[Рец.] Михайло Драгоманов. Пропащий час

Іван Франко

Українці під Московським царством (1654 – 1876). З передмовою Михайла Павлика. Львів, 1909, ст. 38

Отся нова публікація М. Павлика не зовсім нова. Частина праці М. Драгоманова п[ід] з[аголовком] «Пропащий, час», призначена первісно для першого тому женевської «Громади», але полишена недокінченою і захована в такім стані тільки в коректурних листках, була надрукована Павликом іще 1896 р. в «Житі і слові» і окремо в відбитці п[ід] з[аголовком] «Листа М. Драгоманова до галичан» (ст. 100 – 118). Там, одначе, було надруковано не все те, що лишилося зі статті, а тільки кінцева часть від слів: «Чому не проміняти», що тепер стоять на ст. 17 брошури, аж до її кінця. Значить, новостю являється тільки вступний текст М. Драгоманова від ст. 12 – 17 і передмова Павлика від ст. 3 – 8.

Про статтю М. Драгоманова, що, хоч не докінчена, мала на свій час і має ще й тепер деяке значення, скажемо тільки коротко. Головна її основа – передрук переяславського трактату Хмельницького з московським царем і порівняння пунктів того трактату, т. є. дезидератів тодішньої козацької старшини, апробованих московським правительством, але, розуміється, не додержаних опісля, з основними точками тодішніх західноєвропейських конституцій, особливо англійської, бельгійської та швейцарської.

При всіх основних хибах козацької верстви все-таки виходить, що козацькі дезидерати щодо свого лібералізму і значної міри соціальної справедливості могли без сорому остоятись обік найліберальніших тодішніх конституцій Західної Європи. Певна річ, допускалося тут підданство селян у тій формі, яка була вироблена в Польщі, та все-таки не треба забувати, що підданство селян у більший західноєвропейських країн було тоді далеко тяжче, як у Польщі. При всіх основних хибах козацької верстви все-таки виходить, що козацькі дезидерати щодо свого лібералізму і значної міри соціальної справедливості могли без сорому остоятись обік найліберальніших тодішніх конституцій Західної Європи. Певна річ, допускалося тут підданство селян у тій формі, яка була вироблена в Польщі, та все-таки не треба забувати, що підданство селян у більший західноєвропейських країн було тоді далеко тяжче, як у Польщі.

Основна думка М. Драгоманова, що весь час, проведений українським народом від 1654 р. аж до 1876 р., був страченим часом, видається мені занадто песимістичною. Певна річ, Московщина ламала брутально свобідніші козацькі порядки, душила свободу слова і думки, нарешті, при кінці XVIII віку закріпостила значну часть українського селянства.

Та все-таки не треба забувати, що московське правительство в тім часі здужало приборкати татарську орду, яка протягом 300 літ майже ненастанно пускала кров із українського національного організму і з якою польське правительство ніяк не могло дати собі ради; зламала вплив турецький на північнім березі Чорного моря і виперла турків за Дунай; а що найважніше – зруйнувала Польщу як державну організацію, а продержавши польське королівство протягом п’ятнадцяти літ під конституційно-автократичним режимом, засіяла також на Правобережній Україні і серед великоруської інтелігенції здорові сімена лібералізму та конституціоналізму.

Не слід забувати, що й українське слово до 1876 р., невважаючи на різні адміністраційні примхи, все-таки ожило при кінці XVIII віку і розвивалося значно свобідніше, ніж, приміром, у сучасній Австрії, що визначні українські письменники займали високі урядові становища або, як Григорій Квітка, тішилися приязню найвищих двірських сфер, та й із поезій Шевченка і в миколаївських часах, і в часах Олександра II все-таки вспіло пройти в печать настільки, що могло дати основу до таких оживлених рухів, як часи петербурзької «Основи» і недільних шкіл 1860 – 63 р.

В усякім разі зі статті М. Драгоманова, оскільки сягає її дотеперішній текст, не можна витягати такого висновку, як витягає з неї М. Павлик, а власне того, що, на думку М. Драгоманова, для України: «Одно спасіння: вирватись з царства нашої пропащості, відділити й відгородити українську землю від Росії – якнайшвидше, за всяку ціну, поки ще час…».

Як звичайно, так і тут, М. Павлик, покликаючися на М. Драгоманова, являється найгіршим толкователем його слів і думок і щодо стилізації, в додатку, найнещасливіше. Ніякий розумний чоловік, що має крихту політичного глузду, а тим менше М. Драгоманов, не міг навіть найбуйнішою фантазією змалювати собі можності «відділити й відгородити українську землю від Росії». Хто хоч трохи знає етнографічні границі між українським та великоруським і іншими суміжними з нами народами, той може тільки здивуватися наївності публіциста, який може таку фантазію видавати за постулат розумного політика. Як звичайно, у таких наївних людей усе горить, отже, хто живе, хапайтесь «якнайшвидше, за всяку ціну, поки час», за його наївну мрію.

На доказ своєї думки наводить Павлик становище російських українців, а властиво невідомо якого загалу тих українців супроти російської революції. На його думку, той загал стояв «безсильний, безпорадний, несвідомий, майже кругом (1) заляканий, чекаючи змилування від московсько-російських політичних рухів – дійсний жасний продукт їхнього панування над Україною» (ст. 7). Очевидно, М. Павлик прожив часи російських революційних рухів остатніх літ у якійсь клітці, з якої не видно було ані крихти світу, і не має ніякого поняття про становище ані українського загалу, про який у російській Україні загалом говорити не можна, ані тим менше про становище різних українських партій та гурт[к]ів, які загалом у найновішім визвольнім русі Росії відіграли коли не головну, то все-таки дуже важну роль. Справді, «дійсний жасний продукт» незнання і зарозумілості, можна сказати про передмову М. Павлика.

1909 рік

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Радянське літературознавство», 1958 р., № 3, с. 111 – 112.

Рецензія призначалась до публікації в ЛНВ.

М. Драгоманов у рецензованій І. Франком праці виявив наукову обмеженість щодо оцінки возз’єднання України з Росією 1654 р., яке мало велике прогресивне значення для українського народу, зокрема у його боротьбі проти соціального і національного гніту спільно з народними масами Російської держави. Помилкову позицію зайняв і перший публікатор праці М. Драгоманова М. Павлик. Все це викликало незадоволення у Франка, що видно з його рецензії, яка враховує прогресивну історичну перспективу розвитку російсько-українських відносин.

В архіві І. Франка ця рецензія зберігається разом із запискою М. Грушевського, в якій зазначено: «Високоповажний пане доктор! Я ще раз перечитав рецензію на брошуру Павлика, але мимо найліпшої волі не вважаю вказаним її друкувати». Очевидно, цей присуд і став причиною того, що рецензія за життя автора не побачила світу.

Подається за рукописом невідомого переписувача, що зберігається в ІЛ (ф. З, № 814, арк. 1 – 3).

Павлик Михайло Іванович (1853 – 1915) – український письменник, публіцист і громадський діяч, соратник І. Франка.

Переяславський трактат Хмельницького з московським царем. – Йдеться про прийняття історичного рішення про возз’єднання України з Росією на зборах представників українського народу, скликаних гетьманом Богданом Хмельницьким 8 (18) січня 1654 р. в м. Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 402 – 404.