2. Імператор Франц 1 і його міністри

Іван Франко

Історія сучасної Австрії і сучасної Галичини в значній мірі тісно зв’язана з особою цісаря Фердінанда І, наслідника Франца І, і для того слід нам придивитися ближче його особі і його правлінню. Фердінанд родився 1793 року, мав, отже, 42 роки в хвилі, коли вступав на австрійський престол. Малий і утлий ростом,, був він від дитинства слабовитого здоров’я. Аж з 20-тим роком життя почало його здоров’я поправлятися. Але з 35-тим роком життя почались у нього напади епілепсії (падучої хороби), котрі чимдалі були все частіші і тяжчі, тривали не раз по кілька годин і полишали по собі страшенну втому тіла і духу. В р. 1830. серед тяжких припадків хороби короновано його на «молодшого короля» угорського в Прешбурзі; в грудні 1832 р. хороба його змоглася так, що загально думали, що він швидко вмре. Але «молодший король» не вмер, а видужав яко-тако, хоч тяжка недуга його осталась невилічена до кінця життя, підкопала його енергію і притупила пам’ять. Хоч батько ще 1829 р. припустив його до спілки у кермуванні справами державними, та він не займався ними, а найлюбіше займався своїми музеями – природничим і технологічним. Не любив показуватися на парадах і в великих двірських товариствах; йому вповні вистарчало товариства чотирьох шамбелянів, приставлених до його послуги. Впрочім, був се чоловік дуже лагідний і добродушний, чутливий на всяке людське нещастя і терпіння. Задля сих прикмет любили його особливо нижчі верстви Відня, а пізніше Праги, в котрій він прожив свої старі літа [Ad. Schmidt, loc. cit., 489 – 491].

Річ ясна, що такий чоловік, при всій своїй Доброті і популярності, не був зовсім відповідним до двигання на своїх плечах такого тягаря, яким було кермування справами великої і з різнородних частей зложеної монархії. Тож від першої хвилі його вступления на престол ніхто не сумнівався, що керма та тільки для виду буде в руках цісаря, а що цісарем і державою управляти будуть якісь інші руки. Цікаво було, що се будуть за руки?

Між великою ріднею цісаря були особливо два люде, що могли мати на нього рішучий вплив і вести його в різні боки. Се були два стрики цісарські, архікнязі Карл і Людовік. Перший, знаменитий воєвода, що колись бився з Наполеоном при Асперні та Ваграмі, був, може, одинокий в цісарській родині муж з ширшим світоглядом і вільнішими думками. Він противний був «системові неподвижності, введеному його братом Францом в основу правління, і хилився до політики більш поступової. Натомість другий брат його, Людовік, чоловік непохитно чесний і строгий, перенявся вповні ідеями Франца І і тішився його найповнішим довір’ям. І коли новий цісар, вступаючи на престол, заявив виразно, що бажає «в кожнім погляді вступати в сліди свого коханого батька» [Ad. Schmidt, loc. cit., 494], то не було вже й сумніву про те, який напрям візьме верх. А перевага архікнязя Людовіка значила заразом, як виражався тоді ж швейцарський посол у Відні Еффінгер, і те, що забезпечене є й надалі верховладство двох міністрів, котрим покійний цісар вповні довірявся, т. є. Меттерніха в справах внішньої і Коловрата в справах внутрішньої політики [Там же, 495].

І справді, одною з перших постанов нового цісаря було відновлення довіряючих листів тим двом міністрам, хоч Меттерніха особисто він не дуже-то любив [Ernst Hellmuth. Oesterreichs Lehrjahre 1848 – 1860. Prag, 1862, Bd. 1 (стор. 4); Ad. Schmidt, loc. cit., 487]. Відси й пішла вість, що цісар Франц І, умираючи, лишив свойому наслідникові формальний заповіт на письмі, наказуючи йому «панувати так, як він панував, не вдаватися в ніякі зміни і обняти державу враз з Меттерніхом, Коловратом і навіть шефом поліції Седльніцьким яко найвірнішими і необхідно потрібними керманичами державної машини» [Ad. Schmidt, loc cit., 465; Hellmuth, loc. cit., 2]. Кронес заперечує, як коли б цісар Франц умістив в своїм заповіті сей додаток про міністрів, заявляючи, що се була тільки видумка, але така видумка, котра висказувала те, що всі на власні очі бачили [Krones, loc. cit., 545].

