13. Освідчення в коханні

Іван Франко

Нараз зупинився, німий, недвижний. Очі впер в лісову гущавину, ухом ловив якісь звуки, легесенькі, ледве чутні, мовби мушка бриніла десь в повітрі, недвижно зависши над квіткою. Голос ставав чимраз чутніший і чутніший, протягався, міцнів, лився рівно і мелодійно, мов звук натягнутої шовкової струни. Борисове серце забилось живіше, лице запалало, руки стисли грудь, ноги відмовили послуху.

Мов скаменілий, стояв він на місці і слухав. Його напружене ухо розрізнювало мелодію, просту, жалібну мелодію руської народної пісні, далі розрізнило й слова:

Де ж ти, милий, пробуваєш,

Що за мене забуваєш?

Пробуваю край Дунаю,

Не раз тебе споминаю…

Коби човен та й весельце,

Ночував би-м в тебе, серце;

Та ні човна, ні порома,

Ночувати мушу дома!

Що сталося з Борисом? Яка незглибима, чародійська сила обхопила його могучими руками, понесла його душу, як буря пилиночку, гойдаючи її та пестячи, мов дитя, на хвилях сього голосу не спокійній, а живій течії сеї пісні? Ох, він пізнав той голос, той чистий срібний, трохи горляний голос, котрий будив в його серці найкращі, найлюбіші акорди.

Але щоб той голос та руську мужицьку пісню співав? Ні, сьому думка його не хотіла дати віри! І ще й як співав! З яким чуттям, з якою силою виразу, з якою поражаючою простотою і ревністю! Тепер він і не силувався вже зламати чари, що обняли його, прорвати сіть, котрою обплутала його доля. Він слухав дальше. А пісня по короткім перестанку йшла до кінця, голос тремтів таємною жагою, якимсь тужливим, палким бажанням, а джерело того голосу чинилось чимраз ближче і ближче.

Ой, піду я лісом, бором,

Стану собі під явором.

Край явора є ставочок,

Там плаває шість качечок:

Одна другу припливає,

Кожда свою пару має,

Лиш я, бідна, все думаю,

Що я пари…

На половині послідньої зворотки чудовий голос урвався. Густя вийшла з гущавини і побачила Бориса. Він побачив її кількома хвилями швидше; крізь зелене смерекове гілля забіліла її біла сукня, мов пластинки блискучого снігу, а затим і сама вона виринула з півсумерку на світло зеленої поляни, мов якесь закляте, сонне явище. Борис це почував у собі сили піти насупротив неї і повітати її. І вона трохи змішалась. Вона була сама і не надіялась застати тут нікого, бо ще таки було рано, дома у них всі ще спали.

Вкінці Борис стямився трохи, підійшов до неї і повітав її.

– Не думала я, що ви такий ранній птах, – сказала Густя. – Не надіялась застати вас тут.

– Але я не думав і не надіявся, що ви вмієте так чудово співати і ще таких чудових, чисто народних пісень, – сказав Борис.

– Що ж, ви, може, поремствуєте на мене, – сказала, злосливо всміхаючись, Густя, – за те, що я, польська патріотка, смію переймати і співати руські, хлопські пісні. Що ж, даруйте, я досі вважала їх так само своїми, як наші краков’яки, тілько що ті кращі, глибше до серця промовляють, більше відповідають моїй натурі, мойому настроєві.

– Значить, у вас натура більш руська, ніж польська, – радісно якось сказав Борис. – А вже те чуття, та простота і ревність, з якою ви відспівали отсю пісню, – се вже прямо виплив теплого… гарячого чуття. Сего ані вивчиш, ані наздогад не вдаси.

Густя злегка добродушно всміхалась.

– Ви багато мусили читати рецензій театральних та оперових, – сказала вона, – а то з мого невмілого цвіркотання зробили бог зна яку соловієву пісню.

– Ex, пані, – сказав якось сумно Борис, ідучи поруч неї назад горі стежкою, – що значить соловієва пісня, а що цвіркотання? Чи штучність композиції, сила або чистота голосу, слова пісні становлять усе? Бувають хвилі, коли соловієва пісня надоїсть мені до живого, а бувають і такі хвилі, коли цвіркотання, нехай і таке цвіркотання, яким ви назвали свій спів, може…

– Що може? – цікаво запитала Густя.

