1. Стан Австрії бл. 1840 р.
Іван Франко
Говорячи о Австрії такій, яку ми нині бачимо, не треба ніколи забувати, що початок її доволі недавній, бо сягає мало що більше як 100 літ назад, до часів Марії-Терезії і її сина Йосифа II. Австрія перед їх часом – се держава, наскрізь перенята середньовічними традиціями; тільки реформи великої цісаревої і її сина, чинені головно під впливом французьких політичних теоретиків, раціоналістів та фізіократів, вивели Австрію з сумерків середньовіччини і ввели її в число новочасних держав. Такими реформами ми вважаємо головно слідуючі:
– розділ судівництва від адміністрації (около р. 1756);
– праводавство т[ак] зв[ане] урбаріальне, що мало на меті піднесення і правну охорону мужицтва і ограничення середньовічного невільничого підданства, ограничення патримоніального судівництва, утворення кадастру податкового, а зглядно оподаткування шляхти і духовенства, що досі були вільні від податків (спеціально піднести тут треба: патент з р. 1763, позволяючий мужикам закупувати на власність ті грунти, за котрі досі робили панщину, патент з р. 1766, установляючий книги грунтові для таких викуплених хлопських грунтів, оснування надворної комісії урбаріальної 1771, – сі реформи не доторкали ще Галичини;
– заведення інвентарів панщизняних 1773, постепенне ограничення панщини і наложення кар за утиски підданих панами 1775 – 1778 і вкінці Йосифінський патент о знесення панщини та переміни її на чинш 1777 р. – патент, котрий, однако ж, не був виконаний, а по смерті Йосифа II був скасований);
– праводавство церковно-політичне, котре зробило кінець самовладству церкви в державі і зробило її одним з органів державного життя, підданим державній цензурі (піднесемо тут: патент про треби – jura stolae (1750), ограничення числа свят (1754), постанова, що церковна екскомунікація може бути кинена на когось тільки за дозволом монарха (1768), скасування значного числа монастирів (1769), заказ висилання монастирями грошей до Рима (1771), заказ безпосередніх зносин монастирів з Римом, з котрим вони могли зноситися тільки за посередництвом канцелярії державної і т. і.);
– уложення нової устави карної (31 грудня 1768) під впливом теорій знаменитого Беккарія; знесення кар за чари і ворожбитство, а підтягнення їх під поняття ошуканства або божевільності (5 падолиста 1766), знесення тортур при слідстві (2 січня 1776);
– сюди зачислити треба далі реформи на полі шкільництва, а особливо сотворения першої світської школи народної після ідей педагогів німецьких Песталоцці і Фельбігера (1771), оснування академії для східних язиків (1754) зразу для цілей чисто державних, оснування архіву надворного (ок[оло] 1753) і центрального архіву угорського (1764);
– сюди вкінці зачислити треба й заведення паперових грошей, т[ак] зв[аних] банкоцетлів (1 серпня 1770) і оснування першої публічної біржі у Відні (1 серпня 1771) [Dr. Franz Krones. Geschichte der Neuzeit Oesterreichs vom achzehnten Jahrhundert bis auf die Gegenwart. Berlin, 1879, стор. 380 – 405, а також: Helfert. Geschichte der oesterreichischen Volksschule, Bd 1].
В самім розпалі тих реформ, в р. 1772, прилучено до Австрії і наш край – Галичину, котрої історія сплітається вже безпосередньо з розвитком тої новочасної Австрії, котрий досі не то що не зістав довершений, але ледве що в головних контурах виразно зарисовується, а в деяких поглядах не заповнив навіть тих рамок, які начеркнула для нього Марія-Тереза і Йосиф II. Причиною сього треба вважати головно реакцію, яка настала по смерті Йосифа II, а особливо кріплена була великими бурями і потрясіннями, які навела на цілу Європу і на Австрію Велика революція французька і випливша з неї войовнича імперія Наполеона І.
