Волхв Февда

Іван Франко

На другий день цар Авенір, не найшовши Нахора, розгнівався на своїх мудреців і жерців, «укором злым и досаженієм похули я, другым же жилами раны многы възложив и сажами лица их очрънив, изъгна я от лица своего», а сам почав лютитися на неміч своїх богів. Та ще не захотів вірити в Христа, але жерців поганських уже не шанував і жертв богам не приносив, «колѣблемо имѣаше сердце», тільки одного не покидаючи – світової розкоші, яку син його мав зовсім за ні за що (ст. 155 – 156).

В ту пору припадав якийсь празник, що давніше цар святкував його великими жертвами; тепер жерці, бачачи його, захитаного в вірі, подалися на пустиню, де жив волхв Февда, «его ж[е] царь чьстяше по многоу влъшъвеніа его ради». Його покликали і виявили йому все про Нахора і про цареві сумніви та просили його на поміч.

Февда зараз покинув пустиню, пішов до царя і став перед ним «жезль връбовь въ руцѣ имыи и милотію ж[е] припоасан». Цар встав з престолу, зустрів і поцілував його і звелів поставити йому крісло обік себе. Февда почав хвалити царя за його побіду над галілеянином, та цар сумно заявив, що, власне, побіда була з боку галілеянина. Февда силкувався потішити його і звелів робити приготування для празника. Празник випав величний, «яко звинѣти въсему граду от гласа безсловесних животин».

Тоді цар почав просити Февду, щоби поміг йому навернути його сина на віру в богів і обіцяв йому за се побудувати пишні божниці, дати багато слуг і настановити золотих і срібних кумирів. Февда заявив цареві, що має добрий спосіб, щоби зламати упір його сина. Сьому способові царевич не опреться; «может ли воск противу огня велія стояти?» Сей спосіб – віддалити тих слуг, що є при царевичі, а окружити його гарними дівчатами, щоби йому услугували і їли з ним і пили.

– «Азь ж[е], – додає Февда, – от дух, иж[е] от таковых учинен, посля нан[ь] и нуждею о сладости огнь раждегу».

І коли після сього царевич не зробить усе, чого хоче батько, Февда готов на нечесть і на всякі муки. «Ничтож[е] бо тако яко женско лице любит[и] пришествованіє мужскому полу избираніє бывает». І на доказ сього Февда оповідає цареві ось яку притчу:

«Царь нѣкіи дѣтища мужска полу непричастен бѣ и сѣтовааше душею печалуяся. По лѣтѣх же родися ему сын, и радости исполънися царь. Рѣша ж[е] ему от врачев нарочитіи, яко въ юности за 10 лѣт солнце или огнь узрит дѣтище, лишен[о] будет сѣвт[а]. Сіа цареви слышавъшу реч[е] храмъницу яко пещеру исѣщи въ камени, да ту дѣтища съ питающими затворит.

По сконъчаніи же 10 лѣт изведет ис храмины тоя дѣтища, ничтож[е] весма миръскаго видѣвъше, и повелѣ вся по ряду стояща показати ему, мужа на едином мѣстѣ, другоя може жены, и инамо злато и сребро, инде бисер и камык[ы] драгыи и различныи одежда (в рукопису хибно «одръжа») свѣтлыи и узорочіа, и конъ (в рукопису хибно «яко нѣ») въ утварєх въсѣх дѣлѣх его златых, и съ проста рещи въся показааху свѣт[а] сего дѣтищу.

Въпрашающю ж[е] ему коегождо имя дѣтищу слугы явлѣаху. Якож[е] къ женам приведоша, въпрашавъшу ему слугы царевы рѣша ему, радующеся ему: бѣсы сіа нарицают, иже человекы прельщают. Сердце ж[е] дѣтища женьскую любовь възлюби пач[е] прочіих. Яко убо по всѣм тѣм поводивъше слугы царевы, приведошу къ отцу, въпроси его царь: что угодное ему явися въ всѣх яж[е] видь? Дѣтище ж[е] реч[е]: ничтож[е] тъкмо бѣси они, иж[е] человекы прельщают, онѣх бо любовію раждежес[я] душа моя. И чюдис[я] царь он о глаголѣ дѣтища, якож[е] єс[ть] любимое трѣбованіє женъское желаніє» (ст. 156 – 162).

Вислухавши сеї ради, цар окружає свого сина гарними дівчатами, що не тільки мали йому услугувати, але повинні були спокушувати його на любов. Февда, вернувши в свою пустиню «и въ книгы своя въсклонивъся», наслав на царевича ворожого духа, що «и инѣх дух злѣише прієм съ собою въ ложницу добраго юноша, напад[е] нань пламеннѣ и раждеже плътскую пѣщь».

Та Йоасаф поборює всі ті спокуси молитвою, постом, спрагою та безсонницею. Та отсе ввійшла до нього найгарніша з усіх дівчат, царівна-полонянка, подарована Авенірові. Демон натхнув Йоасафа любов’ю до сеї дівчини і силкувався обпутати його думкою, що добре би було сю гарну квітку вирвати з пітьми поганства і охрестити. І почав Йоасаф навчати її про Христа, та дівчина сказала йому: «Добре, царю! Я готова пристати на твою віру, коли обіцяєш заключити зо мною супружий зв’язок».

