Виклад християнської догматики

Іван Франко

– Се ти добре і ключно сказав, – відмовляє Йоасаф, – та я рад би знати, хто се той твій владика, про якого ти згадав у першій притчі.

Се питання дає Варлаамові притоку до викладу о Христі яко о бозі і о св. тройці. Інтересно, що, говорячи про сотворения світу, Варлаам висловлює, що бог «пръвѣе невидимый силы небесныя бес числа множ[е]ство бесплътныя духы божію волея сътвори, послѣдиж[е] видимый съ мирь, небо и земля и море», – погляд, як звісно, не умотивований в святім письмі; отці церкви, особливо ж св. Василій Великий в своїм «Шестодневі», висловлювали зовсім іншу думку, твердячи, що ангели і загалом духи сотворені були аж четвертого дня, після сотворения неба і землі. Далі йде оповідання про сотворения землі, перших людей, раю, про упадок диявола і злих духів.

Диявол по страті своєї слави, завидуючи чоловікові, що той займає його місце, «змію убо съсуд своєя прѣлъсти пріємь тою беcѣдова къ женѣ» і привів її до гріха. Вкусивши заказаного плода, чоловік «въ оканноє се и страдущеє житіє въпаде и съмрътіу наипръ[в]ое осуждень быс[ть]».

Диявол дуже сим тішився, заставив усіх людей грішити, що довело землю до потопу. По потопі знов люди почали блудити. Одні думали, що все на світі постало само з себе і ніякого бога нема, а інші повидумували собі багато богів, злих і добрих, понадавали їм усі можливі людські чесноти і вади та хиби, понаробляли їх образів і ідолів, ще інші почали кланятися сонцю, місяцеві і звіздам, огневі, воді, а то навіть звірям та гадам,

«пущеи скотинь себе показующе», в кінці деякі прийняли за богів людей, «их же они сами извѣстоваша прелюбодѣаніи, убійця, гнъвливыя и ярыя, отцеубійца и братоубійца, тати и хыщникы, хромы и рукохромыя, отравъникы и бѣсующаяся».

Тільки один Авраам пізнав правдивого бога; бог явився йому, зробив його своїм слугою, вивів його потомків із Єгипту, а фараона потопив, водив їх 40 літ по пустині, дав їм свій закон на двох кам’яних таблицях «образу сущу і сѣнію написано». Так запровадив їх до обіцяної землі, де і надалі не випускав їх зі своєї опіки. Та все се мало той один наслідок, що диявол знов запанував над людьми «и въ оружіє адово въся посылал».

Тоді сам син божий зійшов на землю, 30 літ пробув з людьми, хрестився, творив чуда, навчав, вибрав 12 апостолів, був осуджений на смерть і розп’ятий «и въсе притръпѣ єс[ть]ством плътскым. Єже от нас пріят, божествъное ж[е] єс[ть]ство без страсти пребыс[ть]». По смерті він зійшов у ад, розламав його і увільнив з нього душі, заперті там відвіку; пролежавши три дні в гробі, воскрес, являвся ученикам, а по 40 днях пішов до неба. Він прийде ще на землю судити живих і мертвих. По вознесінні зіслав свого духа на учеників, що після сього розійшлися у всі сторони землі, несучи світло і нівечачи поганство. Та диявол, лютуючи на се, піднімає ворогування проти християн, але вже знемагає його сила (ст. 38 – 47).

Коли Йоасаф почув сі слова, «свѣть въ души его въсіа от многыя радости», він обняв Варлаама і запитав його, чи то се той дорогий камінь, який він обіцював йому показати? Бо слухаючи тих слів, «свѣт сладкіи въсіа въ сердце моє і тяжкій онь покровь печали моея за много лѣт облежаща неразумію моєму вънезаапу възятся». Варлаам потверджує, що се, власне, є його тайна і що слід йому хреститися. Йоасаф питає його, що має чинити, щоб доступити хреста? Варлаам викладає йому значення хрещення, до якого треба поперед усього душею прийняти віру, а потім приступати до нього «любовію топлою и никакож[е] о семь замъдляти, бѣдноє бо єсть замъдлѣніє, зане неявьствъно чааніє съмертное».

Йоасаф питає його, чого ж нам ждати? Що він називає царством небесним? «И умарѣєми же человѣци ни въ чтож[е] раздрушаєши, или єс[ть] ино житіє от суду отходящим?»

Варлаам описує йому царство небесне словами святого письма, говорить про безсмертіє душі, смерть і про відплату за добрі і злі діла по смерті, о повставання чоловіка і страшний суд, по котрім всі діла, і слова, і помисли наші відкриються, «и вся та инаа откръвена будут»: тоді праведники підуть до неба, а грішники на вічну муку (ст. 47 – 53).

Почувши сю науку, Йоасаф розплакався, «поклаанієм многым душу исплън, слъзами вес быв», запитав Варлаама, що ж його робити, щоб уйти вічної муки а доступити небесної радості. Варлаам радить йому якнайшвидше хреститися: «аще ли по званію не хощеши ню мъдлиши, праведным божіим судом отвръжень будеши; не хотящу ти не въсхощень будеши»; в разі упору в невірі грозить йому страшними муками пекельними, а в разі навернення обіцяє безконечні радощі на землі і в небі (ст. 53 – 56).

