Притча про смертну трубу

Іван Франко

Тим часом царевич ріс у своїй палаті, пройшов «въсе ефиопъское и пръское ученіє», відзначувався красотою, розумом і талантом, так що батько аж дивувався і раз у раз наказував учителям, щоби не говорили йому нічого о гризотах і смерті. «Сим бо словом, – замічає автор, – на небо стреляет, како убо утаитися человѣчьскому роду съмерти?» Царевич бажав знати, чому се отець держить його взаперті і не допускає до нього нікого, але не міг довідатись. Був у нього один «пістун», любіший від других; того царевич почав розпитувати і дізнався від нього про ворожбу і про християн. Почувши се, царевич не питав дальше, «прикосну бо ся сердци его слово спасеное» (ст. 22 – 23).

Цар часто відвідував свого сина, котрого дуже любив. Одного разу царевич почав жалуватися батькові, що той держить його в неволі і просив, щоб позволив йому виїжджати або до нього приходити всяким людям. Авенір вволив його волю і наказав усім у дворі, щоби супроводжали царевича в гарні місця і щоби не допускали до нього ніяких неприємних видів. Та от раз царевич, відбившися від слуг, побачив двох людей: один був прокажений, а другий сліпий. Царевичеві жаль стало, і він запитав тих, що були з ним:

– Що се за люди і як вони виглядають?

– Се людське терпіння, – відповіли слуги, – «се єс[ть] страсть человъчьскаа, яже вещію тілесною и хракотинами ключатся человеком».

– Чи всім людям таке буває? – питав далі царевич.

– Ні, не всім, «ню иже от здравіа превратит, от хракотинныя сквръны».

– А коли не всім таке буває, то чи можна знати, кому таке буде, а кому ні?

– Сього не можна знати наперед.

Царевич перестав далі питати; його серце стислося жалем, і вид змінився (23 – 26).

Другим разом Йоасаф здибав старця «престарѣвъшеся деньми многими, съ мъклым лицем и разьслабленънама мышъцама и сляка и испадшим зубом его». Здивований царевич запитав, що се за диво? Йому відповіли, що сей чоловік жив уже довго і ослаб.

– А який же сьому кінець? – запитав царевич.

– Не що друге, як лише смерть. Усіх людей вона чекає.

– Скільки ж літ живе кождий чоловік?

– Жиє й 80, але смерть може прийти кождої хвилі.

– Гірке се життя, повне всякої болісті та турботи! – зітхнув царевич і важко задумався. І він почав часто думати о смерті і о тім, чи є по смерті яке друге життя. Він питав свого вірного слугу, чи не знає кого, хто б заспокоїв його сумніви, але той знав лише, що християн усіх розігнано або побито, а ніхто інший сього не вчинить. Царевич гризся дуже, «вьмѣни ся ему яко мужу съкровище погубивъшу и на вьзысканіє его вес умь свои упразднивъшу»; всі розкоші і пишноти остогидли йому. Та бог зглянувся на його сердечну муку (ст. 26 – 28).

Був в ту пору в Сенаридській (по-грецьки Σενναάρ) землі один пустинник, вельми мудрий і набожний; «откуду бы[ть] и от котораго рода, не имамь глаголати», а ім’я йому було Варлаам. Сей, мавши від бога яву у сні про царевича, покинув пустиню, перебрався по-світськи і, сівши на корабель, поплив до Індії. Прийшовши до міста, де жив царевич, довгенько пробував там, розвідуючися про царевича і його приближених.

Далі він виглядів того товариша, що був при царевичі при згаданих вище двох стрічах, і, зблизившися до нього, сказав, що він купець і має дорогий камінь з такою чудною силою, що йому ніде в світі нема пари. З тим каменем він хотів би поступити до царевича. Слуга зразу не вірить, просить купця, щоби показав йому той камінь. Та Варлаам вимовився від сього, кажучи, що камінь той без шкоди може бачити тільки той, у кого життя безгрішне і ціломудрене, як ось у царевича, а він, слуга, може на вид сього каменя осліпнути. Слуга згодився на такий аргумент, оповістив про все царевича, а сей радо казав привести купця до себе (ст. 28 – 31).

– Ну, покажи ж мені той чудесний камінь, – мовив царевич до Варлаама.

– Добре, – відповів Варлаам, – але мушу вперед трохи підготовити твій ум.

І за сим він розповів йому євангельську притчу про сівача і додав:

«Коли найду в серці твоїм землю добру і плідну, то не занедбаю посіяти в нього сім’я боже і відкрити тобі велику тайну; але коли кам’яна і терниста або коли там утоптана стежка для кождого, то ліпше буде, – каже мій владика, – не сіяти блаженного сім’я» (ст. 32).

Йоасаф признається Варлаамові, що здавна палить його нутро бажання «изьучити с[я] истинъных въпрос», і коли тільки найде чоловіка, що б повчив його, то, певно, схоронить його слова в своїм серці. «Коли я почув, – додає він, – що ти прибув здалека, якась надія заворушилася в моїй душі, і для того я так поквапно прийняв тебе».

Варлаам похвалив його за се і розповів йому ось яку притчу:

«Бѣ нѣкѣй царь велій славень зѣло. Быс[ть] же шествовати єму на колесници позлащенѣй, и окресть его оружьници якоже подобает царемь. И усрѣте два мужа растръзаеми ризами и скврънами облъчена, уныла же лицема и зѣло поблѣдѣвъшу.

