Три рукописні підручники руські з літ 1806, 1815, 1829
Іван Франко
Повільний зріст шкільного навчання в Галичині був спричинений, між іншим, браком шкільних підручників, особливо в руськім язиці. Сей брак давав себе чути до самого 1848 р. та ще й потім довгий час. Та не треба думати, що вина в тому браку лежала виключно на боці русинів, які буцімто не дбали про свою освіту; головну часть вини треба покласти на тодішні цензурні обставини, що не позволяли ні на яку самостійну роботу на педагогічнім полі і, замість заохоти або хоч простої толеранції, погребли немало розумних та щирих починків, між іншим також і з боку русинів.
Почати вже хоч би з того, що кожна шкільна книжка, від простої азбуки аж до університетського підручника, мусила перейти довжезні митарства духовної, політичної та поліційної цензури і дождатися урядового placet у віденській надворній комісії для студій.
Для початкових шкіл таке placet одержували звичайно книжки, укладані людьми, близькими до членів тої комісії, німці віденські, переважно духовні, і такі книжки розсилано потім по всіх краях до губерній, губернії висилали по кілька примірників консисторіям і ті обов’язані були повідомляти про них шкільних інспекторів з тим, щоб вони поручали їх учителям. Тільки такі книжки вільно було потім перекладати на краєві мови, а по одобренні перекладу консисторіями, губернією та надв[орною] комісією для студій можна було їх друкувати.
І не треба думати, що лише людові та середні школи стояли під такою цензурою. І на університетах не було ліпше, і там професори не мали ніякої свободи в своїх викладах, мусили викладати після приписаних, звичайно наскрізь мертвих та сухих підручників. Як усюди, так і на педагогічнім полі дволичність була головним принципом політики абсолютного уряду: з одного боку, бачачи економічне та духове банкротство, занепад та зацофання держави, він плакався на низький рівень освіти, видавав розпорядження та інтимати для піднесення шкільництва, заохочував духовних до праці над освітою, грозив карами, велів хоч і з-під землі викопувати доброчинців, готових до жертв на цілі освіти, – а з другого боку, ані не думав попустити кліщів, у яких стискав усяку ініціативу, душив сквапливо всі прояви живої, свіжої думки та перемінював діло освіти на мертву формалістику, на муку для тих, що вчили, і для тих, що були зневолені вчитися.
В нашій науці вкорінилася думка, що русини самі були винуваті тому, що руські виклади на Львівському університеті, заведені в р. 1787, не причинилися до розбудження руського національного почуття і в кінці по кільканадцятьох літах зовсім занепали (пор. вище, стор. 121).
Мені здається, що така думка не зовсім вірна. Чи тодішні університетські виклади причинилися чим-небудь до розвою національного, прим[іром], поляків? І чи могли вони зробити се при мертвім шаблоні, що був обов’язковий для них? А що русини самі домагалися скасування тих викладів, се оправдується вповні не лише мертвеччиною, якою вони були навіяні – така сама мертвеччина панувала й на інших викладах, – але головно тим, що уряд згори зробив різницю між слухачами руських і інших викладів, і священики виключно rutheni studii одержували лише половину тої платні, яку діставали їх сусіди з латино-польськими студіями. Та сама дволичність уряду, що й усюди інде: одною рукою він нібито дав добродійство русинам, а другою зараз же відібрав тому добродійству всяку практичну вартість, зробив його очевидною кривдою.
Як серед таких обставин могла й мусила виглядати наука, подавана руською мовою, се нелегко й уявити собі тепер. Ми знаємо, що русини, покликані до викладів на університеті у Львові, станули відразу на хибній основі Смотрицького, що властива «книжна» руська мова – се мова церковна, що лише сею мовою можна й треба трактувати «високі» предмети, що входили в круг університетської освіти.
Чи се була їх вина? Я не смів би потвердити сього питання. Вище шкільництво у Львові не мало ніякої руської традиції; представники руської інтелігенції виховувалися переважно латинською, потрохи польською та німецькою мовою; чи диво, що вони переважно не знали й тої самої церковної мови, яку прокламували своєю книжкою, і коли приходилося говорити про речі хоч сяк-так зближені до дійсної науки, мусили або «простих иногда выраженій употребляти», або послугуватися живцем запозиченими польськими, або ж дивоглядно укованими власної фабрики термінами.
Та, як каже німець, wie die Alten sungen, so zwitschern die Jungen; раз завели «вчені» церковщину для трактування «вищих» предметів в університетських викладах, – ну ж за їх прикладом пішли й автори букварів та книжок для елементарного навчання і почали й ті книжки укладати такою самою старомодною та пліснявою мовою, що проти неї мова Івана Вишенського та Захарії Копистенського виглядає, мов живе срібло супроти олова.
З сього погляду руські виклади університетські значать безсумнівну реакцію; при кінці XVIII в. у нас вийшло декілька книжок, зложених мовою далеко живішою від тої, яка запанувала після тих викладів у наших школах: досить буде назвати проповіді Добриловського, деякі пісні Богогласника та «Світську політику», додану до Ставропігійського букваря 1791 року.
Для ілюстрації тих уваг ми подаємо далі бібліографічний опис трьох руських підручників, що заховалися в рукописах із того темного часу і можуть характеризувати три сфери тодішнього шкільного навчання: університетську, середню (вчительську) й людову. Маємо тут один курс університетського викладу з р. 1806, один буквар і один підручник методики для вжитку народних учителів.
Примітки
Вперше надруковано у зб.: Матеріали до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку. – Львів: Накладом Наукового товариства імені Шевченка, 1902. – С. 277 – 279, за підп.: Ів. Франко.
Йдеться про:
1. Богословіє нравственности з р. 1806 (с. 279 – 285);
2. Буквар о. Миколи Щавінського з 1814 – 1815 рр. (с. 286 – 290);
3. Методика й інші записи вчителя М. Торбацького з рр. 1827 – 1828 (с. 290 – 304).
Подається за першодруком.
Копистенський Захарія (Захарій; бл. 1585 – 1627) – український письменник-полеміст, громадсько-культурний і церковний діяч.
Добриловський Юліан (1760 – 1825) – український церковний діяч, письменник; василіянин. Автор збірки проповідей «Науки парохіальныя» (Почаїв, 1794).
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 380 – 383.