Йоасаф заявляє, що вірить словам Варлаама і готов хреститися, та питає, чи сього вже досить для спасенія, чи треба ще чого іншого. На се Варлаам заявляє, що віра без діл мертва так само, як діла мертві без віри; вичислює цілий ряд гріхів і аналогічний ряд чеснот «яж[еІ яко нѣціи степеніє и лѣствици друга друзѣ дръжима и от друга съплескаемь на небо душу възносят».

Та горе тому, хто по хрещенні верне назад до давніх злих діл. Бо коли через хрещення нечистий дух вийде з чоловіка, «шествует по бездным мѣстомь ища покоя и не обрящет; на тръпя же мнозѣ без жилища и без дому», вертає назад до давнього житла і, найшовши там злі діла, «въшедше въселя[е]тъся въ нь»; тоді буде тому чоловікові ще гірше, ніж перед хрещенням,

«ибо [по] крещенію прѣжъних всѣх грѣхов рукописаноє водою погрузивь весма тли прѣдас[я]. И проч[е]є стѣна нам єс[ть] и град и оружіє дръжавноє на вражіє опльченіє. Ни по кръщеніи грѣхи творящим имат прощеніа, ни въторыя купели погруженіа».

Сей погляд, доволі чудний в очах пізнішого християнства, тайна сповіді сталася одною із підвалин етики, був, здається, вихідною точкою покутницького, аскетичного життя. Тут Варлаам викладає головні правила християнської етики, мішаючи нагірну проповідь та євангельські вказівки з Мойсеєвими десятьма заповідями. Взагалі сей уступ (ст. 59 – 62) виглядає як збірка евангельских і інших цитат, зложена докупи без пояснень, без внутрішнього зв’язку і без систематичного порядку.

Переляканий строгістю етичних вимог, царевич замічає, що коли се так, то

«аще по крещеніи ключит ми ся єдиною или двою сих заповѣдіи не уполучити, убо буду ли и всѣх не поулучаа наслѣдствующих и въсуе будет въсѣ моя надежда?»

На те Варлаам викладає йому тайну покути; се «врачебъное быліє покааніє» не є наша сповідь, бодай Варлаам ні словом не натякає на неї,

«ню покааніємь болезным и слъзами топлыми бывает очищеніє и простыня грѣхом сьгрѣшившим, милостію и милосердіємь и человѣколюбієм бога єдинаго» (ст. 62).

Як ілюстрацію важності покути Варлаам оповідає притчу про блудного сина (ст. 63 – 64) і притчу євангельську про доброго пастуха (ст. 64) і згадує про гріх апостола Петра, що відрікся Ісуса, та опісля

«ишед вонь плакася горько и тъплыми слъзами побѣду въздвиже і абіє узрѣв крамольникь сльзы, яко от пламене велика лице опалѣємо отскочи далече и злѣ улютаа» (ст. 64).

Та Йоасаф рад би не потребувати сеї тайни і по хрещенні не попадати в гріх: се Варлаамові дуже любо почути, бо дає йому можність звести розмову на аскетизм. «Прилежанієм, – каже він, – невъзможно» встерегтися гріха, бо «съ огнем живущу къму любо не куритис[я]», а живши серед клопотів і покус життя, хіба ж можна не грішити? Отим-то апостол Іван і святі отці радять цуратися сього світу.

Деякі християни задля сього зараз по хрещенні віддавалися на муки, «приложишя въторое крещеніє пріймати крьвію, ръкьше мученіємь», а інші лишали родичів, дітей, багатства і йшли в пустині, «яко нѣціи бѣгуны шествоваху», ставалися «мученици волею». Одні з них

«бес покрова тръпѣвьше жеженіа знойного и студенъство крѣпко и дъждя [и] мятежь вѣтрьныхъ стражуще, ови жѣ куща въдруживъше или въ пещерах и пропастех скрывъшеся пожиша, въсякіа плътскія утѣхы и покоя до коньца отвръгшеся, з[е]ліє и лѣторасли младых и хлѣба жестокаго уставивъше въ миру пріймахут ядь, елико да живи будут тъчія, ови бо их чресь день въкушающе, иніи же исъ (замість «ихь») чресь три дьни, иніи же въ недѣлю тъчія пріемляще».

Тікають вони в пустиню, щоб люди не бачили їх покути і не хвалили їх; «тѣмь таковіи сугубь правъдаются: тіло стамлѣюще а мъзды не пріемляще». Інші живуть по монастирях

«объще живуще множество много събравъшеся по[д] единѣмь наставъником, себе заклавъше и себе отрѣзашя своя воля и рабы куплени волею сътворше[ся], ани златом ни сребром себе не живы творяще, ню Христова ради любвъе себе виноваты творяще, пач[е] рещи живут уже не себе, живет же въ них Христос єго ж[е] послѣдоваша» (ст. 64 – 69).

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 332 – 336.