5. Панна Густя

Іван Франко

В ту пору він [Борис Граб] познакомився й з паничами Трацькими, що ходили о два роки від нього нижче, а особливо з Тоньом. Правда, Едмунд перший запопадав його знакомства, а властиво шукав його протекції у Міхонського, бо був слабий в математиці. Для такої цілі він заскакував коло Бориса, запрошував його кілька разів до себе додому, хоч в душі погорджував ним, як хлопом. Борис дуже швидко порозумів правдиву вдачу Едмунда і махнув на нього рукою.

Він був би після других чи третіх відвідин і перестав ходити до Трацьких, коли б не пізнав був Тоня, для котрого почув особливу симпатію. По якімсь часі вони заприязнились і не раз гарними літніми вечорами, проходжуючись по садку, вели широкі розмови о всім, що займало їх. Тоньо багато користав з обширної очитаності і ясних та трафних поглядів старшого товариша. Він повзяв до Бориса особливе довір’я за його щирість і одверту прямодушність. Йому одному він рішився показати свої поетичні проби; від нього вперве почув нові погляди на штуку і поетичну творчість, яких не давала йому гімназія, а котрі виробились у Бориса з розмов з Міхонським. «Життя», «жива правда», «реалізм» – оце були ті нові оклики, що вперве ясно та виразно висказував Тоньові Борис.

В тих розмовах і те ще було добре, що Тоньо не був виключно учеником, а Борис учителем. У Тоня було більш вироблене артистичне чуття, фантазія і той неясний ще, а все-таки сильний наклін до ідеалізму, котрий опісля виробився у нього в правдивий культ. А з другого боку Борис – була то натура наскрізь реальна, практична і не склонна до поезії. Фантазія, творення були у нього слабо розвинені, зате аналіз і розумування були його сильні сторони. Він любив свої думки виражати досадно коротко, майже догматично, через що визивав на опір, на спори і дискусію.

Ставлячи ребром питання о реалізмі, відкидаючи всякий ідеалізм і естетику в ім’я пожиточності і правди, Борис мимоволі попхнув Тоня до основнішого думання над тим, що таке ідеалізм, а що реалізм в штуці, які їх задачі і їх обопільне значіння і яка властиво ціль штуки. Питання ті, раз зародившись в його голові, не переставали занімати його, але до ясної, заспокоюючої відповіді не довели його дискусії з Борисом. Борис тими питаннями не займався. Сам не артист, він і не приписував собі ніякого суду в ділах артистичних, але перший звернув Тоньову увагу на інший бік діла: на потреби і вимоги самого життя, на питання суспільні.

І в тих питаннях Міхонський під сам кінець старався подати свому ученикові хоч перші елементи знання, а ясний розум Бориса, практичний і бажаючий пожиточної діяльності для тих, з-поміж котрих сам вийшов, хапав і всисав ті вказівки учителя, як прагнуща земля теплий весняний дощик. Немногі книжки, говорячі о житті, нуждах і потребах робучого люду за границею, які найшлись в бібліотеці Міхонського, прочитав Борис духом і широко обговорював їх зміст з Міхонським.

Він рад би був поперед всього знати, як стоять ті діла в нашім краї, але від Міхонського не почув нічого, крім деяких відірваних фактів і загальних фраз о тім, що й у нас біда, але що питання робітницького в західноєвропейськім значінні у нас нема. Він почав допитуватись за книжками о наших краєвих відносинах, о найновішій історії нашого краю, але Міхонський, хоч і як напружував свою пам’ять, нічого такого не вмів йому показати. Що шкільна статистика і деякі случайні статті в тогочасних газетах далеко не вдоволяли його, про те ніщо і говорити. Але будь-що-будь, в душу Борисову запала закваска – зацікавлення до питань суспільних. Він прочував своєю хлопською душею безмірну важність тих питань і старався й Тоньові уділити частину тої самої закваски.

На тім вони й розсталися. Борис, здавши матуру, поїхав до Відня на медицину; Трацьким приходилось ще два роки бути в гімназії. Розмови з Борисом лишили глибокі сліди в Тоньовій пам’яті і дали добрий матеріал його думам. Він почав шукати в поезії того, що так гаряче проповідував йому Борис – правди, життя, реалізму, але довго якось не міг найти того, чого шукав. Найновіша література, як звісно, виключена з плану наших гімназій, а давні, хоч і як майстерно оброблені взірці вроді Гетевої поеми «Hermann und Dorothea», не вдоволяли гарячого Тоньового чуття.

