12. Борис обмірковує своє кохання

Іван Франко

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . себе росою Борис поспішив на вершок.

Вийшов, зупинився, зирнув навкруги і зітхнув глибоко. Вид був чудовий, якого і в горах доволі рідко запопасти. Круг нього розлилось одне одностайне безбережне море срібної мряки. Вона розливалась на всі боки, непрозорими своїми хвилями заливала всі долини, ліси та села. Вершки гір визирали з того моря, мов рідкі круглі острови. Сходяче сонце обливало ярким пурпуром тиху, злегка хвилясту поверхність того чародійського моря.

Борисові очі залюбки плавали по тій пурпуровій площі, котра немов якимсь важким повивалом здавлювала під собою все життя, всі думи і змагання тих тисяч живих істот, що десь там на дні її коріцмались. А на сході понад тим пурпуровим морем щосекундочки вистрілювали в небо величезні стовпи світла, граючого всіми фарбами веселки; звільна вони змінились в щиро-злоті, з стовпів зробились могучі ріки, а за ріками вилилось вкінці на поверхність мглистого моря й ціле море світла, виявилось пишне та величне сонце.

Захвилювало мглисте море дужче і дужче і почало помалу розпливатися. Здорові його хвилі відривалися від долини і підбивалися вгору, вішались по лісках, шапками насідали на верхи гір, мов стада білої птиці розсідались по полонинах. І Бориса на хвилю закрила одна така хмарочка. Він нараз побачив себе посеред безлічі дрібнесеньких водяних пухириків, що якось живо, мов тривожно, тремтіли в повітрі, чіплялись за його одіж, зависали на волосках його руки, але швидко тріскали і щезали під сонячним промінням. Хмарка розтаяла.

Борис ще раз глянув вниз і довкола, – пурпурове море щезло без сліду, мов сонний привид. Тільки білі-білі озера виднілись ще де-не-де, золоті бризки висіли над лісами, а зато мільйони брильянтів іскрилися по лугах та полонинах, переливаючись то червоними, то зеленими, то синіми іскрами. Від сходу потяг теплий вітер. Борис наставив до сонця свої босі, червоні від студені ноги, щоб огрілися. Він сів на вершку гори, на м’який моховий килим. Чувся самотнім. Вершок гори, на котрім він сидів, окружала з усіх боків темна стіна високого лісу; ліс той закривав перед ним село Н., тільки ген-ген, далеко внизу блищала якась жива пурпурова гадюка, що звивалась та немов рушала своєю лускою, – се був Стрий з його незлічимими закрутами та бистринами.

Борис сидів, впивався тим чудовим видом, надихувався якимсь дивним, чистим супокоєм. Ніякі думи не йшли йому до голови. Він ляг на траву і закрив очі, а перед ним все ще ярілось золоте сонячне світло, іскрилась роса, паленів у віддалі Стрий, бовванів темно-зеленою стіною могучий ліс. І нараз посеред того пишного та величного виображення, мов друге сонце, почало виринати бліде ніжне личко, з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губками, почала виринати зграбна, струнка стать Густі. Він стрепенувся, мов ужалений, розкрив очі, потер долонею чоло, а по хвилі знов склонив голову.

«Ну, що се зо мною сталось, – думалось йому. – Чи ти, Борисе, сказився, чи одурів, чи забув, що в твоїм бюджеті отсеї надзвичайної рубрики зовсім не преліміновано? Що тобі, хлопче, в голову заплило? Не забувай, що тобі ще до власного хліба щонайменше три роки осталося. Не забувай, що такий вузол зав’язати не штука, але з зав’язаним іноді жити важко приходиться!»

Встав на коліна, а відтак сів і похилив голову на руки.

– Ну й натякнула мені лиха година пхатись сюди! – проворкотів він. – Чого я сюди ліз, і сам не знаю. І отсе виджу, що стара на мене тими очима глядить, що на собаку, а той поганий панич і зирнути на мене не зволить, гірш собаки чимсь уважає, а я сиджу ту, засидівся, мов коріння пустити гадаю. І кілько разів уже збирався втікати, так не можу!