В абсолютній державі дуже багато залежить від особи верховода чи верховодів, а принаймні самим верховодам так здається, що від них багато залежить. Правда, дійсних історичних течій вони ані змінити, ані зупинити не можуть, а ілюзія їх всемогучості полягає на тім, що вони не одному і не в однім можуть пошкодити, а декому й допомогти. Вони можуть зрубати найкраще дерево, закаламутити найчистішу воду, але не можуть наказати рости й найменшій травці ані викликати з землі найменшої нори. Та проте, оглядаючи хід історичний абсолютної держави, треба придивитися й особам її верховодів, їх змаганням та ідеалам, бо вони дають нам не раз добрий ключ до зрозуміння змагань та ідеалів цілої епохи.

Як же виглядали ті кити, на котрих після бажання покійного цісаря Франца І мала стояти Австрія така, якою він бажав її бачити на віки вічні? Лишаючи на боці архікнязя Людовіка, чоловіка вже старого, котрий звичайно заступав особу цісаря і в спорах партійних виступав хіба яко рішаючий суддя, ми мусимо придивитися ближче трьом «всемогучим» міністрам дореволюційної Австрії – Меттерніхові, Коловратові і Седльніцькому.

Клеменс Вячеслав Непомук Лотар, граф, а від 1813 р. князь Меттерніх-Віннебург, князь Портелля, граф Кенігсварт і т. і. (се був його повний титул), родився 15 марта 1773 року, з знатної графської сім’ї, вступив 1788 року на університет в Страсбурзі, де студіював через два роки філософію, відтак перейшов до Майнца на права. Скінчивши в році 1794 університет, прибув до Відня, де його прийняли дуже ласкаво при цісаревськім дворі, оженився 1795 з внучкою всемогучого колись міністра Кауніца і здобув собі тим способом відразу могучу протекцію. В р. 1797 розпочав кар’єру дипломатичну послом австрійським в Саксонії, в р. 1805 перейшов до Берліна, а відтак до Парижа, а 8 паздерніка 1809 обняв міністерство справ заграничних в Австрії [Wilhelm Binder. Fürst Clemens Metternich und sein Zeitalter, biographisch-geschichtliche Darstellung. 3 Aufl., Schaffhausen 1845].

Францові 1 і його дворакам дуже подобались його посольські реляції, повні швадронування о Наполеоні і його міністрах, котрих він завсігди нібито «наскрізь бачив»; а тим часом нема сумніву, що Наполеон і його міністри далеко краще розкусили розпусного, легкодушного та розтріпаного панича, котрий любив бавитися в глибокоумного мудрця і мав особливий дар – думати, що веде і кермує других, коли тимчасом другі вели його. Є догади, і то не безпідставні, що іменно Наполеон і його хитрі помічники Талейран і Фуше причинилися в Відні до покликання Меттерніха на становище міністра справ заграничних [Ad. Schmidt, loc. cit., с. 333, гляди також 326. Krones, loc. cit., 535].

І справді, ті завзяті вороги Австрії не могли їй нав’язати гіршого керманича. Вже від першого разу він показав себе, впутавши Австрію в війну з Наполеоном (1809 р.) тоді, коли лучче було б сидіти тихо, а відтак, попікши пальці, промовляв за супокоєм тоді (1811), коли, може, лучче б було воювати. Упадок Наполеона не був, певно, його заслугою, але конгрес Віденський, на котрім його вибрано головою, окружив його особу ярким сяйвом. Тут, в нарадах і забавах, в розмовах і уклонах, він розвинув вповні свій талант. Конечно, думки своєї він не вніс ніякої, але мав дар – розводити і розмазувати широко думки других, схоплені на льоту. Чоловік без глибоких переконань, раціоналіст в дусі XVIII віку, він уважав релігію тільки за спосіб удержування в послусі мас народних. Нема підстави вважати його творцем абсолютного правління в Австрії, хоч годі заперечити, що, жиючи довгі літа поруч з цісарем Францом І, він перейнявся його думками і по-свойому силувався вводити їх в життя [Ad. Schmidt, loc. cit., 342 – 344; Krones, loc. cit., 537 – 540].