В польській поезії він находив більше чуття, тепла, огню, але чуття те було надто вибуяле, екзальтоване, подекуди хоробливе; поезія та оп’янювала, але не підносила його, не живописувала йому природи і людей. Виємок становили хіба уривки з Міцкевичевого «Pana Tadeusza», але цілої поеми Тоньо аж до укінчення гімназії не міг якось дістати в руки.

Поезії Ленау були перші, що підходили найближче до того ідеалу, який він виробив собі і до якого бажав змагати. Зачитуючись ними, він поза чаруючими картинами чудово оживленої природи забував про те, що на тім же не повинна ще кінчитись поезія. Не диво затим, що тепер, зустрінувшись так несподівано і в такій прикрій хвилі з Борисом, він подвійно обрадувався. Йому від першої хвилі почала всміхатися думка, що Борис останеться у них кілька днів і що він наговориться з ним доволі, дізнається від нього много-много нового і про університетське життя, до котрого й сам тепер готовився, і про нові, сучасні змагання в науці і літературі, котрі у Відні Борисові далеко легше й повніше можно було пізнати, ніж йому в Перемишлі.

– Ну, Епамінондо! – скрикував раз по разу Тоньо, коли вони з вузької стежки, по котрій треба було йти гуськом, вийшли на широку дорогу. – Ну, хто б його надіявся з тобою нині зустрінутися! А ще в таку пригоду! Але чуєш, друже, наперед тобі кажу, що не пущу від себе перед тижнем. Ані не думай! Мусиш розповідати, розповідати й розповідати!

– Ну, не хвались, що не пустиш, – відказав Борис. – Може, будуть старші від тебе, що проженуть.

– Ніколи! Тебе мали б прогнати? Та вони богу дякувати будуть, що ти прибув, зможеш подати нам добрі ради про університет. Адже знаєш, ми по матурі на університет поступаємо.

– Ну, гратулюю! Дай, боже, в добрий час!

І Борис обом браттям щиро стиснув долоні.

– Значить, ми відтепер товариші, студенти.

Отак балакаючи то се, то те, дійшли до дому. Там уже віддавна ждали паничів на обід. Вже здалека, зближаючись до панського двора, що стояв на горбочку, обведений невеличким садом, розкиненим по склоні горба і обведеним зелено викрашеними штахетами, наші пішоходи побачили коло садової хвіртки вижидаючі дві жіночі постаті під рожевими парасольками.

– Ох, а ми за нинішніми пригодами й тарапатами здорово таки запізнилися на обід, – скрикнув Тоньо. – Ади, Мундзю, он мама і Густя чекають на нас. Ой, буде ж нам, буде!

– Ну, не бійся, – сказав Едмунд, – мама зараз подобріє, скоро їй рибу покажеш, а Густя, – ну, тої ми, мабуть, і не дуже будемо боятись.

– Хто се Густя? – спитав рівнодушно Борис.

– Наша сестра, роком старша від Мундзя, – сказав Тоньо.

Підійшли до хвіртки.

– Ну, бійтеся бога, хлопці, де ви пропадаєте? Що з вами діється? Я вже хотіла слуг посилати за вами, думала, що ви потопилися де-небудь!

– Ні, мамочко, ми здорові! – сказав Едмунд. – Правда, в буваличах бували, але, богу дякувати, якось добре нам пішло.

– В яких буваличах? – запитала мати.

– Ну, про те ми мамці вільнішим часом розкажемо.

– А я от мамі двох гостей тащу, – сказав, сміючись, Тоньо. – Оден – наш давній товариш, а потроху й мій учитель, пан Борис Граб, слухач медицини в Відні.

Борис зняв капелюх і поклонився дамам.

– До услуг пані добродійки, – сказав він. – А се вже пан Антоній своєю поетичною фантазією видумав про моє учительство. Ніколи його учителем я не був і не зумів би бути.

– Епамінондо! – скрикнув Тоньо з комічним пафосом. – А ти відколи навчився компліменти підпускати? Та й то ще хлопцям! А надто ще в присутності дам! У, се ти мені нове лице показуєш.

– Не компліменти, товаришу, а правду говорю. Твоя спеціальність інша, а моя інша. Я тебе в твоїй спеціальності навчати не можу і не берусь. От і все.

– Ну, ну, хитрий ти! – погрозив йому Тоньо. – А отсе, прошу мамці, ще один гість. Сей компліментів говорити не буде, навіть не поклониться, але надіюсь, що й його не проженете з хати.

І він взяв кленя за голову і скинув з нього повивачі з лопухового листя. Пані Трацька і панна Густя так і ахнули з диву на вид прекрасної, так рідкої величини риби.