Борис повернувся на другий бік, бо сонце починало колоти в очі, і дав думам волю. Йому так живо пригадувались всі моменти його знакомства з Густею, всі розмови, стрічі і повітання з нею, всі її рухи, погляди та вирази лиця, і всім тим від першої хвилі аж дотепер вона чимраз більше та більше причаровувала його.

Та оце вже два дні минули, як він не бачив Густі. І до обіду не приходила, і зустрінути її ніде не міг. Питав у Тоня, чи не хора. Ні, каже, здорова, а так, чимось занята, то знов десь вийшла. Борис почув зразу якийсь біль у груді, немов там що увірвалось. Йому зробилося так якось нудно, тісно, погано в тім покою, в тім садку, в тій столовій, немов в хаті, в котрій не стало послідньої живої душі і лишилась пустка. Він зробивсь ще дужче мовчазливий, нервовий, роздразнений. Раз у раз здригав і оглядався на всі боки, немов боявся чийогось приходу і заразом нетерпливо дожидав його. Цілими днями він ходив сам, нічого не думаючи.

Ніхто не мішав йому, бо Едмунд ходив в ліс на дрозди та шпаки, Тоньо сидів над книжкою та над віршами, а Густав ненастанно топтався по господарству, то знов зводив якісь довжезні торги та рахунки з жидами Гавою і Вовкуном, котрі тепер зробилися в дворі щоденними гістьми. Хіба з одним паном Трацьким лучалось йому частіше сходитися і заходити в розмови, та й тут Борис старався так повести річ, щоб Трацький звичайно розповідав, а він ішов обіч нього, нібито слухаючи та такаючи, а на ділі про своє думаючи.

І справді, в тих двох днях думка його разом пробудилася. Вражіння ослабли, зблідли крихту, і рефлексія прорвалась наверх.

– Що се зо мною діється? – здивовано спитав сам себе Борис і не вмів на се питання найти відразу відповіді. Він почав пригадувати все пережите в тих кількох днях і наразі нічого не міг пригадати, тільки Густя, Густя, Густя одна мелькала в його споминах, носилася в його уяві, мов ясная зірка. Неясно якось мерещились йому і неприємні стрічі з Густавом, і шпигання пані Трацької, і Тоньові поезії та його молодечі фантастичні вигляди на будуще, але все те, мов зів’яле листя на вітрі, крутилось, шелестіло і щезало, не лишаючи в душі його виразних слідів, ані одзвуків.

«Та ні, годі! – думав він, в немічних пориваннях змагаючись сам з собою, – треба добре роздумати се діло! Та ба, роздумати, коли у мене в голові мов замуровано, все ходором пішло. А треба рішитись, треба конче!»

І з тою постановою він сьогодні вийшов аж на гору, далеко від людей, за ліс, що закривав собою навіть вид того села і того двора, в котрім вона жила. Тут він холодніш ранком, отвережений самою природою, освіжений її красою, вспокоєний її спокоєм, надіявся зібрати свої думки докупи, дійти до повної ясності і до твердої, незрушимої постанови. Та ось минула вже добра година, а він сидів на луці і думав – не думав, а марив, плив кудись на рожевих хвилях у незвісну даль, залиту якоюсь золотавою, полупрозірчастою мглою, і всюди, на тих хвилях, в тій мглі, далеко і туж при собі, він бачив одне – бліде прекрасне задумане личко і хистку стать дівчини, що причарувала його до себе. І так любо, так солодко було йому марити о ній, бодай уявою плисти з нею по хвилях життя, що він сам поборював рідкі пориви своєї волі, що бажала вертати до дійсної дійсності.

– Ні, ні, – шептав він, – ще хвильку, ще хвильку! Адже ж се, може, одинокий золотий сон мого життя. Зачим же нищити його, зачим прогонювати? Дійсність так чи сяк останеться при мені, довга і тверда, а сон щезне і не верне ніколи. Так снімо ж ще хвильку! Ще хвильку витай над моїм серцем, чудовий привиде!

