіаньстѣи» (ст. 117). І він оповів усе, що знав про Варлаама, а про нього, додає автор, цар чував уже перед тим як про знаменитого аскета.

Цар остовпів, далі спалахнув гнівом і велів покликати свого першого міністра Арахію та розповів йому пригоду. Арахія додає йому відваги. Поперед усього треба зловити Варлаама і чи то намовою, чи муками спонукати його, щоби заявив Йоасафові, що все те, чому він його вчив, була брехня. А коли Варлаама не зловлять, то він, Арахія, знає іншого пустинника, Нахора, так подібного до Варлаама, що й не розпізнати; сього можна буде видати за зловленого Варлаама: Арахія вперед умовиться з ним, його поставлять ніби від імені християн на прилюдну диспуту, його побідять, а тоді й царевич, певно, бачачи, як його учителя присоромили, вернеться до віри батьків (117 – 119).

Цар пристав на сю раду і розіслав по всіх шляхах шукати Варлаама і навіть сам поїхав; шість день шукали, та дарма, тільки в пустинях і вертепах віднайшли ще 17 християн і привели їх перед царя.

– Де є Варлаам? – запитав їх цар, та вони не тільки не видали Варлаама, але почали ганьбити царя. Сей казав повтинати їм язики, повидовбувати очі, поврубувати руки і ноги і так замучити їх до смерті. Тоді Арахія ніччю подався на пустиню шукати Нахора, що там жив «влъшебънѣи хитрости прилежа» (ст. 120).

Арахія виложив йому свій план, Нахор пристав, і другого дня Арахія з погонею найшов його в лісі, нібито Варлаама. Коли його запитано, хто він і якої віри, відповів, що він християнин і зветься Варлаам. Врадуваний буцімто Арахія привів його до царя. Цар запитав його, чи він Варлаам, а Нахор відповів:

«Так, царю, і ти повинен мене дякувати, бо я навчив твого сина правдивій вірі».

– «За се слід би тебе відразу вбити, – люто відмовив цар, – та я покажуся милостивим і завдам тобі пробу: коли зробиш те, що тобі скажу, то я тебе помилую, а коли ні, то згинеш у лютих муках».

І за сим словом цар віддав його Арахії і казав добре пильнувати, а сам другого дня поїхав до свого сина. Та вже перед його приїздом до Йоасафа дійшла відомість, що Варлаама зловлено, і він почав плакати та просити бога на поміч. І отсе в сні бог відкрив йому всю правду і додав сили та сміливості, так що Йоасаф, пробудившися, був у великій радості, і таким застав його батько. Він увійшов у синові покої понурий, мовби гнівний, і почав докоряти Йоасафові, як се він, забуваючи його любов, покидає віру свого батька і, за намовою якогось пройдисвіта, хапається служити чужому богу. «Та ні! Ти послухай свого батька, віддай жертву нашим «тихим» богам, «миль ся им творя», а вони простять тобі твою провину» (ст. 121 – 125).

Тоді Йоасаф, бачачи, що годі вже йому таїтися, признався сміло, що він християнин і в високолетних словах виложив батькові свої погляди на головні основи сеї віри, кинув докір батькові, що він замість такої високої та чистої віри «безразуміа исплнъ и безуміа, их же ради вес прѣльстися бѣсовскою льстію и немощію», і заявив, що сам він глибоко зненавидів ті брехні, всім серцем пристав до живого бога і хоче йому служити до кінця життя. Одно тільки турбувало його досі, що його батько не йде тою ж дорогою, що й він, і готов піти в вічну пропасть як «бѣгунь от правыя вѣры и злому злобію слуга». «Я сам, – мовить він, – за Христову віру «аще и многажды подобает ми умрѣти, умру», а ти, батьку, замість надарма навертати мене на злу дорогу, пристань і сам до Христа, і тоді оба разом будемо його дітьми; коли ж ні, то я «твоего отвръгуся отечьства и не нареку ти ся сынь» (ст. 125 – 127).

Почувши се, цар розлютився, «и горько зубы скрежетааше подобяся бьхующему», і почав грозити йому тяжкими карами, як бунтівникові. Йоасаф відповів йому, що дивується, як се батько гнівається за те, що син його найшов добро. Се, очевидно, не батько, а ворог, що завидує його щастю і силою бажає вперти його в пропасть. Отим-то я «отступля убо от тебе, яко кто бѣгает от зміа», а коли хочеш мене мучити, то знай, що не діб’єшся нічого, як тільки того, що, замість батьком, станешся мучителем і вбийцею. Краще ти сам покинь своє завзяття, покинь славу і достатки сього світу, що «връменъно наслаждают чювьствіа неразумных, последижы гръчае злъчи творят изъдрыганіа». Далі він малює пекельні страхіття, вищість життя в небі над тим, що тут, на землі, і кінчить гарячим покликом до батька, щоби пристав до Христа (ст. 128 – 130).

Довго ще розмовляв отак цар зі своїм сином, та далі поміркував, що, говорячи, не переконує сина, а тільки сам впадає що раз то в більшу злість; він устав і крикнув: «Волів би ти був не родитися, ніж ось так відступити від батьківської любові і науки». І, загрозивши йому, що коли не буде батькові послушний і богам покірний, «преж[е1 многим и различным предамь тя мукамь и злою сьмртію умръши», – цар вийшов геть, а Йоасаф припав на молитву, що тут же й наведена дослівно (ст. 132 – 133) як гарний образчик молитви тих старохристиянських вірних, що готовилися на мучеництво (ст. 131 – 133).