Так само не був він творцем Святого союзу, хоч напсував багато паперу на пропаганду і оборону його принципів, пишучи сажневі поученія різним коронованим головам, котрі, звичайно, з успіхом складали ті посланія до архівів; Святий союз на ділі вже 1822 року перестав животіти, а повстання грецьке, запечатане миром в Адріанополі (1829), написало могилу на тім мертвородженім плоді назадницького доктринерства і антиреволюційної манії. Але Меттерніх сього не бачив і до самого 1847 року не переставав висилати королям і князям своїх рад та упімнень проти лібералізму та всяких новаторств, не переставав скликати конгресів, а коли ті не хотіли з’їздитися, бодай устроювати з’їзди монархів для спільних нарад, з котрих звичайно нічого не виходило Одним з найслабших пунктів його політики була Росія; часами можна було думати, що він розуміє політику царя Миколи, але швидко політика та забігла на такі манівці, що Меттерніх ставав мов остовпілий. А річ була проста: цар Микола провадив політику реальну, мав на меті певні конкретні цілі (поборення польського повстання, увільнення Греції з-під Турції і т. д.), а Меттерніх усе те мірив тільки своїм ліктем легальності.

Доходило до забавних непорозумінь. В р. 1829, коли, власне, мир Адріанопольський улегалізував революційні здобутки грецького повстання – розуміється, проти волі Австрії, – цар Микола казав свойому послові віденському гр. Красінському заявити, що «двір петербурзький дуже дивується, бачачи, як кн. Меттерніх іде в напрямі, суперечнім з інтересами Росії, коли тимчасом з усього положення Європи видно, що тільки найтісніше сполучення Австрії і Росії може запевнити постійність і тривкість престолів». Меттерніх відповів на сю іронічну ноту фразами о тім, що Австрія не думає змінювати своєї системи, бажає супокою і т. і. [Ad. Schmidt, 345], але не відчув навіть тої іронії, яка лежала в претензії Росії, щоб Меттерніх поступав згідно з інтересами Росії там, де ті інтереси прямо підкопували Австрію [О шкідливості для Австрії Адріанопольського миру гляди: Ad. Beer. Die orientalische Politik Österreichs seit 1774. Prag, 1883, с. 385].

Ся дивовижна нечутливість Меттерніха була, мабуть, причиною повстання легенди про те, що Меттерніх побирає тайну пенсію від Росії і яко австрійський міністр служить двом панам, а властиво зраджує обох. Кілько історичної правди в тій легенді – годі судити. Поважні історики, як Шмідт і Кронес, зовсім про неї не згадують, хоч в публіцистиці 1848 року голосно про неї трублено, а й Смолька подає її ще 1869 р., щоправда, не як факт, а як легенду!

[F.Smolka. Autriche et Russie, avec une préface de M. Henri Martin. Paris, 1869, стор. 223 – 4 сказано: Mais il est certain que de Metternich ferma ses deux yeux pour ne point voir la politique de la Russie. Les gens malveillants prétendent qu’ il n’a agi de lasorte que sous la pression d’arguments qui n’eurent rien d’abstrait, mais qui rendaient un bruit metallique, sonore, en tombant dans la balance de ses jugements. N’en sac bant rien je ne puis rien affirmer; mais ce que je sais, c’est que M. de Metternich fut toujours tellement occupé de oeuvre de l’extirpation du germe de la liberté, que le temps lui a manqué pour suivre les manoeuvres de la Russie et la Prusse. [Але цілком певне те, що Меттерніх закривав очі на політику Росії. Недоброзичливі люди твердили, що він так робив під впливом аргументів, які аж ніяк не були абстрактними, а мали дзвінке металеве звучання, коли падали на терези його оцінок. Не знаючи нічого, я не можу нічого стверджувати; мені відомо тільки те, що пан Меттерніх був постійно зайнятий викоріненням бацили свободи, що йому не залишалося часу для слідкування за маневрами Росії і Прусії (франц.). – Ред]

