10. Гершко і його син Вовкун

Іван Франко

[Далі йде варіант оповідання «Гершко Гольдмахер».]

… Елькуна, котрого в селі прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя і, погладжуючи бороду та атласову бекешу на животі, походжав по селі Н. вдоволено всміхаючись, ласкаво приймав поклони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським старанням заглядав до хат, в обори і комори, під повітки та обори хлопські, бо прецінь усе те на ділі було його, його, а не чиє!

Але нараз, мов з батога тріснув, усе змінилося. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук в сінях його мурованої коршми. Зірвався з постелі і скочив до дверей, щоб поглянути, що там діється, але двері були знадвору зав’язані і не відчинялись. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рамці, але поза вікном стукнувсь о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна – те саме. Він в крик. Кинувсь будити слуг, – а держав їх троє із християн, – нікого з слуг нема дома.

І пригадав собі, що один парубок в полі з кіньми, другий до млина пшеницю поніс, а служниця відпросилася на ніч до матері. Крик збудив тільки його жінку і малих дітей, але помочі не приніс ніякої. А стук ішов по цілім будинку. Гершко чув, як ламано двері, плюндровано засіки, розбивано скрині, і хоч рипів, що мав сили, та ніхто на поміч не прибував, коршма стояла на кінець села, трохи оддалік від хат, ще й Стрий ревів та шумів, як скажений, бо повінь була.

– Кричи, не кричи, – гукнув йому з поду якийсь грубий незнакомий голос, – то се тобі нічого не поможе. Не бійся, не так уже ми тебе пристерегли. Го-го, небоже, хто в наші руки попав, той сухо не вийде. А я б тобі радив сидіти тихо, ліпше буде для тебе.

Гершко, почувши ті слова, на хвилю онімів з переляку, але опісля ще дужче зачав кричати, тріскати і стукати в хаті, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику – ніякої помочі. Помалу стук утих. Гершко осмілився і ще дужче закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донісся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуці кинувся до дверей, вдарив собою щосили – дарма! Двері стояли, як замуровані. Ще раз, і ще раз, і ще раз – нічогісінько. А дим чимраз густішими клубами тисся в хату, душив його, жінку, дітей, що ще ледве вміли ходити.

Нараз почувся страшенний шум, тріск, лопіт, – очевидно, поломінь вихопився на дах. Коршма горіла! Крізь шпари в повалі видно стало огнисті язики поломені. Страшенна духота наповнила тісний ванькир, в котрім в нестямі бились та кричали, та пищали чотири живі душі. Герщиха, впрочім, не довго металась; вона була слабовита і, хлиснувши кілька разів густого гіркого диму, впала зомліла. Гершко в посліднім напруженні вдарив собою до вікна, – і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він вхопив дітей на руки і, як був в одній сорочці, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертатися – разом з коршмою згоріла на вугіль.

Сей пожар не зламав однако ж Гершка, хоч зламав його щастя. Пан не переставав його «любити», хоч значно охолодів до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квити та записи, котрими буцімто Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміявся з того. Правда, він був тепер бідний: увесь кількатисячний маєток, награбований за кілька літ, пішов з димом або з злодіями. Але перед ним було ще не кілька літ, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волі, то з мусу. І він почав заходитись по-давньому, коли в тім настиг його новий, страшніший від першого, удар.

Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, ні на що йому не здасться. Хлопи нараз мов подуріли, почали згорда грізно дивитися і на пана, і на його жида. Гершко притих, подався, помарнів, Він по пожежі перенісся був жити до двора, але тепер пан раптом зробився до нього немилостивий і викинув його з офіцини. Гершко купив невеличку хатчину хлопську в селі і перенісся туди. У нього було трохи грошей, і він в тісні роки (а тіснота тоді в горах тяглася з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали в нього гроші, ніччю повтікали з села на Поділля. Правда, Гершкові полишилися в заставі їх хати і грунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидіти, а грунти, необроблювані, поростали смерічками, а пожитку не давали ніякого. Бідував Гершко кілька літ дуже.

Гава і Вовкун, майже голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживитися. Зналися з усіма собаками в селі і день у день брали різками, пруттям та кропивою від хлопів. Але голод був дужчий, а побої наводили їх тільки чимраз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба, навіть погано замиканих бойківських хатах ніщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панування, але щодень так багато чули від батька о тих щасливих часах, коли все те село, всі ті люті бойки були їх підданими, належали до них, мусили робити на них, що в сні і на яві тільки й думали, що о повороті тих блаженних часів.

А супротив тих блискучих картин минулого раю ще поганшою видавалась їм нужденна дійсність, та запущена, неохайна батькова хата, ніколи не метена, не мазана та не попрятувана, з препоганою постіллю, повною блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно дим’ячою піччю, в котрій тільки десь-колись дещо варилось або пеклось, а від котрої взимі йшов страшенний чад та загар. Все те важкою рукою накладало погану печать на молоді дитячі душі, дражнило хлопців і доводило до лютості.