– А се ви відки взяли? – запитала пані.

– З виру! – сказав Тоньо.

– Але яким способом?

– Отсей Немрод сполював! – сказав він, беручи Едмунда за плече. Той зарум’янівсь з радості. Мати, котру прихід Бориса, очевидно, не дуже врадував, а його обертання до Тоня як товариша таки й неприємно вразило, особливо коли почула його хлопську назву, при сій вісті трохи роз’яснилась. Едмунд був її улюблений син, а всяка його удача наповняла її великою радістю і гордощами.

– Ну, славно! Значить, ви заробили сьогодні на обід! Ходіть же! Прошу, пане… як маю честь звати? – звернулась вона до Граба.

– Борис Граб, – сказав той, червоніючи. Він чув, що те ніби забуття його назви – се шпигнення шпилькою але йому було байдуже.

– Прошу за нами! Обід давно жде! – І пішла з дочкою передом, за нею Едмунд, похитуючись на ногах, немов лагодивсь пуститись в танець, а позад нього Борис з Тоньом.

Ішли мовчки. Борис цікаво оглядав садок і фронт двора. Був се партеровий під гонтою будинок, чисто побілений, з ганком посередині і з чотирма парами вікон по обох боках. Ганок обвитий був диким хмелем, перед ним на широкій, піском усипаній доріжці в два ряди стояли чотири великі вазони з олеандрами. Перед вікнами були грядки і клумби з цвітами і крутими стежечками, а трохи понижче починався сад. Під одною розлогою та густою яблунею, що гіллям аж до землі прихилялась, була поставлена бесідка з зелено крашеної решітки, з лавками довкола і з столиком посередині; по решітці спинався густий, біло й синьо цвітучий повій. До західного фронтового угла припирали штахети, котрими обведений був сад; дальше на захід виднілась висока і широка заїзна брама і обведені дощатим парканом шопи, стайні, стодоли, обороги і прочі господарські забудування.

На ганку сидів господар дому пан Станіслав Трацький з люлькою в зубах. Тоньо підвів до нього Бориса і представив його батькові.

– Чував я про вас, пане Граб, чував, – сказав Трацький. – Аякже! Всі вчителі в гімназії мов наняті величали вас, як найспосібнішого ученика. А особливо пан Міхонський, мій особистий друг і товариш недолі. О, то була чиста душа! Знаєте, ми разом на еміграції були, – натерпівся бідолаха, поки ту те нужденне місце дістав!

– Він був для мене правдивим батьком, – з чуттям сказав Борис. – Я й представити собі не можу, чим би я був без його помочі й щирої, правдиво батьківської опіки та науки.

– А знаєте, його вдова тут у нас в сусідстві, зараз в другім селі, у батька живе. Батько її – лісничий в добрах князя Шамбора. У нас часом буває, – дуже мила особа.

– Чи так! Оцього я не знав, – з якимось надзвичайним зрушенням сказав Борис.

– Ну, Епамінондо, – сказав Тоньо, що вже встиг вернутися з покою без шапки і без риби, – пора нам обідати. Знають татко, ми його Епамінондою в гімназії звали за те, що ніколи не бреше!

І після такої рекомендації взяв Бориса запідруку і повів його до їдальні. Пан Трацький був уже по обіді. Він рано їздив верхом в полонину до косарів, а приїхавши голоден, разом з найстаршим своїм сином Густавом пообідав, не дожидаючи молодших з купелі. По обіді Густав кудись вийшов, а батько засів в ганку з люлькою, коли й хлопці надійшли.

Пані Трацька засіла при столі на чільному місці; праворуч неї сіла Густя, ліворуч Едмунд, далі Тоньо. Борисові випало місце між Тоньом і панною. Борис ще при першій стрічі в саду був немов якимось раптовим проблиском світла поражений появою панни Густі, то й не диво, що тепер, сидячи поруч неї, чув, як мороз пробігав по його тілі, як кров то вся спиралась в його груді і спирала дух в горлі, то знов ливнем приливала до голови, тислась до очей і викликала перед ним німі якісь, вируючі рожеві круги, оптичну злуду, що моментально приймала очерти лиця його сусідки.

Йому здавалось, що ті рухливі появи перед його очима видні всім так виразно, як йому, що вони зраджують його тайну, що на нього ззираються всі з якимсь подивом, з тихим, таємничим шушуканням, і він нізащо не смів піднести очей і глянути хоч скоса на лице своєї сусідки. Тільки її біла сукенка виднілась йому, бо майже доторкалась його, і легесенький, ледве чутний, освіжаючий запах резедової помади ішов від її шовкового золотистого волосся, сплетеного в дві товсті коси, що спадали на її рамена.