Бѣ же царь сеа зная тѣлесным стомленѣємь и постъным трудом и потом тѣлом изыйдаему, и яко же узря я, скочи съ колесъници и пад при земли поклони ся има. Въстав обьят я съ любовію и облобыза ея. Вельможа ж[е] его и князи негодовашу о семь, яко недо[ст]ойну царьскія славы сътвори.

Ти[м] недоумѣющем и (в тексті хибно: къ) не дръзающем пред лицем обличите ег[о] искрънему брату его глаголаша, да глаголеть къ цареви не досаждати высоте царскаго вѣньца. Сему же си къ брату млъвивъшу и негодующу ему, тъщеславію его худаго, дас[т]єму отвѣт царь, его же брат его не разумѣ.

Обычаи же бѣ тому царю егда отвѣт съмрътный дааше кому, проповѣдникъ къ вратом его посылааше въ трубѣ мертовнѣ, и увидѣти глаголемое, и гласом трубным; разумѣху ж[е] въси яко виноват есть съмерти.

Вечеру ж[е] наставъшу посла царь трубу съмртнуя въструбити при дверех дому брата своего. Якожѣ услыша он трубу съмертнуя, недоумѣвааше о своемь животѣ и размышлѣаше о себѣ въсю нощь. Утру же наставъшу облъкъся въ смаглыя и плачевныя одежда, купъно съ женою и съ чады иде къ полатѣ цареви, ста при дверех плачяс[я] и рыдая.

Въвед[е] же его къ себѣ царь и тако видѣвь его плачящас[я] глагола къ нему: о неразумъне и несъмысльне и безумне! Яко ты тако устрашися проповѣдника под[о]бно роженъна ти и под[о]бна честна своего брата, къ нему ж[е] никако ж[е] весма себе съвѣдый съгрѣшивъша. Вѣдаа, како на мя зазрѣніє наведе въ смѣреніи цѣловавъшу ми проповѣдника бога моего, гласнѣй трубы нарѣковавъшу ми съмерть и страшнаго усрѣтеніа владыкы моего, яко многа и веліа грѣхы въ себѣ съвѣдая. [С]е убо нинѣ своєг[о] обличенѣа не разумѣета, каковым замыслих образомь тако ж[е] съвѣщавъшися с тобою еже о мнѣ зазора скоро на явѣ обличя.

И тако утоливь брата своего и наказавъ пусты ни въ дом свой. Повелѣ ж[е] царь сътвори[ти] ковъчегы 4 от дрѣва, два же обложи златом, и кости мертвьча смръдяща въложи въ ня, златыми ж[е] гвозды загвозды я. Другою же двою помаза смолою и бъком, и наплъни их камыкь честных, и от въсѣх вонь благоуханъных исплъны я, власяними ж[е] вужи обвяза я.

И призва вельможа своа зазрѣвъшаа ему о стрѣтенѣхь онѣх и дивнѣх мужех смѣренѣхь, и постави пред ними ковчегы четыри и повелѣ имъ, да смирят, колику еста дос[т]ойнаа златаа, [ко]лику ли осмоленная. Они [же] златою смѣриша, яко множеству цѣны дос[т]ойна еста, мнѣху бо, яко царстій вѣньци и пояси въложени въ ня; смолою же помазанаа и бькъмь малы и худы цѣны достойна еста глаголаху.

Царь же глагола къ ним: видях аз, яко таковы имате глаголати. Ну не тако подобает творити, ну (мабуть не) вънѣшьнима очима, ну вънутрьнима подобает лежащее вънутрь смотрите или честь или безчьстіє.

Повелѣ царь отврѣсти златаа ковъчега. Отвръзенома ж[е] ковъчегома злы[й] смрад повѣя из нея и не краснаа видѣна быс[ть] вид [?]. Реч[е] же царь: се свѣт ес[ть]! Въ свѣтлыа и славныя ризы облъченым и славою гръдящемъся, и вънѣтр сут мертвця смръдя кости и злых дѣл исплънь.

Таче повелѣ осмоленаа и бъкым помазанаа, сима ж[е] отвръзема суща вся ту възвеселиста [ся] о лежащих въ нею свѣтлостєх, и благоуханіє изыиде от нея. Глагола къ ним царь: вѣсте ли, кому подобна ковъчега сіа? подобна онѣма и въ худыя ризы облъченыма, ихъ же вы вънѣшніи образь видяще досажденіє въмѣнисте лица єя моє покланеніє до земля. Аз же разумныма очима доброту их и честь душевнуя разумѣвь чюдивься єя прикасаніє пач[е] вѣнець и царьскаго сана честнѣишуя въмѣних.

И тако осрами влъможа своя и научи я о видимых не блазнитисы, ну о разумных вънимати» (ст. 33 – 38).

Ми подали по крехівському рукопису дослівно текст сеї притчі і подамо також дальші, крім тих, що вийняті із євангелій, раз для проби тексту і мови нашого рукопису, в якім трохи змінюємо хіба інтерпункцію та пропускаємо наголоски і зносимо в рядок надстрочні букви, а також задля важності тих притч для нашого дальшого досліду. Сеї притчі Варлаам не вияснює ширше, а тільки напоминає царевичу, щоб і він не дивився поверхово, а вникав углиб того, що йому буде сказано далі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 328 – 332.