І він закривав очі, а привид, послушний його волі, вертався, і всміхався чудово, і простягав до нього свою дрібнесеньку руку, і говорив своїм дзвінким, трохи горляним голосом якісь магічні слова, від котрих Борис увесь здригався, мов у конвульсіях, і стискав чоло щосили в долонях, немов боячися, щоб воно не трісло. Кров била живо-живо в його жилах, віддих ставався чимраз скоріший та нерівний, перериваний глибокими зітханнями, що грозили розсадити його грудь, і вкінці зворушення дійшло до крайності і настала реакція. Руки безвладно опали, голова звісилась до землі, він ліг горілиць на землю і впер очі в глибоке темно-блакитне небо. Вспокоївся помалу, прочуняв.

– Так он воно що зо мною! – сказав він по хвилі. – Я закохався. Реаліст полюбив ідеалістку, – се так звичайно й буває. Хто чого не має в власній натурі, те цінить найвище в чужій. Ну, що ж, се так і повинно бути. Коли в подружжі дві істоти людські мають взаїмно себе доповнювати, то воно й добре, коли одна вносить реальний погляд і реальну працю, а друга живіше змагання до ідеалів, до загального добра. Те змагання обом їм не дасть потонути в багні буденного життя, в низькім матеріалізмі. Се добре, се так і треба.

– Та ба, – почав він знов по хвилевім розмислі – Ту, брате, не те. Ту глибші різниці заходять. Змагання духові, темпераменти фізичні, – се все нехай би й так. Але родові, кастові традиції. Он у чім сук. А що, коли її ідеалізм – шляхетський ідеалізм – і на ділі покажеться несхожим, ворожим з тим ідеалізмом мужичим, котрий повинен мойому життю просвічувати? А що, коли той ідеалізм, може й здоровий в шляхетському окруженні, покажеться слабим, хорим в мужичому? Та й чи справді маємо ту діло з людиною, пронятою яким-небудь ідеалізмом, яким-небудь змаганням до кращого, ідеального ладу? От де саме найголовніше питання. А може, те, що я вважаю характером – тілько хвилеві пориви людини слабої а екзальтованої? Се прецінь може бути, а ти, брате, знаєш, що дістати таку людину в дожизненне подружжя, то краще камінь до шиї та з моста в воду.

І знов Борис задумався і старався пригадати собі все, що сам бачив і що чув від Тоня про Густю, всі ті моменти, де проявлявся її характер, старався зложити всі ті споминки докупи і витворити собі ясне, добре поняття о її духовій фізіономії.

– Ні, дарма! Вона гарна дівчина, з характером і з думкою, з сильною волею і з характером. З усього видно, що добрий, щирий метал, а такого металу ржа не їсть, і життя його не легко псує. А хоч часом він і в форму не найкращу вилитий, то можна його і в кращу перелити, і не жаль собі притім труду завдати. Ні, се така дівчина, що стоїть нею занятися.

Порішивши се питання, Борис аж зітхнув легше. Був момент, коли він сам боявся суду свого власного розуму, коли серце його тремтіло зо страху, щоб розум не захотів немилосердно розбити його ідола і розвіяти тої пишної картини щастя та любощів, яку снувала його палаюча уява.

– Але чи стоїть же, чи годиться мені нею займатись? – питав він дальше сам себе і зразу аж усміхнувся, немовбито відповідь на се питання така легка і близька, що доволі тільки руку простягнути, і ось вона тобі й є. Але по короткім розмислі чоло його наморщилось і уста міцно стиснулися. Йому пригадалось усе те, над чим від двох літ працювала його думка і його серце, пригадались плани тихої, благодатної праці для добра люду, як то він однокінкою, у луб’янім візочку їздить від села до села, несучи лікарську поміч недужим, навчаючи селян усьому доброму, рятуючи бідних грішми, темних порадою, опущених щирим привітом. Чи схоче ж вона поділяти з ним таке життя? Чи зрозуміє потребу і розумність такого життя? Чи в такому жизненному програмі знайдеться і для неї місце, знайдеться робота, щоб вона не чула себе лишньою, а то ще й завадою? Борис чув, як голова його напруго заболіла, – він не міг серед такого життя найти для Густі місця. Що вона буде робити? Чим прожене вбиваючу нуду, яка обхапує всякого неробучого чоловіка, засудженого на те, щоб жити вкупі з невсипущим робітником? Ні, ні, таке життя – то була б для неї смерть, зразу моральна, а там і фізична. Вона билась би, як птиця в кліті, і або всохла б з туги, або зненавиділа б мене в першім місяці!