Помимо врочистого запевнення, даного в р. 1829 на вищезгадану ноту російську, що «Австрія не змінить своєї системи ніколи і під ніяким услів’ям», Меттерніх не був таким завзятим противником змін, і то навіть в дусі конституційнім, за якого його й досі загально вважають. Кілька разів промовляв він в своїх органах за конституційною монархією, вказуючи на можність погодити принцип монархічний з народовладством, та носився навіть з планами конституції [Krones, loc. cit., 545; Ad. Schmidt, loc. cit., 710. Ernst Hellmuth, loc. cit., 37], але ніколи не мав настільки сили волі і щирого переконання о потребі реформ, щоб настояти на їх переведенні. Раз у раз спостерігав він перед занедбаннями, котрі, мовляв, найгірше мстяться в упорядкованій державі [Hartig. Genesis der Revolution, 128], а сам чи то через вузькоглядство та поверховість, чи через дитинячий упір («щоб не подумали, що чого-небудь боюся») власне найбільше грішив тим гріхом [Hellmuth, loc. cit., 3, 28, 30].

Другий верховод, побіч Меттерніха, був граф Коловрат-Лібштайнський, магнат чеський, зразу намісник (Oberstburggraf) Чех, а від р. 1826 член кабінету центрального. Аристократ з переконання, бажав він щиро зробитися «благодітелем» селянства та дрібних ремісників, але також не мав сильної волі і енергії, потрібної для введення в діло своїх добрих намірів. Чоловік людяний і добрий, без великої освіти, він ще менше, ніж Меттерніх, був спосібний вести таку величезну машину, як австрійська монархія. Дивним якимось способом його вважали за принципіального противника Меттерніха в кабінеті, за прихильника реформ і поступовця, хоч погляди його були наскрізь консервативні, а з другого боку, й Меттерніх не був заклятим ворогом реформ. Але були між ними й різниці. Перша та, що Меттерніх любив гроші, а Коловрат служив «за гонор» і зрікся на все пенсії міністерської, і через те його вважали чоловіком незалежним. Друга ж та, що Коловрат, радо лишаючи Меттерніхові повну волю в справах заграничних, бажав і собі ж мати повну волю в справах внутрішніх, а Меттерніх любив втиркатися всюди. Доки жив цісар Франц, ся друга різниця не виступала різко, бо, властиво, оба міністри мусили робити і говорити те тільки, чого хотів цісар. Коли ж не стало тої руки, котра всіх держала в певних границях, то певна річ, що різниці ті мусили довести до роздору [Hellmuth, loc. cit., 2 – 5].

Вже в 1836 році в стані здоров’я цісаря Фердінанда зайшла значна зміна проти давнього. Фізичне здоров’я його поправилось; на вид він покріпшав, розцвів. Але напади епілептичні не унимались, розстроюючи його нервову систему. Він зробився розсіяний, не міг довший час вдержати уваги на одній речі, а часто був зовсім безпам’ятний. В такім стані він, мов дитина, слухав усякого постороннього розказу; різні слуги та лакеї почали з сього користати і давали підписувати йому для себе патенти шляхетництва і т. і. без відома відповідних властей [Ad. Schmidt, loc. cit., 497 – 498]. А що в абсолютній державі підпис цісаря значив усе, то міністри налякалися дуже. Ану ж хто-небудь хитрий підсуне цісареві до підпису яку-небудь конституцію або декрет, вимірений на їх особи?.. І ось явилася думка встановити формальну регенцію на місце цісаря. Ось тут іменно прийшло до першої суперечки між обома міністрами. Коловрат задумав зламати вплив Меттерніха і то ось яким способом. З титулу був він президентом т[ак] зв[аної] ради державної (Staatsrat), т[о] є[сть] ради, зложеної з шефів секційних, що в своїх руках держали віжки різних галузей адміністрації. Але на ділі такої «ради» зовсім не було, бо шефи ті ніколи не сходилися докупи, але кождий подавав цісареві свої реферати на письмі. Тепер Коловрат зажадав такої зміни, щоби шефи сходилися на наради і щоби ухвали такої ради сам він подавав цісареві усно. В такім разі, очевидно, був би він в справах внутрішніх мав неограничену власть [Hellmuth, loc. cit., 5 – 6].

