[Рец.] Jozef Krajewski. Tajne związki polityczne w Galicyi od roku 1833 do roku 1841
Іван Франко
Według niewydanych zródeł rękopiśmiennych oraz aktów rządowych i gubernialnych, Льв[ів], 1903
Про галицько-польські конспірації в часі від упадку польського повстання 1831 р. до 1841 р. появилося в остатніх роках XIX віку багато польських праць. Початок зробив М. Саля, який для своєї «Історії польського повстання 1846 року» перший використав багатий актовий матеріал, хоч надав йому досить фальшиве освітлення, а притім із суперечних зізнань підсудних конспіраторів не все міг вилущити зерно дійсної правди. Хоча многі учасники конспірацій, що ще жили і могли читати Сальову книжку, признавали її тенденційною та багато де в чім невірною, то проте від часу появи його книжки (1867) минуло майже 20 літ, заким серед польської суспільності збудився живіший інтерес до прослідження тої доби.
Правда, була чутка, що Генрік Богданський збирає матеріали до повної історії конспірацій; рівнобіжно з ним торкнувся сеї доби К. Відман у своїй біографії Смольки, а кс[ьондз] А. Юзефчик розпочав ряд споминів очевидців та учасників тих конспірацій. Пізніше зайнявся дослідом тої доби пильний компілятор Ст. Шнір-Пепловський, який вертав до неї кілька разів: у своїй двотомовій книзі «Z przeszłości Galicyi», в монографії про 1846 рік та в біографіях поодиноких героїв тих часів, прим., Теофіла Вісньовського («Życie za wolność»). Доторкнувся конспірацій також Осташевський-Баранський у своїй історії 1846 р. («Krwawy rok»).
Обік тих друкованих матеріалів полишилося немало в рукописах. Просторі спомини Богданського закупив від його сина в переважній часті заклад Оссолінських (одну частину його рукопису, що належить до різні 1846 р., закупив я); в тім же рукописнім відділі Оссолінських знайшлися спомини Клеменса Мохнацького, писані 1883 р., далі рукописні нотатки Рішарда Германа і т. ін. В остатніх роках вибрано з архіву крайового суду всі акти політичних процесів аж до р. 1861 і зложено їх у крайовім (т[ак] зв[анім] бернардинськім) архіві, де вони зробилися приступні для наукового досліду. Се все уможливило появу праці д. Краєвського, якої титул виписано вище.
Праця д. Краєвського призначена, як сам автор подає в передмові, для ширшого загалу читачів і була друкована первісно як додаток до щоденної політичної газети «Słowo Polskie»; тим-то, може, й не слід ставити до неї надто острих вимогів як до наукової розвідки. Але, з другого боку, джереловий характер, який зазначає сам автор у титулі та його проби глянути декуди критично на матеріал, зібраний у його руках, дають право науковій критиці також придивитися, наскільки автор відповідно й повно використав свій матеріал і наскільки змальований ним образ даної епохи відповідає тій дійсності, яку неупередженим оком можемо відтворити на основі того матеріалу.
Поперед усього щодо джерел. Автор користав, як сам каже в передмові, «з невиданих рукописів і з актів суду карного та політичних властей» та «з цілого ряду друкованих праць». Тих друкованих праць він, на жаль, не називає, а під текстом цитує лише книги Салі, Відмана та ще дві-три праці, що лише дуже здалека доторкають справи галицьких конспірацій; натомість декуди (прим., на стор. 56) він цитує якісь неозначені ближче «приватні записки». Взагалі на цитування джерел д. Краєвський дуже скупий; суперечностей у джерелах не зазначує та не дискутує, а силкується з усіх реляцій склеїти одну прагматичну цілість, щось немов свій мемуар. Розуміється, що задля сього йому приходиться надштуковувати звістки одного джерела іншими, а декуди урізувати та пропускати подані в джерелах деталі, що з такої чи іншої причини не вміщуються в рамки його оповідання.
Найважніше джерело, якого держиться д. Краєвський, се згадані вже спомини Генріка Богданського, двотомовий рукопис бібліотеки Оссолінських, ч. 3486. Звістки сього рукопису лиш декуди доповняє автор датами з урядових актів, із яких важніші публікує в додатку до своєї праці (стор. 110 – 134), та іншими рукописними споминами і звістками Салі та Відмана. Певна річ, спомини Богданського дуже цінні, але характер їх зовсім не такий, як подає наш автор у передмові. Каже він там, що Богданський
«в часі свого ув’язнення в рр. 1843 – 1844 списував крадькома різні деталі, що належали до тих часів, на дрібних шматочках паперу і давав їх неспостережено жінці в часі відвідин, а по своїм увільненні зібрав їх у спомини» (стор. 4).
