До мартівських днів 1848 р. у Львові
Іван Франко
В першім томі просторої праці барона Йосифа Ол. Гельферта, виданім 1907 р. і обговоренім мною в «Записках», не звернув я тоді спеціальної уваги на уступ на ст. 291, де оповідається про події у Львові під д[ня] 19 марта. Поміщена мною в «Записках», т. 88, стаття про мартівські дні 1848 р. у Львові, оперта на враженнях близьких свідків і очевидців подій, дає досить повний і різносторонній їх образ і позволяє тим ліпше оцінити вартість Гельфертового оповідання, на яке він як свідків цитує свою власну працю «Der Krakauer Emigrantenaufstand 1848» і свою ж працю «Leo Thun in Galizien, Wien, 1893», ст. 249 – 251. Подаю тут сей уступ у дослівнім перекладі:
«У Львові в першій хвилі все було повне радості і вдячності. Поляки підбігали до німців, обіймали і цілували їх. «Wszyscy jesteśmy bracia!» Русин Устиянович кричав до своїх земляків: «Не трать відваги, мій народе! Твій благословенний край, що пливе молоком і медом, потребує тільки проміння просвіти, щоб перетворитися на правдивий рай». Д[ня] 19 прийшла відомість про краківські події, і тоді вже й у Львові годі було (автор не каже, кому, але, очевидно, треба було сказати: правительству) вдержатися від випущення політичних в’язнів. Але загального уоруження, якого зажадано рівночасно, граф Франц Стадіон не міг дозволити без вищого розрішення і протиставив наляганням нетерпеливих свою сильну волю. Коли три дні пізніше грозило вибухнути повстання, головний комендант, генерал барон Гамерштайн, велів усьому гарнізонові виступити в повнім уоруженні (в німецькім одно технічне слово «ausrücken»), і се задало бунтарям такого спасенного страху, що покинули всякі дальші проби. «Мої панове, – мовив Стадіон вечором до своїх урядників, утомлений і знесилений трудами і тривогою того дня, – сьогодні ви бачили, як починається революція, але бачили також, як можна вибух революції здушити в самім зароді».
В тій реляції, стилізованій славним австрійським істориком, можна сказати, нема ані слова правди. З різних оповідань про події мартівських днів 1848 р. у Львові та й деінде знаємо, що німців-урядовців на першу відомість про розрухи все і скрізь проймала тривога і вони ховалися якмога по своїх домах. З усних оповідань очевидців – у друку я не стрічав сеї звістки – я чув, що в остатніх днях марта протягом кількох днів багато вивісок на чільних склепах у ринку і головних вулицях із німецьких поперероблювано на польські, а чільну вулицю, звану тоді вулицею Фердінанда, як стій прозвано Конституційною; тепер вона іронією історії називається іменем архікнязя Кароля Людвіка. Очевидно, що про братання поляків з німцями в таких бурхливих хвилях, коли народні антипатії вибухають з елементарною силою, не може бути й мови.
Не менше, коли не ще більш абсурдне й те, що оповідає Гельферт про Устияновича й його промову. Що се за Устиянович, не подано докладніше. Про поета Миколу Устияновича, що тоді був парохом у Славську в далеких Карпатських горах, очевидно, ані мови бути не може. Слова «мій народе!», очевидно, вимовлені по-руськи до якогось більшого збору русинів, виглядають також зовсім абсурдно в тих днях, коли вся людність львівського середмістя, очевидно, з виємком німців і жидів, раптом почула себе польськими патріотами.
Про якесь більше, прилюдне зібрання русинів у Львові в остатніх днях марта нікому й не снилося, і ще протягом цілого цвітня тайком вечорами збиралися деякі видніші львівські русини під проводом Яхимовича в святім Юрі, щоб нарадитися, яке становище зайняти їм проти бутної, ворохобної Польщі.
Гушалевич у своїх споминах про ті святоюрські вечори подав відомість, що на деякі з тих зібрань тайком приходив також високий урядник намісництва Голуховський, заохочуючи русинів до смілішого виступу в інтересі Австрії. Вурцбах у своїх споминах про мартові дні у Львові занотував факт, що одному русинові, який серед польської юрби з голими головами йшов собі вулицею спокійно в циліндрі i не хотів його зняти, звиняючися тим, «że ja przecie Rusin», якась услужна рука зараз вбила циліндр аж на сам ніс.