– Пан в Кракові на медицину ходять? – спитала перша Густя Бориса милозвучним, хоч якось неприродно горляним голосом. Борис затремтів, але добував всіх сил, щоб успокоїтись.

– Ні, пані, у Відні.

– А то для чого не в Кракові? Все ж таки краще було б в рідній стороні.

– Що ж, пані, любов до рідної сторони – гарна річ, ані слова. Але наука медицини вимагає чого іншого. Тут треба обширної клініки, музеїв, багатих всякими препаратами, великих фахових бібліотек і вчених, уміючих професорів. А всього того в Кракові так як би й не було.

– Невже ж! Чи то може бути! – скрикнула з виразом розчарування Густя. – А я думала, що такий давній і славний університет, як наш Ягайлонський, нічим не повстидається перед жадним європейським.

– Така думка чинить честь вашому, пані, патріотизмові, але, як і многі другі на патріотизмі основані думки, єсть тілько ілюзією. Можна жалувати, коли дійсність звичайно за першим приступом розбиває такі думки, але так воно мусить бути.

– А! А ви, певно, виходячи з того, що так мусить бути, і самі почуваєте певну радість, коли вам удасться у кого такі, по-вашому, ілюзійні думки розбити.

– Противно, пані. Не раз мені самому жаль їх. І сли коли-небудь, то певно в тій хвилі почуваю такий жаль, бо бачу, що ілюзія о вищості Краківського університету була для пані надзвичайно дорогою.

– Не перечу сего, – сказала панна Густя, – бо кому ж, якому щирому полякові могла б не бути дорогою така славна спадщина з нашої славної минувшини, як Ягайлонський університет. Тож і самі признаєте, що бажання – бачити сей університет на висоті сучасної науки, бачити його огнищем, громадячим круг себе всю польську молодіж, – таке бажання вповні оправдане і законне.

– Зовсім оправдане і законне, – живо потвердив Борис. – Я ж против бажання ані словечка не кажу, і хоч сам числю себе не до польської, а до руської молодіжі, то все-таки і з мого народного становища мушу мати співчуття для такого бажання. Але я говорив тілько про факт, а факту, ласкава пані, ніяким бажанням не заступиш.

Панна Густя під час сих слів Борисових поклала мимоволі ложку в таріль і перший раз звернула на свого сусіда своє лице, впила в нього свої очі, трошки надміру витріщені виразом якоїсь невисказаної тривоги, непевності і зачудування. Борис тепер сидів спокійний; розмова освіжила його, вивела його на живу колію, – він спокійно глядів в Густине лице.

– Позвольте, я, може, не добре зрозуміла вас, – сказала вона. – Ви числите себе не до польської, а до руської молодіжі. Невже таки се не все одно? Чи одних і других не в’яжуть спільні традиції, спільні інтереси, спільна любов до спільної вітчини?

Слова ті висказала панна Густя з нетаєною досадою, з докором, і навіть слабенький рум’янець виступив на її бліде, аж прозірчасте лице.

– Ні, пані, Русь і Польща – се не все одно, – відказав Борис. – Польські традиції не ті самі, що й руські, руська вітчина не та, що польська. А щодо інтересів, гм, о тім треба б докладно говорити, одним словом сего збути не можна.

Густя поблідла. Вона виросла і виховалась на тій польській літературі «золотої доби», котра з екзальтованим чуттям патріотизму, з ідеями о цивілізаційній, братерській, освободжаючій місії Польщі серед усіх народів світу спокійно сполучувала незнання реальних потреб і змагань власного народу і нібито добровільне, а все-таки підчинення Русі і Литви, котрим велено було будь-що-будь уважатися невідривними частями тої фантастичної Польщі.

В своїм домі вона також не чула нічого такого, що б перечило тим поглядам, а з тодішніх польських газет знала про руську справу хіба тільки, що якась горстка «nieporządnych i niepoczciwych wichrzycieli i świętojurcow» силується бунтувати народ проти поляків, щоб зовсім відірвати Русь від Польщі і прилучити її до Москви. Вона глибоко і з цілим жаром своєї екзальтованої душі ненавиділа тих людей, погорджувала ними, вважала їх своїми особистими ворогами, котрим рада б була по силі змоги причинити всяку пакість.

– Так ви святоюрець? – спитала вона у Бориса.

– Ні, пані, не святоюрець, а так собі русин. Коли конче хочете ще й осібної назви, то звіть мене народовцем.

– Коли не святоюрець, так, значить, держите руку з поляками?

