6. Польскі патріоти

Іван Франко

– Славна у тебе сестра, – сказав Борис по хвилевій мовчанці, немов упорядкувавши у своїй голові всі вражіння, відібрані під час обіду.

– А знаєш, – відказав йому Тоньо, – я й не знав, що вона така патріотка. Ніколи якось з нею на сю тему ми не балакали.

– А о чім же ти з нею звичайно балакаєш?

– Та так, в ширші розмови ми рідко запускалися, хіба о літературі. Вона під небеса виносить Красінського, а я спорюсь з нею. А знаєш, який цікавий погляд вона висказала раз якось на «Пана Тадеуша»?

– Ну-ко, який?

– Що се – забавка, а не епопея народна. Бо в епопеї народу, угнетеного і борючогося за свою свободу, зовсім не повинні мати місця балакання про моркву, капусту, гусей, ведмедів, якихось возних, ключників з коноплями і таке інше. Міцкевич ту, – каже вона, – спроневірився своєму післанництву. Я тоді споривсь з нею за реалізм в штуці і думав, що вона стоїть за романтизмом. Аж тепер бачу, що вона се з патріотичного погляду говорила.

– А що ж, – сказав з намислом Борис, – хоч і який се односторонній погляд, а все-таки цікавий, характерний. Ну скажи ти мені, а так про строї, балі, театр розпитує вона вас, як приїдете з города?

– Ніколи.

– А сама буває на забавах? Любить танці?

– Зовсім не танцює. А на забаву як коли й витягнуть її, то тілько там нудиться.

– Ну, а чим же дома займається?

– Читає, шиє, грає, – ну, часом коло господарства дещо, але пожитку з неї мало. Пішлють її коло женців постояти, вона візьме книжку, зачитається, а женці роблять собі, як їм хочеться. Мамця вже й сварили на неї за се, так не помогло. І посилати перестали, хіба що до кухні.

– Так в кухні, значиться, робить?

– Ну, нібито робить, – з усміхом сказав Тоньо. – Колись пішла, а за хвилю прибігає до мами і жалується, що кухарка не пускає єї запражку робити. Чому? Бо днем перед тим робила, робила, задумалась і спалила на нінащо. Мама засміялись та й післали її до фортеп’яну.

– А грає гарно?

– От почуєш, осудиш.

– Ну, брате, пусте ти кажеш. Хіба не знаєш, що я не музикальний! А ти так скажи: могла б на концертах виступати, на хліб собі заробити тою грою?

Тоньо видивився на нього і навіть рот розняв, немов Борис сказав щось так недовідомого та нечуваного, що й думкою на те впасти трудно.

– На хліб? Адже ж їй, богу дякувати, не треба аж так заробляти.

– А як же буде заробляти? – простодушно спитав Борис. Тоньо з диву не виходив.

– Заробляти? А хіба ж мусить заробляти?

– Значить, як же? Буде їсти незароблений хліб?

– Але ж у нас чень же на тілько стане…

– А як не стане?

– Е, Епамінондо! – засміявся Тоньо, з легкістю хлоп’ячої вдачі стрясаючи з себе важку змору, навіяну Борисовими словами, – вигадуєш, брате! Що нам лякати себе самих тим, чого нема, а що може бути? Бог зна що може бути, – але що з того? От ходи, я тобі дещо з своїх нових віршів покажу. Я дуже рад почути твій суд, який-то з мене ученик, чи скористав з твоїх добрих рад?

– Ну добре, ходім, – сказав Борис і знов попав в якусь задуму, ідучи попідруку з Тоньом до невеличкої, чисто вибіленої офіцини в кутку саду на схід від дому; в тій офіцині жили паничі літом, бо тут їм і холодніше і вигідніше було.

А між тим в покою пані Трацької йшла інша розмова. Пані кинулась на фотель, а взявши з комоди вахляр, почала холодитися.