Тим часом цар радився з Арахією, що йому далі робити. Прирадили: коли не помагають погрози, попробувати ласкавого слова. От цар і прийшов другого дня, ласкаво привітав сина і лагідними словами почав намовляти його, щоби приніс жертву богам і лишився при батьковій вірі. Промова його сердечна, переконує, сильно зворушує чуття і належить до найкращих риторичних творів в тім роді (ст. 134 – 135).

Та Йоасаф «отча избыточнословия и неразумную млъбу слышавь и разумѣвъ бѣдънаго змія козни, яко одесную его ногу уготова сѣть приклонити благообразную душу его худож[е]ствуя», згадав слова Ісусові: «Не пріидох мира въложи[ти], но мѣч, пріидох разъсѣщи сына съ отцемь своимь и дъщерь съ матерію» і інші подібні накази з письма святого, відповів батькові таким робом, що хоча любов до батька – діло добре і праведне, та любов до бога ще вища й святіша, а тому хто нас розлучає з богом, належиться нелюбов, а ненависть. Цар може його мучити і вбити – від Христа він не відступить. І далі він словами отців церкви, головно Єфрема Сіріна, малює картину страшного суду, муку грішників і радість праведних (ст. 134 – 139).

Тоді цар, бачачи, що розмови з сином ні до чого не доводять, заявляє йому, що той Варлаам, що його так одурив, находиться в його руках, і отсе цар задумав зібрати мудрих своєї віри і проти них поставити Варлаама з галілеянами, а котрі котрих переконають, тих віру всі повинні будуть приймити. І справді, він скликав християн і поганських жерців, мудрих халдейців, «и отравъникы и влъхвы въся съзва», щоби перемогли християн.

Зійшлося поганців дуже багато, а з християнського боку став тільки один Нахор, що його видавали за Варлаама, бо більше християн у краю не було. Цар засів на престолі і велів синові сісти коло себе, та сей сів на землі. Тоді привели з темниці Нахора, і цар обернувся до своїх мудреців і приказав їм побороти в диспуті Варлаама, бо коли сього не вчинять і дадуть себе побороти, то помруть ганебною смертю.

Потім встав Йоасаф і, обертаючися до Нахора, сказав йому, що отсе прийшла йому пора дати доказ, що наука його була правдива. Коли ти тепер побідиш і переконаєш усіх отсих, що вони блудять і не знають правди, то я держатися буду тої науки до кінця життя. Коли ж ти даси себе побідити чи то навмисно, чи направду, то я страшно помщуся на тобі за свій сором: «сердце твоє и языкь твои изем псом на ядь сия съ прочим тѣлом твоим дам, да устрашатся въси тобою не прелыцати сыны царевы».

Почувши се, Нахор дуже злякався, бо побачив, що сам зловився у власну сіть, і, роздумавши добре, зважився на те, щоби щиро стати по боці царевича і його вірі добути побіду, ставшися похожим на того старозавітного Варлаама, що, висланий царем Валааком проклята жидів, замість сього благословив їх (ст. 139 – 142).

Починається диспут, і в ньому Нахор, прирівняний тут до Валаамового осла, виголошує знамениту промову в обороні християнства (ст. 143 – 149), на яку поганські жерці не могли відповісти ані слова. Ся промова знаменита не тільки своїм змістом, але також і тим, що в ній в останніх часах відкрито один із дуже давніх пам’ятників християнської апологетики, про що у нас буде мова далі.

Дуже розлютився цар, та не менше втішився Йоасаф, бачачи такий вихід диспути. Поганські жерці, бачачи гнів царський, почали було ще змагатися з Нахором, та сей кождою своєю відповіддю ще дужче побивав їх. Так тяглося се до вечора. Цар велів перервати сперечку до завтра. Тоді Йоасаф попросив батька, щоби дав йому його вчителя на сю ніч, щоб оба спільно могли порадитися про те, що і як завтра говорити; він може те саме зробити зі своїми мудрецями. Інакше можна боятися, що оборонця його віри будуть мучити в тюрмі, щоби завтра говорив інакше, а се прецінь було би ділом, не гідним царської справедливості.

Цар вволив волю свого сина і віддав йому на сю ніч Нахора (ст. 149 – 150).

Опинившися сам на сам з Нахором, Йоасаф відкрив йому, що він знає, кого має перед собою: не Варлаама, а Нахора, «звіздословесника»; зробив йому докір, що дав себе вжити на таку негідну штуку і видав себе за Варлаама, та проте похвалив його за те, що допоміг до побіди правди. В відплату за се Йоасаф бажає йому, щоб і сам навернувся на ту правдиву дорогу, що її знає і так гарно боронив, та сам, видно, з упору і злої волі на неї не пішов.

Зворушений Нахор признає, що дійсно знає про правдивого бога, про будущий суд і про святе письмо, та диявол засліплював досі його очі; але віднині він провидів і готовий піти на дорогу покути. Дуже врадуваний тим, Йоасаф зачав укріпляти його в тім намірі, приводячи євангельську притчу про робітників, що то один став на роботу о першій, другий о третій, інший о шостій, а ще інший об одинадцятій годині, а господар заплатив їм усім однаково. Своєю промовою він так розворушив Нахора, що той постановив зараз же йти в пустиню каятися з своїх давніх гріхів. Царевич попрощав його, і Нахор «яко єлень скочи въ далную пустыню», де найшов якогось монаха, що по якімось часі охрестив його (ст. 151 – 154).

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 345 – 350.