Дві замітки до тексту найдавнішої літописі

Іван Франко

Прочитуючи літопись старого візантійського хроніста Івана Малали (т. XVIII боннського видання), я натрафив на деякі уступи, що можуть придатися для оцінки і зрозуміння поодиноких місць і уступів у старих пам’ятках нашого письменства, а особливо нашої найстаршої літописі.

Ми знаємо вже давно, що наш літописець користувався грецькими хроніками Григорія Амартола і Івана Малали, але знаємо розмір того користування не зовсім уповні, тим більше, що літописець мав під руками певно не грецькі оригінали, а їх болгарські переробки. Частина тої болгарської енциклопедії, в якій містилися, крім перекладу біблійних книг, також обі хроніки Амартола і Малали, дійшла до нашого часу і зберігається в Москві в архіві міністерства заграничних справ. Із того рукопису черпали пізніші автори староруських хронографів і також автор «Толкової Палеї», який до тексту тої виписки з Палеї долучив просторі виписки з болгарського хронографа.

Подаю тут два такі причинки, що належать безпосередньо до критики тексту нашої найстаршої літописі.

1. «Живяхуть звѣринымъ образомъ живущи скотськи»

Сі пам’ятні слова містяться в відомій літописній характеристиці племен, суміжних з полянами, отже деревлян, кривичів і ін. Сі слова здавна дивували руських істориків, бо ж із самого змісту характеристики тих племен, нехай і трохи менше цивілізованих від полян, усе-таки виходило, що й вони давно вийшли зі стану звірячої дикості, мали розвите сімейне життя, хоч із звичаєм «умыкивания девиц», який одначе зовсім не був уже тим доісторичним грабунком дівчат, злученим звичайно з оглушуванням ударом палкою в голову, який практикується декуди й досі ще у примітивних народів.

Сам літописець, згадуючи про ту «умичку», додає увагу, що се робилося в часи «игрищ межю селы» і що «умикали» дівчат лише ті парубки, який з якою наперед порозумілися. На якій же підставі наш літописець говорить тут про «звіриний образ» і «скотське життя»?

Відповідь на се питання стане нам ясна, коли прочитаємо ось який уступ Малали (с. 71 бонського видання):

Кекропс, родом єгиптянин, був першим царем Афін; задля великого тіла його називали Дубельтовим (Διφνης). Розпочав він своє панування тим, що видав закон, що жінки, дівчата, скільки їх було підданих його державі, кожна віддавалася тільки за одного мужа. В тім своїм законі він назвав дівчат німфами (тобто джерелами), бо на подобу джерел вони, таємними рухами тіла родячи дітей, випускають із грудей молоко.

А перед тим королем аттичні і всі афінські жінки і в сумежних краях мішалися по-звірячому (θεριώδει μίξει έμίγνυτο), пристаючи по своїй уподобі з кожним, хто стрітився з ними. Отим та «обграбована» (άπραζομένη) жінка не була жінкою одного, але всім прохожим віддавала себе на блуд. І кожному було вільно взяти таку з собою і держати її в домі з собою, скільки йому злюбиться, і по своїй уподобі він міг передати її всякому, хто захотів її.

Отже Кекропс заборонив людності Аттіки той звичай, змушуючи жінок, щоб добровільно вибирали собі лиш одного мужа. Бо ж в таких обичаях виходило таке, що ні один мужчина не знав, котре його син або його дочка. Бо вроджену дитину, чи хлопця чи дівчину, по своїй уподобу дарувала першому ліпшому прохожому, а сей брав радо подарунок. Аж відтоді всі жінки почали шанувати чистоту, дівчата парувалися з власними мужами, а ті, що вперед були занапащені, вибирали собі одного мужа по вподобі.

Не входячи в історичну вартість цього оповідання, бачимо в ньому яркий малюнок суспільного порядку чи радше безладдя, до якого дуже добре надається літописцева характеристика «θεριώδει μίξει έμίγνυτο», дослівно: мішалися звірячим мішанням. Наш, чи може болгарський літописець, що перекладах хроніку Малали з грецької мови, переклав сі слова трохи свобідно: «Живяху звѣринымъ образомъ». Правдоподібно, якась пізніша рука, що бажала висловити те саме простіше, не так поетично, дописала на боці «живуще скотськи», та копіїст своїм звичаєм втягнув і сю глоссу в текст, і так повстала літописна фраза, властиво, тавтологія, скомпонована на грецькій основі.

