Тен як історик французької революції

Іван Франко

Тенова «Історія французької революції» зробила в цілій Європі величезне враження, раз, задля особи самого автора, нефахового історика, а по-друге, задля її тенденції. На її тенденційність жалувалися історики всього світу, проти неї протестував і московський історик Гер’є (Guerrier), і німецькі рецензенти. Та се не пошкодило Теновому ділу. Легко сказати: тенденція! А яка тенденція? Чи автор перекручує факти, боронить одну сторону на некористь другої? Се тяжко було доказати щодо Тенової книги, в якій власне, з другого боку, підношено величезну об’єктивність і безсторонність.

Від р. 1898, від смерті Тена слава його як історика не тільки росла чимраз більше, але ширилася чимраз дальше, а вплив його книжок робився чимраз глибший. Його «Les origines de la France contemporaine» сталися credo-м нової історико-політичної школи, направду дуже старої, яка, одначе, в тім творі зробилася немов свіжою, модерною. Власне те, чого їй не ставало досі, дав їй Тен. Його книга зробилася зброївнею, з якої всі борці за добрі давні часи брали своє оружжя. Все реакційне, феодальне, клерикальне, антисемітське і антидемократичне у Франції опирається на Тена, та й скрізь деінде черпають усякі ретроградні політики та хвальки минулого часу свої найкращі докази з Тена.

Тенова книга здобула собі не лише славу, але також величезний вплив на людські уми. Можна сказати, що вона догори дном обернула всі дотеперішні погляди на французьку революцію. Певна річ, не в одному переоцінювано паризькі події з років 1789 – 1795, признавано їм занадто велику вагу. Багато німців вроді Лассаля і, певно, ще більше французів раді би ними починати історію новочасного світу. Вони серйозно переконані, що перед тим увесь світ конав під тиском неволі й тиранської самоволі і що тут уперше заговорено про ославлені «права людини».

А надто немало є й таких «синів революції», які уявляють собі, що всяке поневолення, всяке тиранство через велику революцію було знівечене і щезло з земної кулі, і відтоді ми живемо на «найкращім із усіх світів». Не трудно було Тенові доказати, що дійсний хід історії був не такий. Се ж ясно як на долоні, що в людському розвої, так як і в усякім природнім явищі, не буває ніяких скоків. Все постає і минає звільна і правильно, нині родиться із учора, а завтра постане з нині. Так само і французька революція не значить величезного скоку в пустий простір, причому б усе давне було зовсім зметено, а на чистопорожнім місці треба було, класти нову будівлю.

В першім томі свого великого діла, присвяченім «старому режимові», Тен доказує, що всі нібито революцією витворені відносини існували в зародковім стані вже перед тим і що революція нічого не винайшла, тільки добудувала те, що вже вперед було збудоване. Сим хоче Тен задати удар революції, бо, на його погляд, при ancien regime все було далеко краще і порядніше, і коли б насильний переворот не випхнув Францію зовсім із рівноваги, то новочасний розвій був би собі йшов зовсім спокійно і гарно, не нарушаючи старих прав і не поганячися такими страшними жорстокостями.

Про ті потоптання закону і жорстокості говорять дальші томи, що займаються властиво революцією, і власне тут різні реакціонери та прихильники династичного режиму черпають усі свої глибокі думки і навіть форму тих думок. Форму! Се головний секрет, головна основа Тенового успіху. Тен один із найблискучіших письменників, які коли-небудь жили на світі. Щоб порівняти його з яким іншим істориком, треба б указати хіба на Джіббона та його «Упадок Римської держави», та й се порівняння буде кульгаве. Джіббон стоїть о цілу гору вище від Тена, і Тен супроти нього стоїть як блискуче та освічене різдвяне деревце супроти тисячолітнього дуба.

Блискучість і ясність – отсе прикмети Тенового стилю. Найкращі журналісти та полемісти Франції вчилися в нього, та й за, границею він має свою школу. Не думаю, приміром, щоб Максиміліан Гарден мав або хотів відпиратися Тенового впливу. Цілий Тенів твір, навіть останні томи, де вже видно перевтому, читаються як дотепний і талановитий фейлетон, і се була не лише головна причина його успіху, але заразом також серйозна підстава, на якій критичний читач відразу мусив сумніватися, чи має перед собою поважного історика, чи ні.