– З усіми чесними і добрими людьми я держу руку, котрі готові помагати або бодай не шкодити самостійному розвоєві мого народу.

– Самостійному розвоєві вашого народу? Якого народу? Чень же польського?

– Ні, пані, – терпливо пояснював Борис. – Я можу і мушу симпатизувати з поляками, котрі розвивають самостійно свій польський народ, але чень же маю право жадати від них, щоб вони не боронили мені працювати для свого, руського народу.

– Та хіба ж єсть який руський народ? Що се за народ? Світ знає тілько два народи: польський і московський. Хто не поляк, той мусить бути москалем.

Борис усміхнувся. Хоч і як не пожадана була для нього та теоретична розмова зараз при першім знакомстві з панночкою, хоч і як він мусив жаліти над її односторонніми поглядами, то все-таки той жар, з яким вона висказувала свої погляди, показував, що ся дівчина думала і вироблювала їх собі власною працею, що вона витворила собі ідеал і полюбила його. А що сей ідеал не згідний з дійсним життям, се, очевидно, не її вина, а вина школи, виховання, лектури. Зате живість і жар, з яким вона висказувала свої переконання, свідчили корисно о розвої її чуття і думок, і се Борисові дуже сподобалось.

– Ну, пані, – сказав він, – не знаю я, де ви вчились етнографії, але мушу сказати вам, що ошибаєтесь. Між поляками і москалями живе ще один, і не маленький, бо 18-ти-міліоновий народ. Се якраз ті русини, до котрих і я себе зачислюю.

Густя витріщила очі і хотіла ще щось сказати, але пані Трацька перебила.

– Але ж, Густочко, пан… перепрашаю, я все забуваю, як маю звати…

– Граб, Борис Граб, до услуг пані добродійки, – сказав Борис.

– Пан Граб подумає далі, що ти й зовсім етнографії не вчилася, коли нічого не знаєш про той народ, до котрого він себе зачисляє. Пан Граб – медик, студент університету, він сі річі мусить ліпше знати. А ти в спори вдалася! Я думаю – покиньте ви сю учену розмову!

Бориса немовби приском обсипав при тих словах. Він спалахнув полум’ям, але зараз же опанував себе.

– Шановна пані надто високо судять о моїм знанні, – сказав він. – Я не етнограф і о нічиїх етнографічних знаннях не берусь судити. Але відомість о існуванні руського народу вважав я так елементарною і загальнозвісною.

– А видиш, Густю, не знаєш елементарної річі, – з їдким дотинком сказала пані Трацька.

– А особливо, – незважаючи на її дотинок, тягнув дальше зовсім рівнодушно Борис, – коли о тім говорить особа інтелігентна, і надто ще на руській землі.

– Що? – скрикнули разом мати і дочка, хоч з неоднаковим чуттям, – так се, по-вашому, руська земля?

– Так, пані, – сказав Борис.

– То й ми, по-вашому, русини, а не поляки! – питала Густя, між тим коли мати аж уся почервоніла з досади.

– Про се я не берусь судити, – відповів Борис. – У інтелігентного чоловіка там вітчина, куди його тягне симпатія і де він прикладає свою роботу.

Сі слова, очевидно, поразили Густю. Вона замовкла, немов змішалась чимсь несподіваним, немов з тісної улички, в котрій душила її досада, нараз вийшла на широке поле з видом в далеку, але мглою застелену країну.

– То, значить, там вітчина, де платять, – злобно сказала пані Трацька.

– Але ж, мамочко, – вмішався Тоньо, – пан Борис зовсім того не сказав. Чи ж симпатію і любов можна купити грішми? А він прецінь сказав, що вітчина там, куди нас тягне симпатія. Адже сему мамця не заперечать.

– Заперечу! – сказала строго пані Трацька. – Вітчина дана нам від бога і за його волею ми повинні йти. А симпатія може бути фальшива і завести нас на бездоріжжя.

Борис бачив, що пані Трацька висказала се роздразненим голосом. Не хотячи побільшувати її роздразнення, він не відповів їй нічого і замовк. Густя теж мовчала, занята своїми думками. Так пройшов обід. Повставали від стола, подякували господині; Борис, по приміру Густі і паничів, хотів поцілувати її руку, але вона приняла руку і відповіла тільки церемоніальним гордим поклоном. Дами пішли до свого покою, паничі на ганок, де батько з люлькою в зубах, сидячи опертий о поруччя ганку, дрімав. Щоб не будити його, Едмунд вернувся назад до покою, а Тоньо з Борисом на пальцях пройшли в сад.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 347 – 357.