Навернення і смерть Авеніра

Іван Франко

Бачачи се, цар Авенір радиться знов зі своїми боярами і пише синові лист, де говорить йому про свою душевну муку, про свої сумніви щодо своєї старої віри, як і щодо того, чи прийме Христос його, свого старого ворога і гонителя, і просить у сина поради і науки. Одержавши сей лист, Йоасаф заллявся слізьми, дякуючи богу, що «обрати камень въ єзера воднаа, и камене жесточѣє моєму сущу отцу тебе (зам[ість] тебѣ) изволивъшу яко воск умякъчися».

Помолившись, він зараз подався до свого батька. Той вийшов йому назустріч, прийняв його з радістю і для всього народу справив великий празник. Та цар і син його не брали участі в тім празнику. Вони заперлися оба для тихої розмови, і бог розкрив «заврътыя двери сердца» царя Авеніра. Йоасаф довго толкував йому про бога, про обов’язки чоловіка, про Христа, про смерть, і пекло, і його страховища, про незглибиме боже милосердя і про каяття. Довго говорив Йоасаф «многыми притчями [и] писаніем», і цар навернувся, покинув своє поганство, поклонився хрестові «пред всеми древнєє свое извѣща бесчестіе и суровъство и убійства обличив», відбув старохристиянську прилюдну сповідь.

Після цього він зараз велів усі, які були в його палаті кумири, золоті і срібні, поскидати на землю «таче на крухъты раздробив нищіим раздали»; далі він велів нівечити поганські божниці і жертовниці, розкопувати їх до основ, а на їх місці будувати церкви. Тільки тоді прикликаний єпископ охрестив царя, а Йоасаф був його хресним батьком і таким робом «родитель отцю явися» (ст. 185 – 193).

За царевим приміром пішов увесь народ; усі похрестилися, «въсяж[е] болѣзнь и въсе бѣсовъское наитіе далече верующими гонима бѣаше, цѣли же въси душами і тѣлесы быша и многа ина чюдеса на утвръжденіє вѣрѣ творима бъаху».

Де не взялися і ченці, ієреї і єпископи, що в часі переслідування поховалися були по лісах та нетрях, і почали «стада Христова пастыръствовати». Цар Авенір, доступивши хресту, передав синові всю свою власть, а сам пробував у мовчанні, раз у раз посипав голову попелом, важко стогнав і мився слізьми, все і всюди «един къ єдиному въсямо и вездесущему бесъдовааше», просячи прощення своїх гріхів і остаточно «въ толику бездну покааніа и смѣреніа себѣ изложи, яко не нарещи божіа имене или именовати въ свои устьнѣ, єдва же сыновним наказаніем дръзну нарещи». Звісно, в такім стані йому не довго вже випало жити: він занедужав і перед смертю «нач[а]ть боятися и тужити, памят[ь] творя о злых своих дѣаніих». Йоасаф потішає його; йому удається вспокоїти хору батькову душу, і Авенір умирає, цілуючи і дякуючи свого сина (ст. 193 – 196).

Оплакавши батька, Йоасаф велить похоронити його не в царській одежі, «ну покаанъ[ны]ми украсив одеждами», плаче і молиться на його гробі, дякуючи богу, що позволив його батькові навернутися на дорогу правди, і просячи, щоби простив йому провини: «оцѣсти рукописаніа прегрѣшеніи его, и съ святыми примири его, их же огнем и мечем изъби, и повели им, да не негодуют нань». Отак він молився сім день, не відходячи від могил, не їдячи, не п’ючи і не сплячи, а тільки плачучи та зітхаючи ненастанно.

Осьмого дня вернув до палати і всі скарби та достатки роздав убогим. В сороковий день справив поминки по батькові, а потім скликав «въсѣ старейшины и владущаа и градскых людіи немало» і, засівши на престолі, ось як промовив «на слусѣ всѣм»:

«Як бачите, цар Авенір умер і не взяв із собою ані власті, ані скарбів, ані нічого; навіть я, його син, не міг піти з ним, ані ніхто з вас; тільки діла його пішли з ним. Так буде і всім нам. Знаєте самі, що я, відколи пізнав Христа, обіцявся служити йому в пустині. Досі вдержувала мене від сього воля батька і надія допомогти йому і вам. І не марна була ся надія: бог допоміг мені навернути його і всіх вас до його віри. Тепер ви свобідні від чортівської омани; виберіть собі, кого хочете на царя, а я зрікаюся всього і піду туди, куди бог мене поведе» (ст. 196 – 200).

Почувши сі слова, народ загомонів, а далі й заплакав і почав благати Йоасафа, щоби не покидав свого царства. Цар велів їм замовчати і йти геть, а лишив при собі тільки одного Арахію, того самого дорадника батькового, про якого в оповіданні вже була згадка.

Автор додає тут a posteriori ще одну звістку про Арахію, а власне таку: коли була диспута поганських жерців з Нахором, що видавав себе за Варлаама, то Арахія приготовився було, на випадок, якби Нахор погано боронив християнства, виступити прилюдно в обороні Христової віри, значить, уже тоді був таємним її прихильником.

Йому Йоасаф предложив обняти царство по собі, та Арахія не хотів нізащо, і цар мусив, нарешті, покинути сю розмову. Та думки своєї він не покинув, бо зараз уночі написав лист до всього народу, поручаючи йому Арахію на царя, а сам потайно вийшов з палати і пішов у дорогу. Рано всі кинулися шукати і найшли його в однім потоці, як молився, піднявши руки до неба.

Вони почали плакати і просити його, щоби не покидав краю, та Йоасаф рішуче заявив їм, що царем у них довше не буде, вернув з ними до палати і заклявся, що не буде вже тут ані одного дня, по чім сам віддав корону і царські ознаки Арахії і, помолившися богу, промовив до нього, упоминаючи його, щоби тямив про свої царські обов’язки і велику одвічальність.

«Яко бо плавающим на водѣ, єгда же лодійникь съблазнится, мал врѣд приносит плавающим, єгда же сам кръмъчіи съблазнится, тогда сътворит лодіи погыбеліє, тако и въ царих [тут в тексті люка; грецький текст має: «так само лучається і в царстві, коли згрішить хто-небудь із підданих,» і т. д.] не т[ол]ма обьщеніє, єльма себѣ не празднует, еще же (замість «если же») самь царь, то вред въсеи жизни сътворит».

Особливо він напоминає Арахію тямувати близьку смерть, бути лагідним з підданими, пригадує йому для того євангельську притчу про немилосердного довжника, остерігає перед єресями і, попрощавшися ще раз з Арахією і з усіми присутніми, виходить із палати. З плачем і риданням проводить його народ поза місто, дехто йде за ним і далі аж до ночі, та тоді на його розказ і ті мусили вертати. Тоді він пішов із свого царства «радуяся яко нѣкіи от дальнѣго оземствия въ своє отечьство идыи». Одежа на ньому була зверху звичайна, та під сподом мав той «власяный рубь», що дав йому Варлаам (ст. 200 – 207).

На ніч він зайшов до хати якогось бідного чоловіка і дав йому свою багату одежу як останню в своїм житті милостиню. Відси він подався в тім напрямі, де надіявся найти Варлаама, увійшов у пустиню, де жив тільки зіллям, томився спрагою і сонячною спекою. До того ще диявол почав наводити на нього всякі спокуси: спомини про царство, про свояків і товаришів, страх перед звірами і гадюками, – та всі ті спокуси він переборов молитвою і твердою вірою (ст. 207 – 208).

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 354 – 357.