2. Річка Ситомль біля Києва

В нашій найстаршій літописі обох редакцій, Лаврентієвої й Іпатської, під роком 1065 (6573 по старому літописному численні), по згадці про походи на Тмуторокань князів Ростислава і Святослава і їх боротьбу за той далекий уділ (чи не ті се походи мав на думці пізніший автор «Слова о полку Игоревѣ», коли писав: «Се бо два сокола сълетѣста съ отнія стола злата поискати града Тьмоутороканіа, а любо испити шеломомь Доноу», – бо ж до Ігоревого походу вони певно не належать, бо тоді про Тмуторокань не було вже мови) і по загальній згадці про те, що в тім же році і Всеслав розпочав свою першу війну, вказує літописець на ряд страшних і дивоглядних появ, що заповідали розлив крови і лихо на Русі.

На заході явилася «зведа превелика лоуча имоущи аки кровавы», і автор додає: «се же проявляше не на добро, по семь бо быша оусобица многы и нашествие поганыхъ на роусьскоую землю, си бо звѣзда бѣ акы кровава проявляющи кровопролитие». Не задовольняючися сим справді ефектовним і для тих часів страшним знаком, наш літописець наводить ще один знак, уже зовсім іншого роду.

«Въ си же врѣмена бысть дѣтищь въ верженъ въ Ситомль, сего же дѣтища вывлѣкоша рыболовы въ неводѣ, его же позоровахомъ до вечера, и пакы въвергоша и въ водоу. Бяшеть бо сиць: на лици емоу срамныи оудове, и иного нелзѣ казати срама ради».

Подавши сю пригоду, інтересну, між іншим, і тим, що автор її признається, що дивився на ту дитину, поки її знов не вкинули в воду, він починає нагадувати давніші подібні появи, що все віщували людям лихо: при царі Антіосі перед його нападом на Єрусалим, при Нероні перед нагінкою на християн, при Юстиніані (оповідання про появу комети взяте з Малали) і, нарешті, при Маврикії, взяте, певно, з якогось континуатора літописі Малали, бо ся літопись уривається на шостім році Юстиніанового панування.

«Пакы же при Маврикии цари, – читаємо в нашій літописі, – бысть сице: жена дѣтищь роди безъ очию и безъ роукоу, въ чресла бѣ емоу рыбий хвостъ прираслъ; и песъ роди ся шестоногъ; въ Африкии же два дѣтища родиста ся, единъ о четырехъ ногахъ, а дроугыи двою главоу».

Як сказано, грецького оригіналу сього оповідання не маємо, воно пізніше від Малали. Але маємо його в т[ак] зв[анім] болгарськім літописці, якого часть була на Русі приставлена до Толкової Палеї і розповсюдилася з нею разом. У своїм описі Крехівської Палеї, поміщенім у передмові до першого тому «Пам’яток», маємо се оповідання з інтересною болгарською вставкою, в якій дивоглядну появу пари сирен на Нілі пототожнено з болгарськими вилами. Ось се оповідання:

«При сем же (царі Маврикії) народи ся детищь въ Цриграде безъ рукъ, на лядвяхъ ему рибен хвостъ порощенъ въ образъ кожныя рыбы. песъ роди ся w s. ногахъ, главу имѣя лвовъ образъ превелии. бысть же въ Фракии в. дѣтища родиста ся, едін о четырехъ ногахъ, а другый о дву главу. глть же нѣций о образник: не знаменует ся благое въ градехъ, иже аще тако роди ся. яви же ся въ рѣцѣ Нилѣ слнцю вшедшю члкообразне две жывотне, мужь и жена, яже ны нарицають ся рѣкше Вилы (болгарська вставка): сладко глть, весьма оумрьтьвяще, образъ же имуть о главы до пупа члческаго, прочее же птица (очевидно, сирени). мужь же красноперьсець единъ, жене же лице и власи черьмни, подобно же на неи черни. Люди же с патриархомъ чюдящи ся клятвы приложиша тѣма малженома, да не видя раздроушит, да же вси видят (тут щось неясне). До д-го же часа вси людіе видяще дивляху ся, такоже паки в рѣку внидоста. сима же погрязьшима коркодили въсплывше й скочивше многы члькы поядоша» (Пам’ятки, I, стор. LII).

Порівнюючи сей цитат із тим, що дає руський літописець, бачимо у сього останнього текст значно скорочений. Він пропустив означення місця, де жінка вродила дитя без очей і без рук, пропустив львину голову шестиногого пса, із Фракії зробив Африкію і обмежився всього двома реченнями, та зате присвоїв собі речення грецького автора «не знаменует ся благое въ градехъ, иже аще тако роди ся» і передає його своїми словами: «Се же бывають сица знамения не на добро».