Від упадку Наполеона, запечатаного конгресом Віденським (скінчився 9 червня 1815) і другим миром Паризьким (20 падолиста 1815), почалася для Австрії доба глухої реакції, що тяглася аж до марта 1848 р. Характерним явищем сеї доби, а принаймні її першого десятиліття, був т[ак] зв[аний] Святий союз, заключений 26 вересня 1815 р. між Австрією, Росією і Пруссією – та «напівромантична, напівдипломатична спілка християнських монархій», котрої метою було душити всякі революційні пориви і навіть революційні думки і всякими способами піддержувати існуючі порядки та легальні власті, де б і які вони не були.
Нам видається лишнім оповідати потрібно історію сеї доби. Ми схарактеризуємо її достаточно, коли покажемо її здобутки в Австрії, як вони скристалізувалися около р. 1840.
Дня 2 марта 1835 р. умер цісар Франц І по 43-літнім пануванні. Чоловік тверезий і практичний, вельми енергічний і працьовитий, але при тім без крихти геніальності або хоч би вищого таланту, був він типом скрупулятного бюрократа, пригідним, як сам виражався, «на доброго надворного совітника», але зовсім не на монарха великої держави. «Вплив його на державні справи був величезний, – пише про нього швейцарець Адольф Шмідт [Dr. Adolf Schmidt. Zeitgenössische Geschichten- Berlin, 1859, стор. 464 – 465], – але переважно шкідливий, бо мав на меті хвилеву потребу, не будущину. В дрібних справах був він великий, але в великих аж надто малий. Панував з дня на день, панував над шматочками цілості, але не над цілістю; а таке панування, то, власне, не є жадне панування; цісар Франц i не панував, а тільки адміністрував».
Справедливість сього осуду порозуміє читатель з дальшого огляду державної машини австрійської, заведеної Францом І. Тут додамо стільки, що й спеціально австрійський історик Кронес в основі згоджується з таким судом, додаючи, що бурі та пригоди революційної доби, котрої свідком був Франц І від початку до кінця, зробили його передчасно старим. «Неспосібний обняти поглядом ширший круг потреб державних та народних, зрозуміти ані навіть збагнути вимоги часу, хід думок всесвітніх і змагань масових у людській суспільності, він усяке слово про потребу свободи і права народів мусив уважати пустою фразою, пересадою та мрією або злобним бунтом».
Такі люди мають звичай, що брак власної спосібності, власного розуміння силуються заступити «чужим розумом» – системами та доктринами, до котрих натягають або прикроюють живе життя і живих людей. І Франц І мав такий систем, котрий можна звести до слідуючих основних думок. Метою його правління було поперед усього «удержати без найменшого ущербу всі права пануючих і відмовляти народам всяких претензій до уділу в тих правах» [Hartig. Genesis der Revolution, стор. 38 і далі]. «Ся головна засада мала опиратися на двох додаткових: 1) треба удержувати батьківський характер правління і 2) треба заступати і підносити католицизм. Та, на лихо, ті дві додаткові засади не тільки не підпирали, але попросту опрокидали головну. Бо ж підпирання католицької церкви і надання їй цілковитої «емансипації», як сього бажав Франц І, очевидно, в противенстві до Йосифа II, мусило б було значно обкроїти права пануючого; підпирання католицизму супроти підданих некатоликів мусило б було підкопати «батьківський» характер правління; батьківський характер правління був прямо суперечний з абсолютизмом головної засади, а з другого боку, мусив вироджуватися в правительственну влазливість, що втиркалася в тисячні найдрібніші речі, всюди хотіла робити, порядкувати і гнути по-свойому, а в здобутку всюди вводила замішанину, застій і невдоволення» [Ad. Schmidt, loc. cit., 470 – 472, Hartig, loc. cit].
«Стара лавка в канцелярії, о сто миль віддаленій від столиці, не сміє бути направлена без дозволу старости, сей мусить про се донести до губернії, губернія до вищих властей, поки вкінці, перейшовши через п’ять або шість рук, внесок не буде предложений самому цісареві. Такий хід діл вимагає, очевидно, множества писанини і витворив титулатуру, якій подібної нема, може, в цілій Європі» [Seufzer aus Österreich und seinen Provinzen. – Leipzig, 1834, стор. 85].