Бо помимо всеї «веселої науки», події в світі йдуть-таки не так, як у газетнім фейлетоні, і коли історик дасть своєму матеріалові форму роману, то невеличке недовір’я все буде оправдане. Правда, щодо Тена не було такого недовір’я, бо він прекрасно подбав за те, щоб запевнити своєму текстові якнайбільшу джереловість і науковість. Його текст на кожнім кроці обвантажений нотами, а в тих нотах цитуються його джерела, документи, уступи зі споминів і т. д. А ті джерела дивовижні! Автор, очевидно, читав і обміркував усе написане про революцію і із неї; не лише всі газети, летучі листки, брошури, книги, спомини з того часу, що написано і опубліковано пізніше, але всі рукописні писання, документи, заховані в крайових архівах Франції, в департаментах та по містах, і, розуміється, за границею.

Подив і жах перед такою величезною пильністю і незгубленою основністю такого робітника, що нагромадив правдиву альпійську гору записаного і задрукованого паперу – ось що придушує всяке інше почуття у читача. А потім іще та артистична пластика, так що кождий том, кождий розділ, кожда сторінка, навіть кожде речення, можна сказати – літературний архітвір; не лише речення, але майже кожде слово. Бо Тен панує над мовою з незрівняним майстерством. Він, приміром, уміє лаятись незгірш Анрі Рошфора, і коли б хто хотів звести докупи всі епітети, якими він обкидає ненависних йому якобінців, то можна б заповнити немало сторінок самих соковитих, мальовничих, досадних та пластичних лайок.

Стоїмо перед Теновим твором, як перед загадкою. Бо ж протягом двадцяти літ він як професор виголошував свої прелекції, що не мали нічого спільного з революцією, а займалися історією, коментуванням творів пластичної штуки; сповняв не тільки всі праці, яких вимагало його професорське становище, писав про всякі можливі теми статті для часописів і тим часом рився в згаданій уже альпійській горі виписок та ноток, і написав одинадцять томів, яких стиль так старанно одшліфований, вигладжений і загострений, як домасценська сталь, що іноді находить покуса становити Тена як стиліста обік Анатоля Франса. Така незмірна, майже надлюдська робоча сила може справді наповнити нас подивом для Тена.

На жаль, сей подив не зовсім заслужений. Найліпший знавець історії революції, проф. Олар (Aulard) на Паризькім університеті, що більше як двадцять літ свого життя, всю працю своєї інтелігенції присвятив дослідам над сею епохою і який справді, оскільки се можливе для людської сили, перебрав усю гору документів, взявся до розбору Тенової книги (Taine, «Histoire de la revolution française, Paris, Librairie Armand Colin») і сконтролював її в одному пункті, який обік блискучого та чудового стилю зацікавив і зачудував його, а власне основність і віродостойність тексту. Результат вийшов оплаканий і справді гідний жалю.

Як сказано, Тен густо обвішав свій текст ученими нотками, що містять його джерела, на яких опирається його виклад. Олар почав доходити й сам до тих джерел і на вказаних у нотках місцях вишукувати ті джерела. Результат був дивовижний і майже не подібний до віри. В многих сотках разів ніякого такого джерела нема або коли й є, то не в показаному місці. Тен називає, прим., число і номер якоїсь пачки актів, у яких має бути такий і такий документ. Олар велить дати собі в архіві сей плік актів і якраз не знаходить того документа. Щоб його викрадено, про се не може бути ані мови, може, Тен помилився щодо місця, а може, документа таки й не було. В обох випадках на тім терпить слава основності й совісності його твору.

Ще частіше джерело існує, але Тен фальшиво або неповно цитує його текст. Знаємо спосіб, яким Бісмарк сфальшував гемзенську депешу і з шамади зробив фанфару: попросту пропустив другу половину одного речення. Таким методом Тен користується раз у раз і вживає соток різних способів і способиків, щоб перемінити одно свідоцтво на повну його протилежність. Один префект доносить, що предложено йому статистичний виказ, де твердиться, що смертельність сумно побільшала; та в його департаменті нема нічого подібного і вся статистика або пересадна, або пуста вигадка. Що ж робить Тен? Він цитує: «в звіті префекта стоїть, що по статистиці смертельність дуже побільшилася». Та й годі. А хіба ж се можна вичитати зі слів того звіту?

Таких випадків вичислює Олар многі сотки, де Тен переміняє подані в документах факти на щось протилежне і говорить якраз навпаки того, що слід би було сказати.

