Ісуса чи Варраву?

Іван Франко

Великий піст – пора розпам’ятування не лише власного життя і власних вчинків, але, головно, також життя і страждання Ісусового. У нас віддавна, ще від кінця XVI в., усталився був звичай відчитувати в тім часі, а особливо в Великім тижні спеціальний твір, т[ак] зв[ану] «Пасію» – поетично оброблене оповідання про муку і смерть Ісусову.

Ще, мабуть, у XVI в. для заспокоєння сеї потреби видавали друкарні окремою відбиткою т[ак] зв[ані] пасійні перікони євангелій, тобто ті уступи з євангелій, де оповідається про Ісусові страсті. Тій же потребі відповідали також незвичайно популярні в XVI – XVIII віках учительні євангелія, де на основі канонічних євангелій оповідалося ширше, з відповідними моралізаціями про страсті Христові.

Та згадана вже повість «Пасія» пішла далеко дальше, бо, лишаючи на боці моралізацію, розмальовувала широко всі згадані в євангеліях моменти страстей, користуючися при тім апокрифічними оповіданнями або тими ампліфікаціями пасійної історії, яких наплодили західноєвропейські середньовікові містики та візіонери вроді св. Ансельма, св. Бернарда, св. Бригіти, св. Мехтільди і інші.

Власне з сих додатків пізнаємо, що наші «Пасії» прийшли до нас із Заходу, через Польщу, дещо, може, через Чехію. Тих «Пасій» заховалося у нас споре число в рукописах; на жаль, вони досі не опубліковані і не розсліджені, так що годі сказати щось певне про їх мандрівку та їх перерібки у нас.

Та се я тільки так, мимоходом. Бажаючи нав’язати до нашого старого звичаю пасійних читань по домах (вони відбувалися не лише в домах священиків та міщан, але, як показують заховані досі в селянських родинах рукописи, також у селянських хатах), я хотів би звернути (ще раз і ще раз) увагу наших освічених людей на нові праці сучасних учених коло досліду початків християнства та особистого життя і страждання його основника.

Сі досліди важні й цікаві не лише з методичного погляду як взірці незвичайно обережної, тонкої та детальної критики та екзегези тексту Св[ятого] Письма; вони мають велике значення і поза кругом спеціалістів як проби згармонізування новочасного людського духу і його нових здобутків із прастарими релігійними традиціями на грунті високого етичного ідеалізму.

Отже, користаючи з сеї нагоди, хочу подати тут зміст праці проф. д-ра Йогана Меркеля, відомого юриста в Геттінгені про той уступ євангельської пасійної історії, де говориться про уласкавлення розбійника Варрави Пілатом, що попередило засудження Ісуса на смерть [Dr. jur. Johann Merkel, Die Begnadigung am Passahfeste (Zeitschrift für die neutestamentliche Wissenschaft und die Kunde des Urchristenthums. Giessen, 1905, с. 293 – 316).]. Як відомо, всі наші євангелія оповідають згідно, що був звичай, по якому римський прокуратор у Юдеї при нагоді празника робив народові «ласку», випускаючи на волю одного в’язня, і то по вибору самого народу. Та при тій згідності в основі маємо в деталях дуже цікаві різниці.

1. Одні євангелісти признають сей звичай прокураторові, або, може, лише тодішньому прокураторові понтійському Пілатові (Матвій: «як привик був ігемон», XXVII, 15; Марко: «як завсіди чинив», XV, 8); інші признають, що се був звичай краєвий, жидівський (Іван вкладає в уста Пілата слова: «Є звичай у вас», XVIII, 39; так само і в апокрифічних євангеліях).

2. Одні говорять про празник взагалі (Матв., XXVII, 15; Марко, XV, 6; Лука, XXIII, 17), інші лише про празник Пасхи (Іван, XVIII, 39 – «празник опрісноків», апокрифи); деякі старі переклади мають навіть: «на кожний празник».

3. Лука додає надто, що се була «потреба» для прокуратора доконувати таке уласкавлення.

4. Та й сам акт уласкавлення означують євангелісти різними термінами: «розв’язати» (άπολύειν), «увільнити» (έλευφερούν) і «уласкавити» (χαρισυήνι).

Над походженням сього звичаю застановлялися вже найдавніші інтерпретатори новозавітних книг. Оріген у своїм коментарії остерігає:

«Не треба дивуватися (видно, що сам таки дивувався!), що римляни в початку свого панування «подарували» жидам сей звичай, бо ж звичайно народи, поконавши якесь інше плем’я, дають йому якусь ласку, доки не укріпиться їх ярмо над ним».