Маємо повну підставу дивитися на се оповідання дуже скептично. Одно те, що таке списування деталів у криміналі і передавання жінці і переховування записок у тих часах ненастанних ревізій було дуже небезпечне і малоправдоподібне; а друге те, що сам Богданський у передмові до своїх записок заявляє виразно, що ті його буцімто первісні записки, уложені на підставі тих карточок, пізніше згоріли, і він значно пізніше, в 1860-их і 70-их роках, узявся наново збирати звістки, списувати свої спомини і на їх основі зложив ті мемуари, які мав у руках д. Краєвський.
І коли, як показує Краєвський, уже фактичні звістки Богданського декуди не зовсім вірні, хоча він на зібрання та провірення тих звісток повернув більше як 20 літ, то тим більше треба се сказати про ідейний підклад його оповідання. Важкі досвіди 1846 і 1848 років показали ілюзійність многих поглядів, що в часі конспірацій уважалися непорушними догмами; сі досвіди збагатили думку давніших конспіраторів такими комбінаціями, про які в часі конспірацій нікому й не снилося.
Історик повинен бути дуже обережний супроти такого мемуариста, що пише 20 – 40 літ по самих подіях, і тут приходиться докорити д. Краєвському, що не заховав відповідної обережності супроти своїх джерел. І так говорячи про товариство Przyjaciół ludu в р. 1834 і висловлюючи як головну його мету – «przygotować szlachtę do usamowolnienia i uwłaszczenia włościan, aby ich w tern rząd z wielką szkodą dla sprawy narodowej nie uprzedził» [Підготувати шляхту до звільнення селян від залежності і надання останнім права земельної власності з тим, щоб її у цьому не випередив уряд із великою шкодою для національної справи (польськ.). – Ред] (стор. 21), автор, очевидно, й не думав, що висловлює (за Богданським) погляд, вироблений досвідом 1848 року, а майже зовсім неможливий у 1834 р. Так само погляди на руську справу, висловлені у Краєвського і в його джерелах, сильно забарвлені антагонізмом, сплодженим 1848 роком, а епізод з Погодіним, його візитою у Львові та його конференціями з конспіраторами, може, навіть зовсім фантастичний, бо в дневнику Погоді на не знаходимо про се ніякої згадки.
Праця д. Краєвського складається з коротенької передмови, з 5 довших розділів і невеличкого закінчення, де подано немов резюме цілості, загальну характеристику конспіраційних заходів; на закінчення подано п’ять урядових актів, що належать до історії конспірацій. Перший розділ говорить про початок конспірацій, що явилися безпосереднім продовженням повстання 1831 р. і перенесли на галицький грунт не лише ідейну боротьбу між аристократією і демократією, що розгорілася була в варшавських клубах, але також заходи коло оружного повстання, зверненого наразі проти Росії в формі партизантських походів, а по упадку тих походів перехід космополітичного «Вуглярства» на «Польське вуглярство», розширення й упадок тої конспірації (стор. 15 – 30).
Не можна сказати, щоб сей розділ був оброблений повно й пластично. Не зовсім ясно виложено основи карбонарства, що приходило до Австрії зразу з Італії, а потім із Франції; фальшиво представлено «зв’язок двадцять і одного» (стор. 17), що мав виразно шляхетський характер; се був той сам зв’язок, до якого писав Міцкевич свій «Лист до галицьких приятелів». Правдоподібно наслідком заходів сього зв’язку була діяльність закладу Оссолінських, що повела до його замкнення та арештування його директора К. Слотвінського; основою для такого здогаду може служити те, що заклад таємно видав ряд брошур, призначених для люду, і то по плану, відповідному до того, який зазначив Міцкевич у своїм листі до галицьких приятелів (див. мій переклад того листа та вступні уваги до нього).
В тім першім розділі важна для нас згадка про належність цілого ряду руських питомців (двох Мохнацьких, Осипа Шухевича, Слонецького, Крижанівського, Гречанського і префекта семінарії Миколи Гординського до «Вуглярства», а також про першу суперечку в руській дух[овній] семінарії на тлі національнім, коли супроти тих, що стояли в рядах польської конспірації, виступив Маркіян Шашкевич (стор. 27).