Коли помимо сього всього цісар Франц І був загальнолюблений своїми підданими, а особливо віденцями, то тільки завдяки свойому чистому і взірцевому життю приватному, своїй людяності та доступності. Він часто об’їжджав свої краї (в Галичині був два рази, 1817 і 1823 року), держав дома строгий патріархальний порядок в тім самім абсолютичнім дусі, який бажав бачити і в цілій державі. Се можемо бачити з слідуючої похвали одного сучасного англійського (?) туриста:
«Яко батько родини Франц І гідний усякої похвали; в цілій державі нема шановнішого господарства. З князів (його рідних) кождий мусив вивчитися якогось ремесла. Наслідник корони вміє ткацтво, архікнязі вміють хто столярство, хто тесельство. Всяка галантерія заборонена їм якнайостріше, а одна славна красавиця, що була так недискретна і сказала князеві С., зятеві цісарському, в театрі «добрий вечір», була за се замкнена до арешту, а князь дістав нагану» [Seufzer aus Oesterreich, стор. 88. Щоправда, в сім остатнім згляді зроблений був виїмок для князя Райхштадського (Наполеона II, сина Наполеона І і дочки Франца, Луїзи). Сей молодий і вельми спосібний князь умер, як звісно, 1832 р., 21 літ від роду, на сухоти, котрих може, було б не було, коли б, як каже осторожно Ад. Шмідт «іменно в ранших літах були б пильніше берегли князя від надмірних вибриків, особливо в полових відносинах (Ad. Schmidt, loc. cit. 415)].
З себе самого давав цісар примір невтомимого трудолюбія та точності. «Цісар встає звичайно о 6 рано, снідає о 7, залагоджує справи урядові або дає авдієнції аж до 1 години. Потім виїздить в кареті, інколи в товаристві цісаревої, частіше в товаристві свого любимиця, старшого шамбеляна, або свого ад’ютанта барона Рутшарда. О 4 годині обід, котрий складається звичайно з п’яти страв і десерту. Цісар п’є воду, а при кінці маленьку чарку токайського вина. По обіді йде цісар до своїх цвітів та голубів, а коли яка штука де пропаде, то буває буря. О 6 п’є каву, котру цісарева завсігди сама наливає в павільйоні нового цісарського городу. Вона вбрана дуже простенько і вдовольняється тим, що сповняє у свойого чоловіка обов’язки жінки і господині (замітимо, що цісар Франц І жонатий був чотири рази). Час до вечері проводить цісар за музикою: грає терцети з одним із своїх любимців і яким іншим двораком» [Seufzer aus Österreich, стор. 87 – 88].
Примітки
Марія-Терезія (1717 – 1780) – імператриця Австрії з 1740 р., королева Угорщини і Чехії. Уряд Марії-Терезії провів ряд реформ, спрямованих на зміцнення феодально-абсолютистської держави. За правління Марії-Терезії Австрія загарбала Галичину (1772) і Буковину (1774).
Йосиф II (1749 – 1790) – співправитель Марії-Терезії (1765 – 1780), імператор «Священної Римської імперії» (1780 – 1790). За Йосифа II було проведено ряд реформ, що враховували потреби буржуазного розвитку в рамках феодально-абсолютистського ладу.
Беккарій Чезаре (1738 – 1794) – італійський юрист і публіцист, буржуазний просвітитель, автор праці «Про злочини і покарання», яка мала вплив на деякі європейські законодавства.
Песталоцці Йоганн-Генріх (1746 – 1827) – видатний швейцарський педагог демократичного напряму.
Фельбігер Йоганн Ігнац (1724 – 1788) – австрійський педагог.
…Велика революція французька… – Мова йде про Велику французьку революцію – буржуазно-демократичну революцію 1789 – 1794 рр. у Франції.
Святий союз – тобто Священний союз, реакційний союз Австрії, Пруссії і Росії, укладений 26 вересня 1815 р. в Парижі після падіння імперії Наполеона. Діяльність його була спрямована проти революційного і національно-визвольного руху, за забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу 1814 – 1815 рр.
Кронес Мархланд Франц фон (1835 – 1902) – австрійський історик, автор праці «Історія Австрії нового, часу».
Hartig. Genesis der Revolution… – Повна назва видання: Hartig F. Genesis der Revolution in Österreich. Leipzig, 1851.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с.8 – 13.