– У, та й змучив же мене той незносний хлоп! – сказала вона. – Але бо й ти, Густю, – додала, по хвилі звертаючись до доньки, – бачиш, що се грубіян, чоловік без виховання, і не перестанеш з ним розмовляти. Я аж сама не знала, що зо мною діється, слухаючи його бесіди.

– Мама надто остро судять, – сказала немов в задумі Густя. – Мені він не видався ані грубіяном, ані чоловіком без виховання.

– Ха, ха, ха! А се хіба добрий тон закидати дамі, що не знає етнографії, не розуміє того, що говорить?

– Але ж се правда, моя мамо. Я ж справді етнографії не знаю. А хіба ж він для доброго тону мав брехати?

– Моя мила, я сего не жадаю, хоть добрий тон часом і сего вимагає. Але повинен знати, як сказати, коли що сказати і коли змовчати.

– Але мама йому відрізали, – сказав, сміючись, Едмунд, що тільки що ввійшов до покою. – Замовк, немов води в рот набрав.

– І чого він до нас приплентався?

– Та так, вандрує по горах. Я здибав його, як босяком, несучи черевики на плечах, і з підкоченими повиш колін штанами переходив вбрід через Стрий. А Тоньо взяв та й запросив його до нас.

– Фі! Зовсім по-хлопськи. І швидко ж піде?

– Не знаю. Тоньо казав, що швидше, як за кілька день, його й не пустить.

– Коли він мамі такий нелюбий, – сказала якось терпко Густя, – то можна дати йому пізнати, щоби йшов собі геть.

– Ну, моя мила, сего не можна, не випадає, – сказала пані Трацька, – хоч я й дуже була б рада, якби нам якнайскорше позбутися сего непрошеного гостя.

– Тоньо буде певно читати йому свої вірші, – злобно замітив Едмунд, знаючи, що мати дуже не любить Тоня за його віршування.

– Вже мені ті його вірші кілком в горлі стоять! Зовсім хлопець одуріє, від усякої пожиточної роботи відіб’ється, на дурниці весь час потратить, – дразнено сказала пані Трацька.

– Але ж, мамочко, може той пан Граб Тоньові і Мундзьові дати деякі ради і інформації про університетське життя. – сказала Густя.

– Мені не треба його рад, – сказав Едмунд, гордо відкидаючи назад голову. – Дам собі раду й без него.

– А все-таки, мамцю, я думаю, що коли не оба, то бодай Тоньо може скористати з його рад. Який там і є його тон, але, впрочім, він мені здається чоловіком серйозним і розумним.

– Що се з тобою, Густю, – сказала до неї мати, – чи не впав тобі сей мужик в око, що ти так його борониш! То, певно, за ті імпертиненції, котрих він тобі наговорив!

– Мамочко, – сказала, спалахнувши, Густя, – я не бороню його, але говорю, що думаю. А імпертиненцій від нього я ніяких не чула, – противно, чула дещо такого, над чим і мені, і всім нам варто би добре подумати.

З тими словами вона вийшла з покою.

Мати зачудованими очима погляділа вслід за нею, здвигнула плечима і, звільна махаючи вахлярем, обернулась до Мундзя, що розперся в фотелю під вікном і пальцями тарабанив марша по столику. Її очі з любвою спочили на гарному, трохи обпаленому сонцем лиці, на зграбному стані і на білих руках сина.

– Ну, Мундзю, – сказала вона м’яким ніжним голосом, – розкажи ж мені тепер, де ви до обіду бували, куди пропадали?

Едмунд засміявся.

– Е, мамо, то би багато розказувати, а мало слухати. Я був нині таким героєм, який ще й відроду не був.

– Героєм? Яким героєм?

– Кулика хотів убити і не вбив, і се ще найліпше сталось. Кленя вбив, але мало й сам смерті не пожив. А вкінці жида не хотів убити, та мало справді не вбив.

– Що, що, що ти говориш? – скрикнула мати, блідіючи і зриваючись з місця.