Розуміється, автор, не ознайомлений з руською літературою, не вважає потрібним контролювати або доповнювати звістки своїх джерел тим, що говорять руські джерела. Відомість, що Шашкевич виступав проти польських конспірацій серед руського духовенства, вистарчає для нього, щоб на іншім місці зачислити Шашкевича до завзятих москвофілів (стор. 89), хоча сей самий Шашкевич стояв у дуже близьких і щирих відносинах до такого гарячого і правого польського патріота, як Тадей Василевський, і хоча літературна праця Шашкевича була, власне, першим ударом, нанесеним москвофільству на галицько-руськім грунті.
В розд. III оповідає автор про арешти і процеси, які потягла за собою партизанка, а також про катастрофу, яка впала на заклад Оссолінських, замкнений за друкування нелегальних книжок. Не бачу, щоб автор використав для сього розділу безіменну брошуру «Cztery lata 1833, 34, 35, 1836 w Galicyi Austryackiej. Przez jednego z więźniów. Bruxella, 1838», де міг би був знайти масу деталів.
В розд. IV оповідається про ті конспірації, що почалися по упадку «Вуглярства польського» в Кракові, а потім віссали в себе «Вуглярство польське» у Львові, а далі розрослися на кілька нових паростей. Для нас цікава тут особливо конспірація в Самборі, де головним керманичем був Каспер Ценглевич, а його найвиднішим учеником Михайло Попель (стор. 58 – 60), та автор збув сей епізод досить коротко, не покористувавшися такими важними матеріалами для характеристики того руху, як текст «Вказівки» Ценглевича та поема Попеля «Русин на празнику», що були опубліковані мною в «Житі і слові». Також не видно, щоб при обробленні сього розділу автор використав спомини Юзефчика, друковані в початку 1880-тих років у краківськім «Przegląd-i polskim».
В розд[ілі] V оповідає автор дальший хід конспірацій, особливо детально зупиняючися при конспіраціях військових та при невдалих планах замахів на архікнязя Кароля та окружного комісара Гута. Сей розділ інтересний для нас хіба тим, що згадується тут про тайний зв’язок «Вільні галичани», заснований у Перемишлі руськими теологами Маркилом Ланчинським та Венедиктом Кущикевичем для пропаганди революційних ідей серед ремісників та приватних офіціалістів з гаслом «аристократію в пень» (ст. 71).
Та найцікавіший для нас розд. VI праці д. Краєвського, якого перша половина присвячена характеристиці участі русинів у польських конспіраціях (ст. 84 – 88) і побутові Погодіна у Львові 1838 р. та його розмовам з русинами й поляками (ст. 88 – 90). Автор не силкується ставити справу польсько-руських відносин принципіально, станути вище понад свої джерела, а бодай сконтролювати їх твердження іншими. І так він твердить преспокійно, що «z księży ówczesnych tylko starsi mówili po rusku, młodszym szedł język ten trudniej, gdyż pod rządem austryackim nie uczono po rusku» [З тодішніх священиків лише старіші говорили по-українському; молодшим ця мова давалася важче, оскільки при австрійському уряді не вчили по-українському (польськ.). – Ред] (стор. 85), хоча се очевидна неправда, бо ж власне за Польщі по-руськи не вчили, а за Австрії були уперве заведені руські виклади на Львівськім університеті і тривали від р. 1786 до 1808.
Автор не знає, очевидно, що від закінчення наполеонівських війн до 1830 р. руське духовенство та руські громади здвигнули вже були пару сот руських народних шкіл, а руські духовні власті перевели не одну боротьбу за руську мову з польськими та кепсько поінформованими німецькими властями (див. «Матеріали до історії освіти в Галичині XVIII – XIX в.», Збірник істор[ично]-філо[софічної] секції Наукового товариства ім. Шевченка, т. V).
Автор з певним задоволенням підносить, що в ту пору «kazania po wsiach odbywały się w języku polskim, a lud je rozumiał; w gronie rodzinnem księża ruscy mówili po polsku, językiem towarzyskim był również polski; język ruski był narzeczem prowincyonalnem chłopów ruskich [Проповіді по селах відбувалися польською мовою, і народ її розумів, у родинному колі руські священики говорили по-польськи, у товаристві також була польська мова; українська мова була провінціальним наріччям українських селян (польськ..). – Ред]» (ст. 85), хоча всі ті твердження в тій категоричній формі не вірні, бо маємо цілі купи проповідей із часів перед 1820 і перед 1830 роками, списаних і голошених по-руськи; до того часу належить перша проба руської граматики, зладжена о. Іваном Могильницьким і то відразу з ясним зрозумінням відрубності руської мови як від польської, так і від московської.