Значить, заховання сього звичаю було з боку римлян «ласкою», концесією для жидів. І пізніші християнські письменники вважали сей звичай за жидівський і виводили його зі старозавітного оповідання (1 кн. Самуїла, XIV, 44, 45) про те, як засуджений на смерть Йонатан був уласкавлений Саулом «на просьби народу». Інші, як Феофілакт, думали, що джерелом сього звичаю було право азілю, здавна заведене у жидів, а середньовікові латинські коментатори бачили в ньому згадку про увільнення жидів із єгипетської неволі, якого пам’яткою був власне празник Пасхи.

Та вже Феофілакт завважив, що сей звичай, властиво, перечить духові Мойсеєвого закону, який, говорячи про різні кари, ніде і в жоднім випадку не згадує про помилування. Рішуче висловив сей погляд славний учений і політик Гуго Гроцій (1583 – 1645) виказуючи, що ані жидівські царі, ані синедріон, ані простий народ жидівський ніколи не мали і не могли мати такого права, а оповіданий у кн[изі] Сам[уїла] випадок із Йонатаном, крім своєї одиничності, зовсім не в’яжеться з сим звичаєм, бо ж там народ «випрошує» помилування у царя, а не уласкавлює сам.

Гроцій висловив думку, що сей звичай мусив бути римський і перед заведенням римського панування в Юдеї зовсім не був відомий. Він пригадав Лівієве оповідання про римський празник «лектістерній», при якому «із в’язнів здіймано кайдани», і вважає правдоподібним, що на взірець того звичаю Август надав сю ласку й жидівському народові, так що прокуратори мали в своїх мандатах також виконування сього права уласкавлювання. Бо без такого виразного вповажнення – додає Гроцій – вони не були б важилися присвоювати собі те право.

Гроцієва думка здобула собі багато прихильників, які не перевелися ще й у XIX віці. Деякі з них старалися ще «скріпити» сей погляд вказівками на грецькі празники тесмофорій та панафінеїв, доказуючи, що жиди і в інші свої празники, отже, в Зелені свята та в Кучки виконували сей звичай. Дехто вважав Пілата першим завідцею сього звичаю, а інші признавали його «винайдення» архієреєві Каяфі.

Та майже рівночасно з Гроцієм виступали й противники його погляду, які признавали, що хоча сей звичай і був незгідний із Мойсеєвим законом, але проте був се старожидівський звичай, що держався в народі. Римляни терпіли його, щоб не дразнити народу, але обмежили його настільки, що признали прокураторові право визначати двох злочинців, із яких «народ» мав право наділяти одного свободою.

Підношено проти Гроцієвих здогадів рішучу увагу, що заведення римського чи грецького звичаю тодішні жиди були би признали не за ласку, а за нарушения їх святої традиції. Правда, і проти погляду на давність такого звичаю у жидів промовляло те, що ані жидівські Святі книги, ані їх пізніші письменники та історики, прим[іром], Йосиф Флавій, нічогісінько не знають про існування і виконування такого звичаю.

Дуже невигідним виходом із сеї трудності було припущення, що се був звичай новіший або винайдений Каяфою, бо і в такім разі незрозумілою була би мовчанка про нього Йосифа, що жив значно пізніше, а про часи Христові писав досить докладно.

У початку XVIII в. англійський теолог Джон Спенсер відкинув усі давніші погляди на сей звичай, доказуючи, прим[іром], що признання жидам права уласкавлення з боку римлян не було б ніякою політичною концесією, а власне знаком їх поневолення, буцімто вони і такого нужденного права за кождим разом мусять допрошуватися від римського урядника. Він нав’язує знов до грецьких празників, при яких увільнювано всіх в’язнів і додає, що жиди перейняли сей звичай від греків, але не в повній формі, щоб тим відрізнитися від поган.

Інший учений XVIII в., швейцарець Готтінгер, підніс той факт, що, власне, в часі жидівських національних празників був звичай прилюдно тратити злочинців, так що уласкавлювання при тій нагоді треба вважати виключеним; проте й він зупиняється на тім, що в пізнішім часі виробився звичай в часі Пасхи уласкавлювати одного злочинця на пам’ятку увільнення Ізраїля з єгипетської неволі і що римляни затвердили сей звичай.