– Може до глибини прошибнути, проняти, навіки заполонити серце чоловіка.

Густя зблідла і затремтіла. Борис ішов обіч неї, потупивши очі, і мовчав.

– Можності не перечу, – сказала вкінці Густя, – але від можності до дійсності, звичайно, дуже ще далеко.

– Як я бажав би, щоб було далеко, – зітхаючи, сказав Борис, – та що ж, пропало!

– Як то пропало?

– Немилосердні ви, пані, – мало що не скрикнув він, – допитуєтесь о те, що й самі знаєте, чого догадуєтесь, мусили догадатись від першої хвилі мого побуту під вашою стріхою! Невже ж ви не знаєте, що я вас люблю?

– Знаю, – тихо, похиливши лице, але спокійним і певним голосом сказала Густя.

– І невже ви думаєте, що мені вільно і можна віддатися тій любві, навіть думати о ній?

– Що ж, для чого ж би не вільно і не можна? Сього я не розумію.

– Хіба ж не бачите тисячних перепон, покладених перед моїми ногами віковою традицією і суспільними відносинами?

– Але чим же се все спиняти може ваші думи, ваше чуття?

– Тим, що згори робить їх ілюзійними, безплодними, марними, а затим і шкідливими. Хто зна, кілько часу мені прийшлось би стратити в зачарованім крузі, а за той час, може, я зробив би що-небудь доброго і корисного для людей.

– Ну, та й утилітарист же ви! – сказала не то з усміхом, не то з докором Густя. – Все б тілько користі, плоди та пожитки! А яка користь з ваших користів, який плід ваших усіх плодів, яка ціль ваших цілей? Жити, та й годі! А що ви зробите, коли сей зачарований сон буде якраз найкращою частиною цілого вашого життя? Коли ся ілюзія буде якраз найкращим плодом, який вам судилось зірвати? На кого тоді пожалуєтесь, що самохіть розвіяли ілюзію, знівечили плід?

Борис мимоволі зупинився і втопив в неї свої здивовані очі.

– Що се ви говорите, пані? – сказав він тремтячим від внутрішнього зрушення голосом. – Чую ваші слова і розумію їх, але значіння цілої вашої мови не можу порозуміти.

– Скажіть радше, що не хочете вірити тому, чого догадуєтесь.

– Як то? Невже ж би се могло бути правда? Невже ж би ви, ви, пані, мали…

– Я люблю вас, – сказала вона спокійно. – Хіба то що так страшного або дивного?

Борис стояв мов оголомшений, не зводячи з неї очей. Вона стояла перед ним з лицем блідим спокійним похиленим вниз. Але коли по хвилі підняла очі вгору і зустрілася з його палаючим поглядом, то непоборима магнетична сила попхнула їх одне до одного. Їх рамена сплелися, лиця запаленіли, уста зблизилися і злилися в гарячім першім чистім поцілунку. І затим, засоромлені, вони відскочили одно від одного, потупили очі і мовчали. Приязно глядів на той перший проблиск святого полум’я старий ліс, ласкаво шумів, обвівав молоді душі ніжними пестощами, освіжував груди запахущим холодненьким леготом. Крізь його узірчасті гілки де-не-де продиралося сонячне проміння і висіло вниз, мов золоті нитки, насновані на якусь дорогу і багату тканину.

Борис знов мовчки підійшов до Густі і взяв її руку. Рука була малесенька, ніжна, м’яка і тепла. Борис чув, як дрижала та рука, як тремтіли її мускули під сніжно-білою прозірчастою шкіркою. Несказанне чуття заповнювало його серце. Він не знав, що з ним діється, що робити, що говорити. Взявши Густю за руки, він повів її з собою на гору, на вершок, на те саме місце, де перед хвилею думав і повзяв таку рішучу постанову. Вийшовши на сонце, він разом почув себе якимсь вільним, легким, веселим, почув потребу говорити, оповідати, обнімати духом широкі горизонти, минуле й буду ще, щоб тільки до безконечності розширити границі теперішнього, щоб теперішнім чарівним світлом облити все, куди тільки засягне те проміння.

