Руське духовенство в боротьбі з народними віруваннями при кінці XVIII в.
Іван Франко
Боротьба з народними віруваннями, «суєвіріями», останками поганства була з давен-давна одною з головних задач християнського духовенства всіх часів і всіх країв. У нас на Русі, так само, як і по інших краях, завдячуємо тій боротьбі цінні, хоч не надто багаті звістки про давні, дохристиянські народні вірування, про поганські божища, звичаї, обряди (пор. Н. С. Тихонравов, Слова и поучения, направленные против языческих верований и обрядов – Летописи русской литературы и древности. Москва, 1862, т. IV, 82; щодо західноєвропейських див. F. Liebrecht, Des Gervasius von Tilbury Otia imperialia; Dr. Čenek Zibrt, Indiculus superstitionum і т. і.).
Але ся боротьба була не дуже успішна – чи то тому, що народні вірування, вкорінені традицією незатямних поколінь, оказувались занадто живучими, чи, може, для того, що поборювано їх не зовсім відповідним оружжям – іншими віруваннями. Звісна річ, що християнство повстало в часі занепаду релігійного духу в стариннім світі, в часі, коли обік цинізму та скептицизму пишалися легковірність, забобонність та сумішка найрізніших традицій. Немало тих елементів ввіссало в себе й християнство й понесло їх дальше. Рівночасно з його зростом ішов упадок дійсної, точної науки, що одиноко могла бути успішним оружжям у боротьбі з прастарими віруваннями, даючи на місце темної традиції дійсне знання, оперте на досвіді та на контролі нашого розуму.
Християнство середніх віків являє нам із сього погляду дивний вид: поборюючи поганські вірування та обряди, воно рівночасно всисає їх у себе, іноді аккомодується до них, змінює їх зверхню подобу, лишаючи не-тиканою їх суть. Таким способом останки поганства, злегка підкрашені християнською краскою, толеровані, а іноді навіть піднесені до ступня церковної догми (віра в особисте вмішування чорта в людські діла і зв’язана з нею віра в чари), живуть і лишаються далі довгі століття, набираючи іноді такої сили й значення, яких не мали за поганських часів. Ані середньовікове сектантство, ані пізніша Реформація не змінили того стану.
Аж у XVIII в. під впливом зросту точних наук і філософії почалася боротьба проти народних вірувань в ім’я розуму. Тодішній раціоналізм, окрилений свіжими здобутками знання, вдарив штурмом на тисячолітній будинок традиції, між іншим і на ті, почасти церквою толеровані, а почасти ігноровані останки поганства, забобони, вірування, суперечні з розумом і досвідом.
Вся література того часу надихана раціоналізмом, погордою до «забобонів» і тих, що піддержують їх. Появились у численних виданнях популярні підручники для боротьби з пустими віруваннями (французький «Essai sur les erreur et les superstitions», par M. L. С Amsterdam, 1765; німецький «Das Buch vom Aberglauben» – у мене під руками neue verbesserte Auflage. Leipzig, 1791), яких метою було особливо впливати на вчителів та родичів при вихованні дітей.
Се сталося можливим особливо тоді, коли раціоналісти засіли на престолах: у Пруссії Фрідріх II, у Австрії Йосиф II.
«Jetzt darf das Ungeheuer verfolgt werden, – каже Генріх-Людвік Фішер у передмові до своєї “Buch vom Aberglauben”. – Ehedem betrachtete man den öffentlichen Bezweifler des Aberglaubens als einen Gottesleugner und unterwarf ihn strenger gerichtlicher Untersuchung. Darum ist der Aberglaube wol jetzt noch so gemein. Denn immer noch räuchern Scharfrichter oder alte Weiber die Ställe des kranken Viehes oder die Wiege des verwahrlosten Kindes, und Capuziner werden in protestantische Orte gefodert Gespenster zu bannen oder Geister zu citieren».
[Тепер можна переслідувати чудовисько, – каже Г.-Л. Фішер у передмові до своєї «Книги забобонів». – Колись особу, яка привселюдно піддавала сумніву забобон, трактували як когось, хто заперечує існування Бога, піддаючи її суворому судовому слідству. Мабуть, саме тому забобони й досі такі поширені. Бо ще й досі кат чи старі баби обкаджують стайні з хворою худобою або колиску занедбаної дитини, а капуцинів кличуть у протестантські села виганяти привидів чи заклинати духів (нім). – Упоряд.]