В XIX в. треба піднести поперед усього критичні уваги В. Брандта. Він признає зовсім неправдоподібною думку, що римський прокуратор сам радив поневоленому і завсіди склонному до бунтів народові вибрати собі одного злочинця, якого б він мав випустити на свободу. Так само абсурдною видається йому думка, щоб се мало діятися як раз в часі Пасхи, коли задля величезного натовпу в Єрусалимі найбільше треба було боятися збіговищ і розрухів. Так само годі припустити, щоб прокураторові «була потреба» чинити се, «бо який сенат або цісар був би признав такий привілей»?

Брандт уважає, отже, оповідання євангелістів у тій формі, як маємо його тепер, пізнішою видумкою. Він признає конкретним той факт уласкавлення якогось, ближче нам невідомого, Варрави (дослівно знач[ить] «син рабина»), але припускає, що сей факт стався пізніше і що тільки «рефлексії» пізніших християн зробили з сього одиничного факту «звичай» і перенесли сам факт на час засудження Христа, при чім автори євангелій, кермуючися тенденцією якнайбільше оправдувати Пілата і якнайбільше обвинувачувати жидів у смерті Ісусовій, заставили Пілата розіграти перед народом таку сцену, якої опис маємо в євангеліях.

Варто ще зазначити погляд італійського вченого Джованні Розадо, який звертає увагу на різні роди уласкавлення, відомі римському праву. Римське право знає три роди уласкавлення: abolitio ex lege, abolitio publica і abolitio privata. Два перші роди не підходять до нашого факту, але третій підходить, на думку д. Розадо.

Abolitio privata полягала в тім, що жалібник відступав від своєї жалоби, чи то пізнавши свій блуд, чи з якої іншої причини. Отже, на думку д. Розадо, Пілат, протиставляючи Ісуса звісному бунтівникові Варраві, хотів склонити жидів, щоб відступили від оскарження Ісуса. Се толкування, одначе, зовсім недоладне.

Раз тому, що воно відкидає євангельське твердження про «звичай уласкавлювання», а робить із нього одиничний випадок; друге тому, що Варрава по євангельському оповіданню був бунтівником, отже, чоловіком, що повставав проти римлян, значить, у очах жидів патріотом, так що його протиставлення Ісусові згори мусило мати успіх, зовсім противний тому намірові, який буцімто мав Пілат; третє, що жалобником у Ісусовій справі був не народ, а синедріон, так що і впливати на народ для відступлення від жалоби не було ніякого резону; а четверте, що Ісус явився перед Пілатом не як обжалуваний, а як уже засуджений на смерть синедріоном, який лише не мав права екзекутиви.

Резюмуючи всі ті до досліди, д-р Меркель зупиняється на тім, що неіснування зазначеного в євангеліях старого жидівського звичаю уласкавлювання одного злочинця перед Пасхою можна вважати доказаним, а право прокуратора щодо помилування засудженого злочинця бодай дуже сумнівним. Та все те ще не виключає можності, що оповідані в євангеліях події мали під собою фактичну підставу.

Раз тому, що прокуратор міг не мати права помилування злочинця, засудженого по римському праву, але тут діло було відмінне, бо Ісус був засуджений жидівським синедріоном, і Пілат мав право або потвердити, або не потвердити той засуд, отже, фактично, помилувати в’язня і пустити його на волю.

А друге ось що. Д-р Меркель звертає увагу на зазначені римськими істориками часів цісарства факти увільнення злочинців або невольників «per acclamationem populi» . Коли невольник, змушений виступати в цирку як гладіатор, лишився живий, трафлялося так, що розентузіазмований його подвигами народ змушував присутнього імператора дарувати йому свободу.

Таке оповідають про Тіберія, який не зміг опертися оплескам народу і пустив на волю свого улюбленого невольника, що відзначився як комічний актор. Тіберій наслідком сього був незадоволений і довго не ходив на театральні та циркові вистави, «ne quid exposceretur», себто, щоб не вимагали від нього знов яких увільнень.

Мусили такі випадки трафлятися в Римі часто, коли з часом видано навіть закон, який такі увільнення рабів у цирку, всилувані оплесками народу, признав неважними. От таке чисто римське уласкавлення «per acclamationem populi» могли мати на думці автори, що писали євангелія.