Не вміючи чи не хочучи бачити маси фактів, що пхали галицько-руську інтелігенцію на шлях національного руського відродження (в тім числі й таких фактів, як збірки руських пісень, опубліковані поляками Вацлавом з Олеська та Жеготою Паулі, як впливи закордонових українців, особливо писань Котляревського та граматики Павловського, як існування «української школи» та українських мотивів у польській поезії і т. ін.), наш автор схиляється до того, щоб бачити у всіх тих регенераційних заходах галицьких русинів 1830-их і 40-их років московську агітацію, підплачувану рублями.
Недоречність такого погляду видно вже хоч би з того, що наш автор преспокійно скидає в одну купу таких людей, як Яхимович, Малиновський, Нападієвич (знімечений русин), Зубрицький і Шашкевич! Твердження нашого автора, що ті люди вже в 1837 р. творили якусь спілку, укладали якісь «плани приготування руського кліру для московських цілей і відірвання його від польщини» (ст. 86), треба признати зовсім фантастичною видумкою, так само як фантастичним видається мені друге твердження – про існування в мурах духовної семінарії (чи може деінде? автор не каже де) якогось кола руського, «що реагувало на замахи і пропаганду москалів» (ст. 87).
Як одинокий прояв діяльності того кола і разом з тим одинокий доказ його існування автор наводить розпочату Йосифом Лозинським кампанію за заведення латинського абецадла в руських книжках. Але ж ми можемо вважати майже певним, що Лозинський розпочав сю акцію на власну руку, незалежно від якого-будь кола. Так само фантастичним видається мені й те твердження нашого автора, що М. Шашкевич видав свою брошуру против проекту Лозинського «przejęty zasadami swoich przełożonych, na ich polecenie i pod ich osobistem kierownictwem» і що президент губ[ернії] Кріг, «bojąc się połączenia narodowości polskiej z ruską», дуже похваляв Шашкевичеву брошуру (ст. 87).
В такім разі мусив би був Шашкевич тішитися великим довір’ям і ласкою своїх настоятелів – а ми знаємо, що було зовсім навпаки, та й бар[он] Кріг мусив би бути дуже наївним чоловіком, коли б вірив, що через зрівняння азбук можуть зіллятися дві народності. Надто ж ми знаємо напевно, що австрійський уряд у Галичині до самого 1848 року був не менше не прихильний розвоєві руського національного почуття й письменства, як польські конспіратори та руські москвофіли вроді Зубрицького.
Друга частина сього розділу оповідає коротко про упадок конспірацій, масові арешти та засуди. І тут автор уриває, не згадуючи про ухвалу станового сейму, який зважився просити в цісаря помилування засуджених, не згадує про багато інтересних деталів, прим., про шпіонську роль Едварда Дунаєвського, брата Альбіна Дунаєвського [Сей Едвард, належачи до конспірації, на пропозицію свого брата Альбіна і за згодою заряду товариства зголосився до поліції, щоб нібито стати шпіоном, а направду шпіонити поліцію і доносити про все конспіраторам, але швидко засмакував у шпіонськім хлібі і зробився дійсним агентом поліції, див. спомини Кл. Мохнацького], або про погану роль, яку грала в тих конспіраціях мати відомого польського письменника і також потроху конспіратора, Люціяна Семенського. Вона, як оповідає Клеменс Мохнацький, грала роль великої патріотки, в її домі збиралися конспіратори, емігранти та емісари, жили жінки та сестри арештованих, її називано загально «матір’ю», а потім показалося, що вона була на услугах поліції. їй завдячував між іншим своє арештування по втечі з поліції Каспер Ценглевич. Отим-то, коли Ценглевич 1848 р. вернув із Куфштейна, і Семенська, не можучи дочекатися його візити, сама прийшла до нього, він показав їй двері і крикнув: «Шпіонів не приймаю!» Семенська пішла додому й отруїлася опієм.
Взагалі треба сказати, що цікаві спомини Клеменса Мохнацького наш автор використав замало та й загалом заслабо підмалював соціальне й політичне тло подій, не зв’язав їх не то з ходом інших тогочасних європейських конспірацій, але навіть з історією польської еміграції, з якою галицьких конспіраторів раз у раз в’язали численні нитки. Закінчення, в якім автор силкувався висловити деякі загальніші погляди на змальовані ним події, не може заступити того браку ширшої перспективи при самім малюванні, та й само воно не далеко вибігає поза просте категоризування фактів.