– Що мама чують, – сказав Едмунд нібито рівнодушно, стараючись не показати по собі, що йому приємне те вражіння, яке зробили на матір його слова. І, звільна цідячи слово по слові, немов говорячи о якійсь посторонній речі, він почав розказувати про свою пригоду з кленем, а коли дійшов до того, як, почувши корч в нозі, випустив рибу, а сам безвладно пішов на дно, глянув на матір. Вона стояла бліда-бліда, мов одеревіла, і тільки легко хиталася на ногах, мов готовилась от-от упасти на землю.

– Але ж, мамцю, – скрикнув Едмунд, схапуючись з місця і кидаючись до неї, – прецінь же бачите, що мені нічого не сталося!

– Дитя моє! Дитя моє! – захлипала пані Трацька, обнімаючи сина і покриваючи лице його слізьми та гарячими поцілуями. – І я могла утратити тебе! Ох, се був би, певно, й послідній день мого життя!

– Успокійтеся, мамцю! – благав Едмунд, але пані Трацька довго не могла успокоїтись.

Її жива фантазія на тисячу ладів відтворювала їй страшну сцену, небезпеченство її улюбленого сина. За тою одною сценою вона й забула розпитати, хто і як вирятував його. Рятунок той не мав ніякої ціни в її очах, бо Едмунд був здоров, не втопився, – але через сам факт страшного небезпеченства, в якім він находився, Едмунд стався в її очах ще кращим, дорожчим, милішим, і вона раз по разу притискала його до грудей, цілувала його очі, лице, чоло, обсипала його найсолодшими пестощами і мало що не обвиняла себе самої, що в тій хвилі, коли її одиноке щастя, її Мундзик мало що не втопився, вона не прочула серцем його небезпеченства, не провиділа його віщим духом материнської любові, але могла спокійно заніматися приготуваннями до обіду.

– Що тобі, Густю? – сказав, прокинувшись зо сну Трацький, коли Густя, ще крихітку рум’яна, скорим кроком вийшла на ганок. – Чи не сварилася з Мундзиком?

– Ні, татку, я так, по обіді попрятувала, – сказала Густя, – та хочу в садок вийти, прохолодитися.

– А то добре, – сказав пан Трацький встаючи, – і мені також треба пройтися. Ходімо разом. А що ж той наш гість, де він?

– Не знаю, десь з Тоньом пішов. А знають татко, – він каже, що він русин!

– Русин? Ну, і що ж ту дивного?

– І каже, що не почуває себе поляком.

– Як то?

– А так, каже, я ані не москаль, ані поляк, а русин. Русини, каже, то самостійний народ, що числить 18 міліонів душ.

– Ну, що ж, – сказав спокійно Трацький, – нехай йому буде й так. Хіба тобі се дивно?

– Авжеж дивно! Він каже, що з поляками держить лиш о тілько, о кілько вони йому не перепиняють бути русином і працювати для окремого розвою русинів.

– А з москалями не держить?

– Ні. Казав, що до святоюрців не признається.

– Ну, то се нічого, доню. Коли не держить з москалями, то буде з нами. Се, доню, є така фантастична купка людей, хлопомани зовуться, – я тобі згадував колись про них. Вони бажають сотворити собі окремий хлопський народ. Ну, але се пуста забавка. Треба їм оставити їх мрію; побавляться нею, як діти, та й покинуть. Самим надоїсть. А тоді, котрі чесні, то певно, до нас прийдуть.

Се легке і просте пояснення справи на хвилю немов успокоїло Густю, але лиш на хвилю. Коли трохи глибше вдумалась в нього, воно видалось їй надто вже простим.

– Ні, таточку, мені здається, що не така легка буде з ними справа, – сказала вона. – Сей Граб видається мені серйозним і розумним чоловіком, несклонним до забави і до мрій.