– Знаєте, пані… Боже мій, чи думав я, чи снив я коли-небудь, що воно отак можливо?.. Знаєте, отсей момент пригадує мені… Давно, давно се було, літ тому з десять. Я йшов зо шкіл додому, не гостинцем, навправці через гори, через села та ліси. За одним селом, на підгір’ї зустрічаю двоє дітей. Маленькі, в одних тілько сороченятах, крайками оперезані, вітер розвіває їх біле, як льон волосся. Побрались за руки і йдуть стежкою під гору. А село вже далеко, не видно його за пригірком. «А куди ви, діти? – питаю їх. Не злякались мене. Старшенький хлопчик вів за руку молодшу сестричку. Він глянув на мене, махнув прутком та й каже: «Ідемо онтам, на цьольний вельх». – «А чого ж вам там треба? Адже далеко!» – кажу я. «Казали бабуся, сцьо там, за цьольним вельхом, конець світа, зелізні стовпи небо підпиляють. Соніцько на ніць ховається, а така лядна-лядна дівцьинка отволяє йому вольота. А вона до мене пльиходиля вноцьи і казаля: «Митлюню, пльийди по мене з Матльонкою, то я вам таких лядних ябльоцьок надаю!» От ми йдемо». Чи повірите, пані, в тій хвилі мені здається, що се ми ті діти і йдемо за отсим вершком шукати чогось такого, чого не дає дійсність, а тілько являє нам сон або творча уява.

– Хто знає, – сказала Густя. – Може й найдемо, коли б тілько зуміли шукати.

Вона не випручала свою руку і йшла поруч Бориса, доторкаючись до нього своєю сукнею, своїм раменом. Вкінці війшли на вершок і зупинилися, але ані одне не сміло перше піднести на другого очей.

– І що ж сталося з тими бідними дітьми? – запитала Густя.

– На щастя, я мав при собі пару гарних яблук, дав їм по одному і сказав: «Ідіть додому. Отсе тота дівчинка через мене передала вам ті яблучка, а приходити тепер не казала, бо її дома нема» і вони, врадувані, потюпали назад у село.

– От бачите, – радісно сказала Густя, – і ви ще не такий страшний реаліст. Дітська поезія і вас на хвилю зробила поетом. І що ж ви властиво зробили? Ви піддержали у тих дітей їх чудову ілюзію, але нею таки і вдоволили, ущасливили їх.

Вона підвела на нього очі, і знов невидима сила поперла їх одно к одному.

– Моя! моя! Густочко, зірочко! – шептав задихаючись Борис. – Боже мій! Що зо мною діється? Чи се ява, чи сон? Коли сон, так дай мені не пробуджуватись більше!

І він, нетямний, оп’янілий, цілував уста, личко, очі, чоло і руки Густині, раз німіючи з розкоші, то знов розливаючи цілі потоки пещених слів, оповідань з свого життя, голосних мрій, пересипаних поцілуями.

Вони посідали на траві, близесенько одно коло одного. Густя з виразом задуми гляділа десь далеко понад верхи гір, немов здоганяла оком ті дрібнесенькі срібні хмарки, що раз виринали з глибокої синяви неба, то знов тонули в ній. Здавалось, що вона забувала о всім, що її окружало, потонула і розплилась в теперішності, а з усеї її істоти оставсь тільки один порив у якусь темно-синю незглибиму далечінь.

– Чом я не та хмарка? – сказала вона. – Винирнула б собі з бездонної бездни, полюбувалась би сонцем, блакитом, погуляла б з буйним вітром і знов би розплилась, потонула б і сліду б не покинула!

– Невже се так приємно – щезнути і сліду ніякого по собі не покинути? – сказав задумчиво Борис.

– Я не знаю, – сказала Густя, – але мені здається, що таки приємно. Подумай лишень, що всякий слід – се свого рода пляма на чистій лазурі, всякий містить в собі хоч яку-небудь часточку земного бруду. І пощо? Знаєш, яка була моя найлюбіша забавка до самого недавнього часу? Сидіти над рікою, пускати з її хвилями дрібні палички та трісочки і глядіти відтак, як вони прудко, мов привид сонний, перепливають по чистій хвилі і ані слідочку по собі не лишають. Тілько тінь їх мигне, і більш нічого не стало. Отак і я рада б переплисти, перемигнути через життя, тихесенько, прудко, безслідно! Бог його зна, може се й грішно, але що ж я тому винна, коли воно так?