Та сьому спротивились рішучо Меттерніх і архікнязь Людовік, котрі згодились були на іншу думку, а іменно – на переміну т[ак] зв[аної] ради конференційної (Conferenz-rat). Ся рада складалася властиво тільки з двох міністрів [На папері було їх чотири: фельдмаршал граф Беллегард, бувший президент надворної комісії граф Надажді, Меттерніх і Коловрат, але два перші в тім часі зовсім відступили були від життя публічного (Ad. Schmidt, loc cit., 501)], Меттерніха і Коловрата; в разі незгідності рішаючий голос мав архікнязь Людовік. Тепер Меттерніх задумав втягнути до неї архікнязя Людовіка і архікнязя Франца, сподіваного наслідника престолу. А що річ була звісна, що оба архікнязі підуть усе за Меттерніхом, то Коловрат в тій раді засуджений був згори на повну безсильність. Бачачи се, він восени 1836 р. усунувся зі своєї посади і поїхав до Чех. При дворі сполошились, бо хоч який був Коловрат, а й його не було ким заступити. Почались торги, одного й другого міністра спонукували до уступок. Уступив вкінці Коловрат; регенцію обняла т[ак] зв[ана] конференція державна, зложена з Меттерніха, Коловрата і обох архікнязів під проводом архікнязя Людовіка. Рада державна осталась як була; Коловрат стояв на чолі секції фінансової і справ внутрішніх.

Конференція державна мала нібито підлягати цісареві, але на ділі вона робила все без нього в часі його слабості. Але при своїм складі була се машина зовсім нездарна та тяжка; оба головні міністри робили все наперекір один одному, і хоч добре бачили, що на тім терпить держава, що так довго бути не може, то все-таки не могли здобутися на ніякий рішучий крок – «почасти з привички, почасти з нерішучості, а почасти не згоджуючись на те, що треба було зробити» [Hartig. Genesis der Revolution, 37; Hellmuth, loc. cit., 7 – 10]. Та все-таки годі сказати, щоб Коловрат не міг нічого зробити, хоч він усе бідкався на неповодження та звалював усю вину на Меттерніха.

«На ділі ж він був душею всього діловодства для справ внутрішніх, так як Меттерніх для внішніх, провадив внутрішню адміністрацію майже з неограниченою властю і тільки в деяких точках підлягав міністрові справ заграничних. Він був верховним міністром, в котрого руках сходилися всі нитки діяльності надворних комісій і ради державної, він мав переглядати всі внески і про все сказати остатнє слово, а що цісар йому найбільше довірявся, то слово його було найважніше. Коли, проте, все він менше зробив, ніж сього вимагала уломність державної машини і потреби часу, то причиною сього був не тільки упір Людовіка, не вплив Меттерніха, але головно його власний брак енергії [Там же, 10 – 11; Hartig, loc. cit., 36].

Трохи чи не більший вплив від сих двох мав третій, нижчий від них рангою, але могучий неограниченим довір’ям цісаря Франца І граф Седльніцький, від р. 1817 до 1848 міністр австрійської поліції і цензури. Не відразу попав він у свою течію, де міг розвернути свій талант. Зразу, коли ще розпочинав свою службу в адміністрації і дійшов до становиська старости (Kreishauptmann), не відзначувався нічим особливим; противно, два рази його прогонювали з тої посади з утратою пенсії «за неспосібність, лінивство і самоволю» [Hormayer. Kaiser Franz und Metternich, стор. 29]. «Та через протекцію оба рази він вертав на своє місце, через протекцію добився вкінці становища довіреного друга Меттерніха, довіреного слуги цісаря Франца І, «найважнішого органу внутрішньої адміністрації», чоловіка, котрий на серіо посягав на те, щоб «спинити колеса історії і загатити течію часу [Österreich im Jahre 1840, III, стор. 52 і 9].