– Нічого, нічого, – сказав, сміючись, пан Трацький. – І найрозумніші люди мають кождий свою мрію, котру пестять, котрою любуються, за котру в данім разі готові й душу зложити!

Сі слова однако ж, замість успокоїти Густю, немов перелякали її. Вона зблідла і звернула на батька свої прекрасні сапфірові і глибокі, як море, очі.

– Але ж, таточку, – скрикнула вона, – в такім разі хто нам поручить, що й наш патріотичний ідеал, за котрий ви боролися і голови клали, для котрого і ми бажаємо жити і вмирати, що та наша Польща від моря до моря не покажеться такою мрією, витвором розогненої фантазії?

– Але ж, Густочко, що ти говориш! Се зовсім інша річ. Польща має свою історію, тисячолітню славну минувшину. Се вже не фантазія. А у тих хлопоманів нема нічого такого.

Сей доказ наразі загородив дальші Густині думки. Вона знала і любила польську історію, знала її головно по патріотичних книжечках вроді Семєнського «Wieczory pod lipa», Хоцішевського оповідань з історії польської та Немцевича «Śpiewy historyczne», але читала також дещо з Лелевеля, Нарушевича і Шайнохи. Звісно, розум її не був ще настільки критичний, щоб логічно пов’язати ті докази і добачити їх нескладицю. Нема історії, значить, і будущини бути не може, – ся думка здавалась їй так простою і розумною, що й сумніву о її правдивості бути не могло.

В тій хвилі з подвір’я, від сторони, де стояли стоги свіжо звезеного сіна, дався чути якийсь гамір, далі крик болю, крик погрози, ще крик болю, і ще, і ще. Крик той, не втихаючи, зближався чимраз більше. Брязнула клямка хвіртки, ведучої до саду, і в хвіртці показалася стать нужденного, вікового вже бойка, без шапки на голові, з розпатланим волоссям, оброслим лицем, що мало на собі аж надто видні сліди голоду та п’янства, в брудній сорочці і ще в брудніших міхових штанах, підкочених повиш колін. На плечах двигав він велику в’язку сіна.

За ним крок в крок ішов з райтпайчем в руці високий статний панич, з чорними бакенбардами і виголеним підборіддям, в літній блузі, переперезаній чорним ремінним поясом з блискучою сталевою пряжкою в виді двох медведів, чіпляючих один одного передніми лапами в страшні обійми, і в т[ак] зв[аних] польських чоботах з високими гарно поморщеними халявами на ногах. Панич сей – то був найстарший син Трацьких, укінчений правник і трохи вже чи не доктор прав (мав ще одно ригорозум робити), Густав Трацький.

– Іди! Іди! – кричав він раз в раз до мужика і ненастанно сік його ззаду райтпайчем то по плечах, то по раменах, то по худих обнажених литках. Від ударів райтпайча на литках декуди порепалась шкіра і текла кров тонкими червоними смужками по бруднім тілі, а декуди повиступали грубі, сині, басамани.

– Се що такого, Густав? – спитав здалека пан Трацький.

– А веду вам ту вашого найліпшого сусіда, – відказав Густав. – От вам, полюбуйтесь! Сам я зловив його, як наше сіно крав. А ви довіряєте їм! Іди далі, перед пана! – сказав Густав до мужика, і знов засвистів райтпайч і застогнав з болю мужик, то підскакуючи, то похиляючись під немилосердними ударами.

– Але ж, Густав, – скрикнула Густя болющим голосом, – бійся бога, що ти робиш? У тебе бога нема в серці! За що катуєш чоловіка?

– Ет, мовчи ліпше, ти, романтичко! – скрикнув гнівно Густав. – Не твоє діло! А не можеш дивитися, то геть іди!

Пан Трацький між тим приступив ближче до мужика.

– То ти, Юрку? – сказав він з докором. – Ти, котрого я вважав таким чесним і порядним чоловіком? От який ти чесний!