Під впливом того раціоналістичного духу, по наказу згори, за волею найвищої адміністрації краю почалася тепер боротьба з народними віруваннями, принципіально відмінна від тої, яку досі вела церков з власної ініціативи і для власного інтересу. Щоправда, Йосиф II і його помічники, пройняті тим самим духом, розуміли поняття «суєвірія» далеко ширше, ніж його розуміла церков; вони аж надто часто готові були ідентифікувати щиру побожність з темним фанатизмом та ігнорувати межу між християнською догматикою й політеїзмом, між християнськими церемоніями й фетишизмом поганських часів.
Перший намісник Галичини граф Перген характеризує галицький народ як людей, що за постами, празниками та церемоніями не знають властивої релігії (L. Finkel, Memoryał hr. Pergena, стор. 14). Краттер у своїх «Briefe über den itzigen Zustand von Galizien, Leipzig, 1786» говорить про духовенство з найбільшою погордою («ein solches Their im Priesterrocke», II, 2); про руську церков пише:
«Innerhalb findet man alles in Haufen bunt versammelt, was Dummheit und Bigotterie krüppelhaftes, hirnloses, abgötterisches, ärgerliches erdichten und angeben kann» (II, 4).
[А всередині надибуємо купу всілякої всячини: всього уламного, безголового, перебільшено благоговійного, злісливого, що тільки можуть уроїти собі і вдавати глупота і фальшиве благочестя (нім.). – Упоряд.]
Не інакше говорить і Гакет у своїх подорожах. Не диво, що й розпорядження цісаря Йосифа II навіяні були чим хочете, але не духом пошани для церковної традиції.
Розпорядженням з 25 лютого 1784 він скасував п’яту заповідь церковну;
12 червня того ж року скасував усякі церковні братства;
28 квітня заборонив носити шкаплірі, реліквіярі та амулети;
25 жовтня заборонив парохам давати шлюби в неділю пополудні і загалом вінчати п’яних новоженців;
12 мая 1785 заборонив у церквах збирати гроші на мисочки;
6 липня заборонив по містах і селах устроювання прилюдних процесій, крім дня Божого тіла та суплікацій у церковній огорожі;
1 серпня видав розпорядження про рівність монахів у монастирях;
28 падолиста заборонив духовним виголошувати проповіді і похвальні промови над покійниками, «бо се буває більше для зарібку та дарунків, ніж для хвали Божої»;
24 мая 1787 заборонено співати по костелах польську пісню «Zawitaj jasna jutrzenko» за те, що там Матір Божу робиться спеціальною опікункою і володаркою поляків, а цісар «бажає запобігти такому шкідливому поглядові простого народу».
Уважаючи духовенство поперед усього за один із органів адміністрації, за урядників державних, цісар хотів, щоб і воно приложило руки до ширення тих самих раціоналістичних поглядів, якими перейнятий був він сам. Нема що й казати, що сей намір йому не вдався; його енергія була зломана, і він перед смертю мусив відкликати свої церковно-політичні розпорядження. Регенерація людських поглядів і вірувань при помочі адміністраційних розпоряджень оказалася такою самою фікцією, як і при помочі духовних судів та інквізиції.
Наскільки і в якій формі руське духовенство під натиском ц[ісарсько]-к[оролівської] адміністрації брало участь у боротьбі з народними віруваннями, про се дадуть поняття зібрані тут матеріали.
Примітки
Вперше надруковано у зб.: Матеріали до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку. – Львів: Накладом Наукового товариства імені Шевченка, 1902. – С. 51 – 54, за підп.: Ів. Франко. Стаття І. Франка є передмовою до таких опублікованих тут матеріалів:
«І. Пастирський лист єпископа Максиміліана Рилла. Подав Ю. Кміт» (с. 54 – 58);
«Два пастирські листи львівського єпископа Петра Брянського з рр. 1788 і 1795. Подав Іван Ем. Левицький» (с. 59 – 81);
«Два пастирські листи буковинською єпископа Данила з рр. 1786 і 1790. Подав д-р Іван Франко» (с. 82–86).
Подається за першодруком.
Зібрт Ченек (Zibrt Ćenek) (1864 – 1932) – чеський історик культури, бібліограф, етнограф і фольклорист.
Фрідріх II (Великий) (1712 – 1786) – прусський король у 1740 – 1786 рр.
Фінкель (Finkel) Людвік-Міхал-Емануель (1858 – 1930) – польський історик; професор Львівського університету (з 1892 р.).
«Zawitaj jasna jutrzenko»… – Слова з популярної у XVIII – XIX ст. пісні на честь Матері Божої. Далі її слова такі:
Królowno korony polskiej,
Rycerstwem polskim, buławą
Ty sama władniesz i sławą.
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 377 – 380.