Але він із грецької чи греко-болгарської новини взяв ще щось більше. Морського мужа з жінкою, що явилися над Нілом, перемінив на дитину-вирода, витягнену рибаками неводом, на подобу тої дитини, що вродилася без очей і без рук, лише замість риб’ячого хвоста в грецькім оповіданні дав їй! «срамныи оудове» на лиці, концепт не особливо дотепний. Сирени на Нілі сидять на березі від ранку до вечора, так само й дитина на Ситомлі лежить від ранку до вечора. Сирени вечором тонуть назад у воду; дитину на Ситомлі також, замість похоронити, хтось кидає у воду. На вид сирен над Нілом збігається народ, приходить і патріарх і заклинає їх, хоч і надармо; в руськім тексті автор тільки загально говорить, що «егоже позоровахомъ до вечера», – не знати, хто й пощо. Як бачимо, руське літописне оповідання – не що інше, як недоладна копія грецького.

Який же фактичний грунт під назвою річки Ситомль? Найпростіша думка була б та, що назва річки так само видумана, як і ціла поява чуда, що буцімто сталося на ній. Ситомль стоїть замість Нілу, а етимологічно нагадує радше Житомель, отже, млин, ніж річку. Ніхто, крім нашого літописця, не згадує про сю річку біля Києва, ніякого, хоч би лише геологічного сліду її, не знайдено.

Зате наш літописець, той догадний печерський монах, що скомпілював частину літописі від настання на київське князівство Святополка Окаянного аж до вставки (в Лаврентієвім кодексі) Мономахового «Поучения», з численними вставками із життя Антонія та печерської, не Нестором писаної, літописі, для скріплення своєї вигадки про фактичність Ситомлі згадує про неї ще раз, перед оповіданням про чудо, під роком 1036 (6544), оповідаючи про напад печенігів на Київ; побиті військом Ярославовим

«на мѣстѣ, идеже стоить ныне святая София, митрополия роуськая – бѣ бо тогда поле вънѣ града – бысть сѣча зъла, и едва одолѣ къ вечеру Ярославъ, и побѣгоша Печенѣзи разьно, и не вѣдяхоу ся камо бѣжати, и ови бѣгающе тоняхоу въ Ситомли, ини же въ инѣхъ рѣкахъ, а прокъ ихъ пробѣгоша ї до сего дьне».

Чи вирятує се оповідання історичний характер річки Ситомлі, сим разом уявленої десь у самім Києві, недалеко пізнішої церкви св. Софії, – не беруся рішати. Нехай говорять київські топографи.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1908. – Т. 83. – Кн. 3. – С. 169 – 173, за підп.: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

…нашої найстаршої літописі. – «Повісті временних літ». І. Франко в наукових студіях здебільшого користувався вид.: Повѣсть временных лѣт по Ипатскому списку. Изд. Археографической комиссии. – СПб., 1871.

…по згадці про походи на Тмуторокань князів Ростислава і Святослава і їх боротьбу за той далекий уділ… – Маються на увазі князі: Ростислав Володимирович, який 1064 р., покинувши свій стіл на Волині, утік у Тмуторокань і вигнав звідти Гліба Святославича; Святослав Ярославич, який, своєю чергою, прогнав із Тмуторокані Ростислава, помстившись за свого сина Гліба. Однак 1065 р. Ростислав знову заволодів цим далеким уділом і утримував його аж до смерті.

…в тім же році і Всеслав розпочав свою першу війну… – Йдеться про Всеслава Ізяславича, князя полоцького, який 1065 р. напав на Псков.

…при царі Антіосі перед його нападом на Єрусалим… – Мається на увазі Антіох IV Єпіфан, сирійський цар у 175 – 164 рр. до н. е., який завоював Єрусалим і осквернив Єрусалимський храм, чим викликав повстання юдеїв 167 р. до н. е.

Юстиніан Флавій Петрій (Великий, бл. 483 – 565). – імператор Східної Римської (Візантійської) імперії (527 – 565).

Маврикій (бл. 539 – 602) – східно-римський імператор (602 р.), родом із Каппадокії.

…до першого тому «Пам’яток»… – Мається на увазі праця І. Франка «Пам’ятки українсько-руської мови та літератури» у 5 томах.

Сирени – у грецькій міфології напівжінки-напівптахи, які чарівним співом заманювали мореплавців до прибережних скель, де ті й гинули.

Вили (віли) – у міфології південних слов’ян жіночі істоти, діви-красуні, які живуть у річках, лісах, горах і можуть робити людям добро або шкоду.

Фракія – історична область на сході Ватіканського півострова між Егейським, Чорним і Мармуровим морями.

…від настання на київське князівство Святополка Окаянного… – Йдеться про Святополка Володимировича, нешлюбного сина князя Володимира Великого; князя туровського (988 – 1015) і Великого Князя Київського (1015 – 1019).

…Мономахового «Поучения»… – Йдеться про твір «Поученіє» Великого Князя Київського Володимира Мономаха (написане близько 1117 р.), своєрідний заповіт нащадкам.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 762 – 765.