Тільки ж старший Гава, зроду малий, слабовитий та похилий, вдався більше хитрий і на всякі видумки та способи його подавай; зате Вовкун, сильний, високий та байталуватий, був розумом дуже ограничений, але легко попадав в лютість, в котрій бив і ламав, що йому в руки попало, мов скажений. Хлопські діти, а далі й старі хлопи боялись його, бо калічив, кусав, кидав камінням, коли його було де-небудь застукають при крадіжці гороху, грушок або моркви. Гава відмалку привчився командувати Вовкуном, а той, мимоволі признаючи вищість Гавиного дотепу, радо піддавався його команді.

Але от показалось, немов щастя ще раз хотіло усміхнутися старому Гершкові. Якось незамітно він почав багатіти. Хлопці перестали докучати людям, хоч не перестали красти, тільки крали не так часто і не так уже очевидячки. Для них найняв батько навіть бельфера. І хата Гершкова поправилась, порядніша зробилась, він почав наймати робітників і оброблювати поля, почав скуповувати в селі мітки, повісма, покладки і цілими возами вивозити кудись.

Довго люди не могли дійти, відки воно береться те добро у Гершка, але швидко доглупались. Гершко злигався з сільськими злодіями, трохи чи не з тими самими, що колись-то й його самого були обікрали та з димом пустили. Пострах пішов по всій околиці. Тепер уже злодії крали не так, як за панщини, не розбивали панів та жидів, а кинулись на хлопів, не раз не розбираючи навіть бідного від багатого; головно наперли на худобу, одиноке багатство бойків, – а Гершко перепродував.

Пару літ терпіли бойки, благали і жандармів, і ревізорів, щоб увільнили їх від напасті, але даремні були всякі заходи, – злодіїв годі було піймати. Аж раз один з них попався. Підкопував комору у бойка, той спостеріг його і, ставши в куті комори з дрючком, вдарив злодія по хребті так, що той відразу простягся. Бойко скликав свідків, прибитому злодієві почали припікати підошви розпеченим плуговим залізом, визнав, неборака, всіх кумпаністів, а найбільше наклав на Гершка; тоді йому прив’язали камінь до шиї і вкинули з кручі в воду, «щоб не було тяганини з судами та з панами».

Відтак, «збивши ровти», то єсть зібравши купи людей, пішли від села до села по злодіях і кождому на зарінку перед церквою завдали таку кару, яку вважали потрібною: головним злодіям повипікали очі, другим поприпалювали підошви та всипали по пару сот патиків, а то ще деяких і «постемплювали», щоб значні були. Напослідок дійшло діло й до Гершка. Його вивели з хати і таки перед вікнами вбили, як собаку, одним ударом обуха в голову. Хлопців тільки різками висікли.

Справивши такий громадський суд над злодіями, розійшлися. Справа донеслася до жандармерії, почалося слідство, хто вбив Гершка, але хлопці не могли нікого пізнати, бо то були самі чужосільні, ще й позачорнювані сажею, а прочі злодії мовчали, ще й ховалися від жандармів по лісах, щоб в додатку до громадської кари не вскочити ще і в панську справедливість. Так се й пропало.

Хлопці остались після батька, як на пожарищі. Ровта забрала всі гроші і все вкрадене добро, що найшлось у коморі; перед смертю Гершко признався навіть, де стоїть в лісі покрадена худоба. Красти тепер уже ані Гава, ані Вовкун не осмілився; вони бачили смерть батька, і вона їм незатертими буквами вписалась в пам’ять. Мов сновиди, ходили круг опустілої хати, та ревли з голоду і зо страху.

Люди «за бог да прости» давали їм то хліба, то теплої страви, звільна вони й самі привикли до жебрацтва, лазили від хати до хати, ночували де-небудь в кошарі з пастухами, або в буді з собаками, волочились, мов неприкаяні, голі, брудні, нужденні, з позападалими лицями, розчухраним стріхастим волоссям, висохшими, як скіпи, ногами і з блищачими від голоду та заздрості очима. А батькові оповідання про колишні добрі часи набивались їм майже щоночі на сон, не давали занидіти їх фантазії.

Волочачись по полях та зарінках, вони вели з собою безконечні розмови, що б то вони робили, якби були багаті, якби мали багато грошей – і завсігди мрії їх сходили, на те, що купили б оте село з усіма його бойками, хатами, огородами, з усіма горохами та морквами, з усім хлібом, картоплею та фасолею, з двором і лісом, і худобою. Отоді б вони зажили! Отоді б вони дали знати себе тим проклятим гоям, що тепер хоч і гостять їх за «бога ради», та за те кожний кусник хліба, кожну ложку страви приправляють насміхами, докорами та погордою.