В четвертім віці нашої ери деякі коментатори євангелій виразно покликаються на сей римський звичай, а один із них кличе патетично: «Горе тобі, Пілате, що ти, бувши римлянином, не знав римського права і, увільнивши злочинця Варраву, засудив на хрест Ісуса!» На думку д-ра Меркеля, такий відклик до народної симпатії не був би суперечив жидівським звичаям, бо се не було ані перестерігання давнього звичаю, ані заводження нового – поганського, тільки простий акт людськості.

Очевидно, що з того всього знаємо тільки можливість; як було направду при засудженні Ісуса – сього при суперечності і пізнім повстанні джерел не можемо знати.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – Кн. 4. – С. 102 – 107, за підп.: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Учительні євангелія – збірник річних проповідей на теми євангельських притч. В Україні поширилися у XVI – XVIII ст. У текстах учительних євангелій використовувались апокрифи.

Св. Ансельм – очевидно, йдеться про Ансельма Кентерберійського (1033 – 1109) – видатного богослова і церковного діяча, архієпископа Кентерберійського, автора багатьох трактатів: «Monologium», «Proslogium», «De voluntate».

Св. Бернард (Бернард Клервоський; 1090 – 1153) – діяч католицької церкви, канонізований 1174 р. Вів аскетичний спосіб життя. Був автором містичних оповідань.

Св. Бригіта (Бригіда; 453 – 523) – свята, засновниця багатьох монастирів. Була настоятелькою монастиря в Кілдері.

Св. Мехтільда – ім’я декількох середньовічних монахинь, серед яких і М. Магдербурзька (М. Гакборська), померла бл. 1310 р.

Меркель Пауль-Йоан (1819 – 1861) – німецький історик права, професор у Берліні, а згодом у Галле.

Геттінген – місто в Німеччині, на території Нижньої Саксонії на р. Лейне.

Феофілакт (? – 1107) – архієпископ Охриди у візантійській провінції Болгарії. Автор коментарів до більшої частини Нового Завіту, 130-ти листів і оригінального літературного твору «Царское настановление», адресованого його учневі – царевичу Костянтину.

…право азілю… – Право на захист у Старому Завіті. Той, хто під час небезпеки заховався у храмі і взявся за престол, ставав Божим гостем, якого не можна було торкатися.

Гроцій Гроот Гуго де (1583 – 1645) – голландський політичний мислитель, гуманіст, теоретик права.

…перед заведенням римського панування в Юдеї… – 63 р. до н. е. встановлено протекторат Риму над Юдеєю. 6 р. н. е. Юдею перетворено на провінцію, якою управляли римські прокуратори.

…Лівієве оповідання про римський празник «лектістерній»… – Оповідання давньоримського історика Тіта Лівія (59 до н. е. – 17 н. е.), уміщене у п’ятій книзі його «Римської історії від заснування міста» («Rerum Romanorum ab urbe condita»).

У цьому оповіданні згадано 356 рік, коли в Римі панувала заразна недуга. Тоді, щоб умилостивити богів, було влаштовано свято «лектістерній» (від латин. lectus – ложе і sternere – стелити) – так званий обід богів. У храмах виставлялись зображення богів на ложах, а перед ними – столи з наїдками. Свято відбувалось упродовж восьми днів. У всьому місті гостинно відчинено двері.

Франко користувався німецьким виданням праці Лівія: Titi Livi ab urbe condita libri / Editionem primam curavit Guilelmus Weissenborn. – Editio altera, quam curavit Mauritius Müller. – Pars I. – Fasc. I. – Lib. I – III. Editio stereotypa. – Lipsiae: In Aedibus B.G. Teubneri, 1906 (збереглося в особистій бібліотеці Франка: ІЛШ. – № 4561).

…празники тесмофорій та панафінеїв… – тесмофорії – велике аттичне свято на честь Деметри Законодавиці, частково – на честь Кори (Персефони), яке влаштовували вільнонароджені жінки наприкінці жовтня. На цьому святі Деметру шанували як покровительку землеробства, сільського побуту та шлюбів. Вважалось усенародним святом, яке тривало п’ять днів. Святкувалось частково на мисі Галімунт поблизу Афін. Панафінеї – свято на честь богині Афіни.

Готтінгер Йоан-Яків (Готтінгер Іоанн-Яків; 1750 – 1819) – швейцарський учений-філолог, професор університету в Цюріху. Відомий як перекладач класичної літератури, белетрист, біограф, автор народних комедій.

Алла Швець

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 656 – 663.