Правда, панегіристи меттерніхівщини не щадили й йому похвал за «рівно гуманний як взірцевий заряд поліції, за совісне віддалювання всяких шкідних впливів політичних мрій (так називалось тоді все, що тільки пахло духом свободи І), загалом усього такого, що могло би мати недобрий вплив на духа публічного і на моральність» [Fürst Metternich, стор. 268], а коли й згадували про його «злобну інквізиторську суворість» при цензуруванні книжок, то звалювали вину сього на цісаря Франца І, котрий-ді сього вимагав [A. J. Grosz-Hoffinger. Österreich im Jahre 1835 und die Zeichen der Zeit in Deutschland. Stuttgart, 1836, стор. 133]. Але сучасний історик Австрії, Кронес, признає вже, що на поліцію за часів Седльніцького «падало найбільше тіні» і що «її всемогучий керманич виконував свою тяжку завдачу якнайскрупулятніше і зумів розвинути тайну поліцію як широчезну сіть» [Krones, loc. cit., 543]. А швейцарський історик, опираючись на реляціях Еффінгера, виражається про нього далеко докладніше:

«Він то не одному приготовив несподівано «тихе пристанище» на Шпільбергу. Його поліцейський Пегас нерідко брикався так надмірно, що аж найвищий трибунал мусив накладати йому вудила і запобігати намовам до злочинств».

(Се значить, що коли не було справдешніх злочинств під рукою, Седльніцький сам творив їх при помочі агентів провокаційних, – стара і давно випробувана поліційна тактика!) День у день плили його рапорти до цісарського кабінету. Особливо від р. 1830 цісар Франц І управляв майже виключно при помочі тайної поліції, котра йшла рука об руку з дипломатією і пожирала величезні суми з державного бюджету. В остатніх роках Франца І діяльність Седльніцького була найобширніша, найбільше впливова, можна сказати, властиво пануюча [Schmidt. loc. cit., 486 – 487].

Під Фердінандом І здавалось зразу, що настала якась полегша, але коли регенція взяла керму правління в свої руки, Седльніцький почав знов господарювати по-давньому. Далі, при огляді державної машини, ми бачимо, яка се була господарка».

Остається нам ще схарактеризувати хоч кількома словами інші високі особи, що групувалися коло сих головних і мали часами немаловажний вплив на характер правління. Поперед усього згадати тут треба про архікнязя Франца, брата цісарського і сподіваного наслідника престолу. Був він далеко менше популярний, ніж його брат Фердінанд; загальна думка вважала його чоловіком скритим, головно ж боялися його надто великої прихильності до духовенства. Ще дальше в тім напрямі йшла його жінка, архікнягиня Софія, в котрій Меттерніх не без причини бачив свою головну неприятельку і котра під час свойого приїзду до Австрії (1824) була «дійсною головою всіх церковних, ультрамонтанських і єзуїтських рухів» і вкінці, в 1847 році, здужала-таки впутати австрійську дипломатію в дуже негарну справу швейцарську, про котру скажемо далі [Ad. Schmidt, loc. cit., 515, 638, 646 і далі].

Натомість найстарший син архікнязя Франца, Франц-Йосиф, наслідник престолу в другій лінії, вже тоді звертав на себе загальну увагу своїми спосібностями. «Хоч дуже релігійно вихований (графом Бомбеллем), – писав про нього 1844 р. Еффінгер, – є се все-таки прекрасний молодий чоловік, вихований в дусі часу для самостійності і самодіяльності і збуджує радісні надії на будуще своїми гарними спосібностями, гордим почуттям своєї честі і рідкою придалістю до відповідних його літам військових вправ» [Там же, 216 – 217]. Ще більшою популярністю тішився інший стрий цісаря, архікнязь Йоанн, з котрого особою ми ще стрітимося в 1848 р. Був се «один з найрозумніших, найбільше освічених і найученіших князів новочасних, відзначувався при кождій нагоді правдиво гуманними і ліберальними поглядами» [С.A. Schimmer. Das Leben und Wirken des Erzherzog Johann. Mainz, 1844].