Оті думи важко пригнітили його. Він схилив голову, підпер її долонями і мовчав. Дві важкі сльози закрутились в його очах і назад щезли. Біль був надто острий, щоб міг вилитись слізьми.

– Значить, не мені про неї думати! – сумно сказав він. – Не мені про неї марити! Попадеться вона якомусь шляхтичеві, що буде любити її нарівні з своїми кіньми та собаками, що буде говорити з нею о політиці після «Czas’y», о сусідських сплетнях і скандалах після власного досвіду, що водитиме знайомство з усіми околичними гербовими картярами та марнотратниками, що сіктиме райтпайчами і обдиратиме хлопів, так як і її братчик. І яка буде за ним її доля? Та бог з нею. Нехай буде, яка хоче! Що мені до того?

І раз попхнута в такім напрямі болюща думка йшла дальше й дальше без упину.

– Та й дурень же я! – думалось йому. – Сліпий, невидющий дурень, що міг хоч на хвилю допускати можність того, щоб вона сталась моєю! Та хіба ж ти, сліпороде, не бачиш, серед якої сім’ї вона виросла, якими традиціями викормлена! Нехай і так, що тепер вона м’який віск, що могла б переробитись, але все-таки подумай, скілько то полови та хопти насіяно від дитинства в те серце, в ту прекрасну голову! А її мати, її брат! Та вони радше б на кусні дали б порубатись, ніж дозволити на те, щоб вона стала жінкою хлопа, хлопського лікаря! Ну, та й опутала ж мене лиха година та нещаслива! І чого було мені йти сюди, зачим було сидіти так довго в тім домі, де мене погорджують, ненавидять або ласкаво толерують? Ну, просто якась нечиста сила відняла мені пам’ять, обснувала мене нерозривною сіттю глупих мрій, якимсь упоюючим туманом, під котрим прудко сходять і буяють отакі нібито гарні, а отруйні квітки, як отся моя любов!

І знов похилилась його голова. Помимо всеї натуги і напущеного на себе гніву серце взяло своє, мрії крадькома полинули вниз, до тої хати, де вона так тихо, так нечутно не то ходить, не то плавле, де ясніє її личко замість місяця, де дише її грудь і дзвенять її слова.

– Сон та й годі! – протестувала думка. – Казка, міф про бліду квітку лотосу, що зачаровує всякого, хто до неї прикоснувся, – і мусить він ненастанно вертатись до неї, не поможуть ніякі пориви, ніякі перемоги над собою самим, не поможе голос друга, просьба матері ані ридання сестри. Ось тобі, реальний медику, сила поезії! Недарма ж то поезія, Тоньові вірші завели мене сюди. Не думав я, щоб та його писана поезія так швидко змінилась для мене в живу, могучу, непобориму силу! А вона ось і є. І знаєш, що вона сон, ілюзія, луда, а серце не може від неї відірватися, мечеться і тріпочеться і просить чогось, чого ніколи осягнути не повинно!

– Та ні! – скрикнув він, зриваючись з міцною постановою. – Годі бабитись, годі, як дитя за метеликом, ганятись за власними привидами! Буде й того, що було, а тепер годі. На мене чекає діло, робота! Ще нині треба вирватись відсіля, покинути сю хату, спішити далі в свою путь!

І, не гаючись довше, хапаючись та кваплячись, немов утікаючи від дальших мислей і мрій, Борис побіг вниз до лісу, до села. Він не глядів уже на окруження, на гори, ліси і полонини. Йому було якось так важко і жалко, немов разом уся природа зарізана, конаюча впала перед його ногами і стратила всю свою красу і понадність.

Примітки

«Czas» – польська консервативна газета; виходила у Кракові протягом 1848 – 1934 рр., потім у Варшаві (1935 – 1939).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 397 – 403.