Нараз вони щезли з села. Зразу люди й не запримітили, потім кілька день погуторили, а там і зовсім забули. Про хлопців не було й чутки, мов в воду канули. Тільки на їх місці в опущеній хаті не знати відки і коли з’явився старий жид Мошко, що ходив по селах міняти «щетини-волосини», скуповував шкурки з тхориків та куниць і знав ліки на худобу.

Мошко сказав війтові і жандармам, що він буде сидіти на грунті Гершкових синів, доки вони не вернуться, а що самі вони в Дрогобичі, де кагал віддав їх в науку до якогось ремесла. Мошко був тихий жид, не крав, не шинкував, а своїм лікарством навіть інколи допомагав людям. Мощиха, його жінка, також сиділа тихо, скуповувала у баб мітки, повісма, полотно, кури і покладки, але все те якось так тихо, незначно, і ніби чесно, що їх люди з часом і полюбили.

Помимо свого торгування Мошко не був маєтний, вічно жалувався, що заробок малий, що шкурки спадають в ціні і що сей або той бойко одурив його, продавши йому подірявлену або псами покусану шкурку за цілу. Господарство у Мошка було мізерне, поля Гершкового не оброблював, а віддавав його в найми за другий сніп та за третю копицю, то й не держав ніякої худоби, хіба кількоро курей та качок.

Впрочім, сам Мошко вічно ходив по селах, рідко коли на день другий притінювався дома, крім сабашу та свят, і тільки два або три рази до року наймав одну або дві бойківські фіри, щоб відвезти понаскуповуване добро до міста. Звісно, яйця та дріб Мошко з Мощихою частіше, щотижня, відносили на плечах через гору до маленького місточка і здавали на руки тамошнього орендаря, а від нього за те діставали гроші або чого їм треба було до життя.

А Гава і Вовкун пішли тим часом у школу. Правда, не в ту школу, де вчать греки і латини, рисунків і літератури, але в ту тверду, тяжку школу життя, з котрої виходять люди практичні, меткі та промислові. Ремесло, до котрого думав їх примістити кагал – шевство, зовсім не сподобалось їм.

Вовкун пішов до столяра християнина, але тут витримав недовго і пристав до вандруючої спілки теслів, що ставила церкви, школи та дзвіниці по селах. Його тягло до всякого майстрування, сокира в його руках робилась легкою, як перо, і він махав нею з таким жаром, мов занімався найлюбішою забавою. У теслів пробув він також недовго, хоч головний майстер полюбив його, зате громада, в котрій вони будували церков, збунтувалася, почувши, що жид працює коло дому божого, і настояла на тім, що його відправлено.

Вовкун пристав до другої тесельської компанії, що в однім лісі в глибоких горах робила гонти. Гонтарське життя сподобалось йому, причарувало його грубу дику вдачу невиданою досі красою дикої природи та простотою поведінок. Він прямо впивався і роботою, і життям, дерево горіло в його руках. Гонтарі ночували в тісній луб’яній колибі, зложеній тільки з даху, покладеного на скісних платвах, одним кінцем вбитих в землю, а з другого кінця підпертих стовпиками, і з луб’яних же бокових причілків. Відти, де дах підпертий був на стовпах, колиба була отворена.

Гонтарі спали головами до даху, спадаючого аж до самої землі, а ногами до отвору; перед тим отвором цілу ніч горіло велике огнище для охорони від дикого звіра і комарів. Днем колиба стояла пуста, незаперта, бо й дверей ніяких не було, гонтарі, мов дятли, цюкали в лісі, роблячи свою роботу. Вовкун прожив серед них ціле літо і, хоч увесь його заробок ішов на прожиток, був вдоволений. На зиму гонтарі порозходились, змовившись, де зійдуться знов на другий рік, і Вовкун знов обіцявся прийти.

З кількома ринськими в кишені, що лишились йому з цілолітнього зарібку, з шкіряними ходаками на плечах, босяком він через верхи і гори пішов аж до і там найнявся на роботу до тартаку, щоб перебути зиму. Отак він перекочував кілька літ, щовесни покидаючи людські оселі і спішачи на місце збору гонтарської компанії. З ними, з сокирою та вісняком на плечах, він перемандрував усі гори від аж до .

Лісові підприємці жиди пізнали його і почали висилати зі сплавами до , ба й до , повіряючи йому продаж дерева. Він почав заробляти більше, життя його поправилось. Він був дуже здоровенним, рослим і сильним парубком, і не раз думав о тім, щоб оженитися, але не було нагоди, а мрії о родиннім житті швидко гасли перед мріями о більшім зиску, о здобуванні грошей.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 382 – 388.