Йоасаф відповідає, що сього не може зробити, бо при хресті обіцявся богу держати себе чистим і безженним. Дівчина готова вволити його волю і без подружжя, коли тільки він згодиться перебути з нею одну ніч. Йоасаф захитався при такім її жаданні, а демони, що вкладали дівчині хитрі слова в уста, ще сильніше наперли на царевича. Та Йоасаф знов вдається на молитву, плачучи і благаючи бога на поміч. Тут він заснув і бачив у сні небо і пекло, а прокинувшися, почувся зовсім недужим, так що не міг устати з ліжка (ст. 162 – 171).

Донесли цареві про слабість сина, прийшов він і питає: «Що тобі?» Йоасаф оповів йому свій сон, а потім почав докоряти батькові, пощо заставляє сіті на його душу?

«Мало хибувало, а душа моя була б упала в пекло, та бог допоміг мені, показавши, які радощі ждуть чистих, а які муки грішних. І коли ти, отче, конче хочеш попасти в місце мук, то не борони мені йти тим шляхом, який показав мені Варлаам; коли ж схочеш силою спиняти мене, то швидко побачиш мене мертвим».

Почувши се, цар «пакы отрицаашеся своего живота» і стурбований вернув до своєї палати (ст. 171 – 172).

Тим часом демони, послані Февдою спокушати царевича, вернули назад засоромлені. Февда остро ганьбить їх за те, що не змогли навіть одного хлопця спокусити на зло. Та духи відповіли, що знак хреста святого прогнав їх, «не тръпѣм бо ни противузрѣти Христовы силы и образа страсти єг[о]»; отсим знаком і божою поміччю царевич прогнав нас, «и огнь вышъняго гнѣва ишед попали ны» (ст. 172 – 177).

Ще раз кличе цар Февду. «Все, що ти звелів, я зробив, та пожитку не здобув ніякого. Коли маєш ще яку раду – радь». Февда не знає іншої ради, як тільки самому розмовитися з царевичем. Другого дня цар бере його з собою і йде до сина. Февда почав обширно боронити поганської віри, та Йоасаф перервав його бесіду острими словами:

«Послушай, о заблужденію глубина и тмою омраче[нноє] вавилонъское сѣмя, разоренънаго стльпотвореніа вънуче, имь ж[е] вес[ь] мир размѣшен быс[ть], мудре пустошъне и окаанъне чародѣивыи старъче, єго ж[е] ради огнем и жупелію пожежень быс[ть] пеньтаполскіи град!»

І далі в патетичній промові, основаній на тім самім джерелі, що й промова Нахора, він викладає Февді безглуздість обожания сонця і огню і божество Христове. Промова його поразила Февду так, що він зразу не міг ані слова промовити, а далі при царі і всіх присутніх крикнув: «Справді, царю, дух божий наповнив твого сина. Я побіджений і нічого не можу йому відповісти. Справді великий бог християнський і велика віра їх!»

І, обернувшися до царевича, він запитує його, чи бог прийме ще його, коли він зверне з дотеперішнього злого шляху, а одержавши запевнення, що бог з радістю прийме його каяття, як стій покидає царський двір, біжить до свого вертепу, палить свої чародійські книги й тікає далі в пустиню аж до того пустинника, що до нього схоронився був Нахор. Тут він посипає свою голову попелом, плаче, сповідається своїх гріхів, навчається Христовій вірі і хреститься, щоб аж до смерті пробути в постах, молитві і покутних сльозах (ст. 173 – 180).

Здивований тим, цар ще раз скликає своїх «бояр» на нараду, що йому робити з сином. Перший промовляє згаданий уже Арахія (тут названий Арахіон), головний начальник царського війська і перший в царській раді. «Коли ти, царю, – мовить він, – схочеш мучити свого сина, «то крамольник будеши роду своєму» і стратиш сина. Лучше дай йому часть свого царства, нехай володіє над нею, а може, в турботах правління він перемінить свій намір іти в пустиню, хоч і лишиться християнином».

Цар згоджується на сю раду, прикликає свого сина і мовить йому: «Отсе моє останнє слово до тебе, сину! Коли сього не послухаєш, то знай, що вже не пощаджу тебе». Йоасаф питає, що значить се слово. Тоді цар виявляє йому, що хоче з ним розділити царство і що в його часті вільно йому буде держатися такої віри, яка йому люба. Йоасаф і в тім побачив нову спокусу світової власті, та пристав на батькову волю, щоби не дратувати. Врадувався цар дуже сею згодою, увінчав свого сина і вислав його до визначеної йому часті царства (ст. 180 – 182).

Прийшовши до того міста, що мало бути його столицею, Йоасаф поперед усього «влад[иІчня страсти знаменіє Христова креста по всему граду на коємждо стлъпѣ постави, идлъская ж[е] капища и жрътовънища приступив потреби и до основаніа раскопа», збудував посеред міста гарну церков, велів скликати до неї народ із усього міста і з доохресних сіл, а потім, вийшовши сам до них, помолився і почав навчати їх Христовій вірі.

«Сіа въсѣ законы благами и краткими прохождааше глаголы, не тлъма бо величьствієм царствіа і велелѣпіа хотяше славен быти и страшен. Єльма смѣреным умом и кротостію».

Швидко таким робом він знівечив поганство в своїй провінції. Тим часом з лісів, і пустинь, і вертепів почали сходитися до нього християнські ченці, попи і єпископи, що були поховалися перед гонінням його батька, і він приймав їх радісно, при їх помочі хрестив увесь свій народ і устроїв церковну управу. Приваблені його святістю, розумом і чистою вірою, прибували до нього вояки й дворяни його батька, і вийшло так, що «дом Іоасафовь растяше и крѣпляшес[я], дом же Авениров умалѣашеся и изнемагаше» (ст. 182 – 185).

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 350 – 354.