– Аякже! Чесний! Ви тілько так до нього говоріть, ласкавенько, ще й посадіть коло себе, то вже він зуміє вам баки забити! Ех, тату, тату! Жалуєтесь на свою мізерію, а, бігме, самі всьому винні! Куди вам господарювати з вашими романтичними поглядами! «Люд, люд!», «Свята серм’яга!» А що та серм’яга що побачить, те і вкраде, те вам байдуже. Не так би вам з ними балакати, а от як! І він знов щосили ударив мужика райтпайчем по литках, аж кров виступила і закрасила плетений білим ременем райтпайч. Мужик аж присів і простогнав з болю, не пускаючи в’язки з плечей.

– Ну, сусідо, довго так будеш стояти? – крикнув до нього Густав. – Зараз упадь пану до ніг і перепроси!

Мужик таки з в’язкою кинувся на землю перед Трацьким, схитнувся якось і впав лицем на доріжку, висипану дрібним піском.

– Ах, – скрикнула Густя, – він умлів! – І заломила руки.

– Не бійся, не бій, ти, м’якушко, – відказав Густав, – нічого такому злодієві не станеться! Я його зараз витвережу. Ну, що, не встанеш ти! – крикнув він до мужика, копнувши його чоботом під бік. – Перед ким ту будеш комедію грати? Не бійся, ми ту розуміємось на фарбованих лисах!

Мужик, стогнучи, встав.

– Бери сіно, занеси назад на місце і рушай собі до чорта! – командував Густав. – На нині буде з тебе і сеї пам’ятки. А на другий раз пам’ятай, – як зловлю, то не минеш криміналу!

Мужик взяв сіно і, стогнучи, пішов, а за ним, спльовуючи та воркотячи, пішов назирцем Густав. Густя стояла, як сама не своя. Ся огидна сцена, хоч не перша в тім роді, розворушила до дна її серце. Вона тремтіла, їй здавалось, що чує острий біль на власнім тілі там, де текла кров і виднілись синяки у мужика.

– Чи се ваш брат? – почувся в тій хвилі за її плечима тихий, придушений голос. Озирнулась, за нею стояв Борис, блідий, з заціпленими зубами і тремтячими руками.

– Брат, – ледве чутно прошептала вона.

– А також польський патріот? – мов ножем, різанув Борис.

Густя стрепенулася, мов від дотику розпаленого заліза. Немов тупим ножем пхнуто їй в болючу рану. Вона тільки зирнула на Бориса з невисказаним докором і жалем, – сказати не могла нічого. О, як вона в тій хвилі ненавиділа його! Як радо була б стерла його з лиця землі, щоб він не дивився на її встид, не був свідком нелюдського поступку її брата! Як радо була б якнайтяжче, якнайбрутальніше образила його найсвятіші чуття, коли б тільки могла, коли б не чула себе придавленою, розбитою його безпощадним докором! Дух їй сперло в груді, дрібні кулачки стислись конвульсійно, губи поблідли, немов послідня краплиночка крові з них уступила. А, Борис стояв перед нею блідий, недвижний, мов суддя, і ждав відповіді.

– Ні, – сказала вона вкінці з надлюдським напруженням усіх сил, – не патріот! Польські патріоти так не роблять!

Відвернулась і швидко пішла за батьком, що звільна, з звішеною головою, мов у тяжкій задумі, і собі ж подибав з саду на подвір’я.

Примітки

Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – польський поет, представник реакційного романтизму в польській літературі.

Семєнський Люціан (1807 – 1877) – польський письменник, перекладач, критик і публіцист.

Немцевич Юліан Урсин (1757 – 1841) – польський письменник і політичний діяч.

Лелевель Йоахім (1786 – 1861) – польський історик і громадський діяч демократичного напряму.

Хоцішевський Йозеф (1837 – 1914) – польський письменник.

Нарушевич Адам Станіслав (1733 – 1796) – польський історик, поет.

Шайноха Кароль (1818 – 1867) – польський буржуазний історик.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 357 – 365.