– Ні, Густочко, – сказав Борис, – се не гріх, а просто психологічне явище, звичайне в певній добі розвою нашого організму. У кождого чоловіка приходить така доба неозначених бажань, золотих і надзвичайно ярких мрій, раптових вибухів чуття. Але життя згладжує звільна ті вискоки, регулює той ручій і з розжареного, прискаючого металу виковує або пожиточний для людськості знаряд, або невдалий пшик.

– Але не забувай о тім, що є й такі метали, з котрих ніякого пшика не викуєш. Кинь його на воду, а він тобі полум’ям займеться і під руками згорить. Знаєш, любий мій, мені все здавалося, що ті люди найщасливіші, що вмирають замолоду, в цвіті віку і сили. Як гаряче бажала я не раз умерти молодою! Особливо літом, під час бурі, ціла суть моя починає якось розкішно тремтіти, проймається якимсь тривожним і заразом радісним прочуттям. Мені снилося не раз, що отак серед живої розмови, серед… серед любощів і поцілуїв простягається з неба золота нитка прямо в мою грудь, – без грохоту, без болю, без дрогнення я паду нежива.

– Все то само, Густочко, все то само! Бажання любові, бажання порівно душі і тіла – воно, немов той Протей, перекидається у всякі явища, в тисячні форми, не раз найсуперечніші з собою. Але тепер, люба моя, тепер, коли ти любиш, тепер воно повинно бути інакше. Адже ж ти любиш, правда?

– Правда.

– Мене любиш?

– Тебе.

– І будеш любити? Будеш мені вірною? Зможеш ураз зо мною…

Густя своєю ручкою закрила йому уста.

– Незносний! Ненаситець! Мало тобі сеї хвилі? Чуєшся щасливим, чи ні?

– Густочко! Як можеш про се питати?

– А коли чуєшся щасливим, то пощо покидати те, що у тебе перед очима, а забігати в будущину? Хіба ти знаєш, хіба я знаю, що криється за темною заслоною? Зверху вона помальована рожами та пишними квітами, але хто його знає, що поза нею криється?

– Що ж, Густочко, – сказав Борис, – гріх би мені був любити і не подумати наперед о тім, як забезпечити собі тоту любов, забезпечити своє і твоє щастя.

– Хіба ж ти в силі забезпечити його, бідний мій? Ні, покинь такі думи! Люби, доки любиться, а там побачимо, що буде.

І вона перший раз обвила його шию руками, притисла своє личко до його і почала палко цілувати його. Кров приплила Борисові до голови, затуманила його пам’ять. З цілою силою горячої любові він обняв сю чародійку-дівчину і серед поцілуїв та пестощів щезли всі сумніви, всі питання, всі обави, мов мряка на сонці.

– Роби зо мною що хочеш! – шептав він, ледве дух переводячи. – Я твій, навіки твій! Веди мене хоч по рожах, хоч по тернах, – усюди піду за тобою! Все віддам тобі, тіло і душу. Що буде, те й буде!

А вона, лагідно всміхаючись, слухала тих палких слів, хоч потроху вони й жахом її проймали.

– Ну, годі вже, годі, – сказала Густя. – Опам’ятайся, милий, пора нам іти. Там десь на нас чекають зо сніданням. На мене мамця сваритимуть, що задовго барилась, хоч лікарі мені казали щоранку в шпильковий ліс виходити. Розумієш? Ну, ходімо ж, але різними дорогами, ти обходь лісок отуди і приходь пізніше мене!

І з тими словами вона схопилась, ще раз гаряче поцілувала його в уста і побігла вниз лукою, а відтак, не оглядаючись, щезла в лісовій гущавині на закруті стежки. Тільки срібний її голосок дзвенів, виводячи якусь веселу пісеньку, в котрій так і тремтіло та хвилювало розбурхане молоде чуття.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 403 – 410.