«Ученик знаменитого історика Йоганнеса Міллера, швейцарця, набрався він від нього свобідніших думок, ніж прочі члени цісарської родини, і не завагувався 1823 року оженитися з простою дівчиною, Анною Плохлівною, дочкою поштаря в Аусзее в горішній Штирії. Цісар Франц І згодився на се подружжя, хоч жадав, щоб воно держалось в тайні; 1829 надав він вправді жінці архікнязя титул баронеси (Frein), а 1834 – графині, але в календарях і альманахах, де були списи цісарської родини, ніколи не фігурувала жінка архікнязя Йоанна. Та проте архікнязь жив з двором в добрих відносинах, хоч здалека, пробуваючи в своїй улюбленій Штирії, для котрої робив дуже багато добра [Schimmer, loc. cit., 65 – 72].

Тільки часом, коли являлася потреба, запрошувано його до Відня. І так поєднання між Меттерніхом і Коловратом восени 1836 року було головно його ділом [Ad. Schmidt, loc. cit., 505].

Примітки

Карл Австрійський Йоганн (1771 – 1847) – ерцгерцог, брат імператора Франца І, австрійський полководець і військовий теоретик. Брав участь у війнах проти Наполеона І, завдав ряд поразок французьким військам. В 1809 р. в битві при Асперні (травень) одержав перемогу, але у вирішальній битві при Ваграмі (липень) зазнав поразки.

Людовік Йосиф-Антон (1784 – 1864) – ерцгерцог, брат імператора Франца I. В 1809 р. у війні з Наполеоном 1 командував корпусом, був розбитий в Баварії при Абенсберзі.

Кауніц Венцель Антон (1711 – 1794) – австрійський державний діяч і дипломат, в 1753 – 1792 рр. державний канцлер.

Талейран-Перігор Шарль-Моріс (1754 – 1838) – французький політичний діяч, дипломат, безпринципний політик і кар’єрист. В 1797 – 1807 рр. міністр закордонних справ за часів Директорії, консульства та імперії Наполеона І. У 1814 – 1815 рр., в період першої реставрації династії Бурбонів, – глава уряду і міністр закордонних справ. Був представником Франції на Віденському конгресі у 1814 – 1815 рр.

Фуше Жозеф (1759 – 1820) – французький політичний діяч, герцог Отрантський (з 1809 р.). Під час Великої французької революції – член Конвенту. Один з організаторів термідоріанського перевороту. В період Директорії, консульства та імперії обіймав дипломатичні посади, був міністром поліції. Безпринципний політик, кар’єрист. Служив всім режимам (республіці, Наполеонові І, Бурбонам) і зраджував їх усіх. З 1816 р. – в еміграції.

…повстання грецьке, запечатане миром в Адріанополі (1829)… – Розпочате членами грецьких таємничих товариств (гетерій) повстання 1821 р. у Молдавії було поштовхом до розгортання національно-визвольної революції в Греції, яка завершилася 1829 р. визволенням країни від турецького гніту. Велике значення для успіху визвольного руху мали перемога Росії над Туреччиною у війні 1828 – 1829 рр. і підписання мирного договору в Адріанополі 14 вересня 1829 р.

Шмідт Вільгельм-Адольф (1812 – 1887) – німецький буржуазний історик.

Шпільберг – замок в м. Брно, перетворений австрійською владою в тюрму.

Ультрамонтанські… рухи. – Мається на увазі ультрамонтанство – релігійно-політична течія у католицизмі, прихильники якої відстоювали ідею необмеженої верховної влади папи римського і його право втручатися у світські справи будь-якої держави.

Міллер (Мюллер) Йоганн (1752 – 1809) – швейцарський історик, автор пройнятої ідеями Просвітництва «Швейцарської історії» (т. 1 – 5, Лейпціг, 1786 – 1808).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 13 – 23.