Так само неправдива відомість про те, що львівські поляки вже в остатніх днях марта, не маючи ані оружжя, ані військової організації, думали про повстання. Така думка в лоні львівського магістрату дозріла аж геть пізніше, в жовтні того року. В мартових днях одного разу юрба взялась була штурмувати арсенал, але уступила перед звичайною військовою комендою. Що львівський генерал-комендант міг для такого випадку «die ganze Garnison ausrücken Lassen», се міг написати тільки такий чоловік, якому здавалося, що львівський гарнізон стояв десь у одній касарні, коли тим часом військова залога у Львові стояла тоді, майже так само, як і тепер стоїть, розкинена на просторі кількох квадратових миль.
Геройські слова, вложені в уста графа Франца Стадіона, не були в 1848 р. відомі нікому з тих, що мали нагоду придивлятися подіям, у яких таке слово було б зараз облетіло все місто. Граф Стадіон, утомлений і стривожений цілоденними вислухуваннями різнорідних депутацій та приватних домагань безоружних розгарячкованих людей, всього менше мав потребу й можність говорити про початок і успішне здушення революції.
Поступування Стадіона в тих днях і пізніше характеризують не слова, наведені у Гельферта, яких він, правдоподібно, не вимовив, але далеко краще характеризує його отсей уложений ним проект цісарського відручного письма, яке цісар мав доручити міністрові внутрішніх справ Піллерсдорфу як директиву для поступування австрійських урядників у Галичині. Сей проект, опублікований Гельфертом у прилозі до другого тому його праці (ст. 296 – 297), подаю тут у дослівнім перекладі:
«Відносно до просьби, висловленої в другій адресі польського національного комітету, що був установлений такий національний комітет у Галичині, який мав би поіменно виказати тих урядників мого уряду, які мали б бути усунені з їх службових місць, комітету, що мав би бути вповажнений мішатися в справи крайової адміністрації, відсилаю до §§ 10 і 11 конституції, по яким до мене самого належить виконавча власть і я сам маю обсаджувати всі державні уряди. Кождий галичанин, вірний своїм підданським обов’язкам, якому щиро на серці лежить добро вітчини, шануватиме закон і вдержиться від участі в зв’язках, що мають метою всупереч конституції накликати нещастя на край. Кождий чесний галичанин з явно висказаною вірністю нехай держиться мого правительства і рішуче виступає против усякого змагання, що йде до забурення загального спокою порядку.
Міліони галицьких підданих зі всіх станів доказали мені в тяжких хвилях свою вірність і прихильність. І тепер числю на їх чесну поміч у виконанні всього того, що моє правительство і сейм державний узнають потрібним для добра краю. Від чесного характеру моїх галичан як польської, так і руської, й німецької народності надіюся, що вони опруться підмовам тих людей, які раді б присвоїти собі власть, не оперту ані на законі, ані на дусі конституційної держави.
Хто має який жаль до урядування власті або поступування якого урядника, має право скаржитися, і я велю, щоб з винуватими поступлено по всій строгості закону».
Примітки
Вперше надруковано в ЗНТШ, 1910 р., т. 93, кн. 1, с. 140 – 143.
Подається за першодруком.
В першім томі просторої праці Йосифа Ол. Гельферта, виданім 1907 р. і обговоренім мною в «Записках»… – Йдеться про рецензію Франка на книгу Й. А. Гельферта «Joseph Alexander Freiherr von Helfert – Geschichte der österreichischen Revolution im Zusammenhang mit der mitteleuropäischen Bewegung der Jahre 1848-1849. Erster Band: Bis zur oesterreichischen Verfassung vom 25 April 1848», Фрайбург в Брайсгаві і Відень, 1907, ст. 536, надруковану в ЗНТШ, 1907, т. 76, кн. 2, с. 216 – 217.
Кароль Людвік (Карл-Людвіг) – австрійський ерц-герцог (1771 – 1847).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 392 – 395.