Другий улюблений спосіб Тена – се генералізація. Особливо радо послугується він нею супроти революціонерів. Вичитає де, вірно чи невірно, що революціонер щось украв або здефравдував, що був п’яниця, розтратник або інший злочинець, то вже для Тена всі революціонери злодії, п’яниці і прожори. Розуміється, він бере на віру все зло, яке лише знайде, хоч би джерело було й яке непевне. Джерела, прихильні революціонерам, він зовсім не бере на увагу, а все, що йде з роялістичного боку, приймає на віру, як євангеліє. Він цілі сторінки заповняє вичислюванням різних доповнених злочинів і каже: бачите, як виглядає Франція? В Шаторуж хтось напав і ограбував чоловіка, в Масоні замордовано такого, значить, у всій Франції грабують і мордують. На такій самій підставі можна би, зібравши купу газетних новинок про всякі злочини, які діються день у день, сказати, що у Франції ніхто свого життя не певний.

Коли читаємо у Тена, то мусимо вірити – і він сам каже се, – що Франція тоді переживала хвилю кровожадного божевілля. Провідники революції були просто незаперті божевільні, яких садизм загнав до мордування і крові. Се враження маємо у Тена, бо він промовчує майже скрізь причини незвичайних явищ. Ті причини в’яжуться з внутрішньою і внішньою війною, про яку Тен нічого й не згадує. Приміром, він на доказ безголів’я в армії наводить, що в Страсбурзі 10 000 горожанам постягано чоботи з ніг, в однім південнофранцузькім містечку наложено на багатших горожан важку контрибуцію.

Та діло виясняється, що в Страсбурзі треба було моментально пообувати вояків, що йшли піші, а контрибуція була конечна супроти голодівки, яка почалась була в армії. Олар наводить тисячі і тисячі таких прикладів, із яких видно виразно, що Тен трактував свою працю крайнє легкодушно і сторонничо і що як дослідник не заслугує на жодне довір’я. Задля його блискучого стилю будуть його читати і всі літературні знавці будуть смакувати його спосіб писання, та як історик він зовсім погребаний.

Примітки

Вперше надруковано в ЛНВ, 1908 р., т. 41, кн. 3, с. 598 – 602.

Подається за першодруком.

Гер’є Володимир Іванович (1837 – 1919) – російський буржуазний історик, професор загальної історії Московського університету, автор ряду праць, в тому числі з історії Франції. І. Франко посилається на Гер’є як на автора великої статті про І. Тена в «Энциклопедическом словаре» Ф. Брокгауза, І. Єфрона (т. XXXIV, кн. 67, Спб., 1902, с 304 – 313). У 1911 р. В. І. Гер’є виступив з спеціальною працею «Французька революція 1789 – 1795 рр. у висвітленні І. Тена».

Від р. 1898, від смерті Тена… – Цю дату наведено помилково. І. Тен помер 1893 р.

Лассаль Фердінанд (1825 – 1864) – німецький дрібнобуржуазний соціаліст, родоначальник лассальянства – однієї з опортуністичних течій у робітничому русі і соціал-демократичній партії Німеччини.

В першім томі свого великого діла, присвяченім старому режимові».. . – Йдеться про першу частину багатотомної праці І. Тена «Походження сучасної Франції» (1876 – 1893 рр.). Друга, присвячена французькій революції кінця XVIII ст., складалась з трьох томів: «Анархія», «Якобінське завоювання», «Революційний уряд». Третя, незакінчена частина мала назву «Сучасний режим» (автор встиг написати два томи).

Джіббон (Гіббон Едуард; 1737 – 1794) – англійський історик. Головна його антиклерикальна праця «Історія занепаду і зруйнування Римської імперії» (в 6-ти т., 1776 – 1788) висвітлює історію Риму (з 180 р.) та Візантії (до 1453 р.).

Гарден Максиміліан (1861 – ?) – німецький журналіст, здобув популярність серед читачів завдяки своєму яскравому стилю, друкувався під псевдонімом «Апостата».

Рошфор Анрі (Рошфор Віктор Анрі; 1831 – 1913) – французький публіцист і політичний діяч Співробітничав у демократичній пресі 60-х років. Завоював велику популярність як гострий критик бонапартистського режиму.

Якобінці – революційні демократи часів Французької буржуазної революції кінця XVIII ст., члени якобінського клубу (що засідав у приміщенні чернечого ордену св. Якова, звідки й назва).

Франс Анатоль (справжнє ім’я і прізвище Жак-Анатоль Тібо; 1844 – 1924) – французький письменник.

…Бісмарк сфальшував гемзенську депешу… – Йдеться про телеграму, направлену з Емса за розпорядженням короля Пруссії Вільгельма І Бісмарку, в якій він викреслив слова про можливість переговорів у Берліні з Францією. Опублікування так званої Емської депеші у такому вигляді стало приводом для розв’язування франко-прусської війни 1870 – 1871 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 359 – 363.