Зазначу ще пару дрібних lapsus calami. Спомини, про які у нас була мова, не походять від Дмитра Мохнацького, як каже наш автор на стор. 26 у ноті, але від Клеменса, як сказано вірно в передмові. Архікнязь Рейнер, що мав за жінку доньку княгині Монлєар, не був братом цісаря Франц-Йосифа, як каже д. Кр[аєвський] на стор. 41, а братом цісаря Франца і губернатором Ломбардії, і т. ін.
З усім тим праця д. Краєвського – се цінний причинок до вияснення історії Галичини в однім із найтемніших десятиліть.
Примітки
Вперше надруковано в ЗНТШ, 1904 р., т. 58, кн. 2, с. 32 – 38 (Бібліографія).
Подається за першодруком.
Саля (Заля) Моріц – барон, губернський радник, секретар губернатора Фердінанда д’Есте, автор праці «Історія польського повстання 1846 р.», виданої у Відні 1867 р. німецькою мовою.
Богданський Генрік (1804 – 1887) – польський громадсько-політичний діяч, один з керівників таємних політичних організацій 1830-х років у Галичині. Автор цінних мемуарів, опублікованих у Кракові 1871 р.
Відман Карл (1821 – 1891) – польський журналіст в Галичині, учасник революції 1848 р., в 1849 – 1851 рр. редактор «Tygodnika Lwowskiego», пізніше директор архіву м. Львова. Автор книги про Францішка Смольку, виданої у Львові 1886 р.
Смолька Францішек (1810 – 1899) – польський буржуазний політичний діяч у Галичині, юрист. Був членом таємного товариства Молода Польща. Спочатку боровся проти централістських прагнень австрійського уряду, а згодом пішов на співробітництво з ним.
Шнір-Пепловський Станіслав (1859 – 1910) – польський публіцист. Жив і працював у Львові. Написав двотомну працю про минуле Галичини 1772 – 1862 рр., видану в Львові 1894 р., та ряд біографічних нарисів про діячів польського національно-визвольного руху.
Мохнацький Клеменс (1806 – 1833) – брат польського історика і публіциста М. Мохнацького.
Бернардинський архів – назва походить від слова бернардинці – ченці католицького ордену, що мали численні монастирі, приміщення яких з часом були пристосовані для архівосховищ тощо.
«Słowo Polskie» – польська газета демократичного напряму, видавалася у Львові в 1895 – 1934 рр.
Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський дворянський історик і публіцист офіційно-монархічного напряму, один з натхненників «москвофілів» у Галичині. 1839 р. побував за кордоном, зустрічався з чеськими вченими, зокрема П. Й. Шафариком, але про його зустрічі з галицькими «конспіраторами» ніяких достовірних відомостей немає.
Шухевич Осип Остапович (1816 – 1870) – український письменник, перекладач. Був близький до літературно-громадського руху, очолюваного «Руською трійцею».
Крижанівський Євфимій Михайлович (1831 – 1888) – письменник, директор Варшавської гімназії.
…«Вказівки» Ценглевича та поема Попеля «Русин на празнику», що були опубліковані мною в «Житі і слові». – Йдеться про «Інструкцію» або «Вказівки для вчителів руського народу» Каспера Ценглевича, опубліковані І. Я. Франком у журналі «Житє і слово», 1895, т. 4, кн. 6, с. 324 – 337. У книзі п’ятій цього ж тому опублікована поема М. Попеля «Русин на празнику», яка, на думку І. Я. Франка, «мусила бути популярна в кружках польських конспіраторів» 30-х років XIX ст. Інший список цієї поеми І. Я. Франко проаналізував у шостій книзі «Житє і слово» за 1895 р.
…збірки руських пісень, опубліковані поляками Вацлавом з Олеська та Жеготою Паулі… – Маються на увазі фольклористичні збірки: «Пісні польські й руські галицького люду» (Львів, 1833, упорядник Вацлав Залеський – псевдонім Вацлав з Одеська) і «Пісні українського народу в Галичині» (Львів, 1839 – 1840, упорядник Жегота Паулі).
Павловський Олексій Павлович (1773 – ?) – український мовознавець, автор «Грамматики малороссийского наречие» (подана до друку 1805 р., надрукована в Петербурзі 1818 р.) – першої граматики живої української мови. Написана російською мовою, але приклади подані українською мовою.
Яхимович Григорій (1792 – 1863) – український церковний діяч, у 1859 – 1863 рр. митрополит львівський, професор Львівського університету.
Малиновський Михайло (1812 – 1894) – український церковний діяч у Галичині.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 327 – 334.