19. Кохання пані Міхонської

Іван Франко

Ледве міг Борис діждати кінця того обіду. Пачка, що тут обік нього лежала на столі, пекла його, мов залізо, і віднімала апетит. А коли повставали з-за стола, він взяв пакет і вийшов до сусіднього покою. Рука його тремтіла, коли розв’язував шнурок і розвивав газету. В газеті завинена була його книжка.

Пильно розвернув він її, почав переглядати, перевертати картку за карткою, – не було нічого. Глянув під хребет оправи, і там нічого. Ще раз перетряс листочки, – нічого. Тоді руки його опали, в очах посіріло і в груді зробилось так якось дивно і слабо, немов серце битись перестало і кров безвладно випливає з нього кудись вниз.

Він сів і підпер голову на долоні. Значить, вона нічого не відповіла! Вона не вважає його гідним відповіді, погорджує ним і не хоче перед ним толкуватися. Ну, що ж, воно й зовсім натурально, бо він хлопський син! Вона погралася з ним і відкинула його, як іграшку. Так йому треба, нехай би був не сунувся туди, куди не його місце! А він, дурний, засліплений, готов був навіть все принести в жертву для її очей, її лиця, її голосу!

Тьфу, хіба ж вона сього стоїть? Ні, се добре, що так сталося! Він в нетямі нам’єтності готов був кинутись в пропасть, а вона зупинила його. Спасибі їй за те! Сон скінчився. Хоч і який рожевий, а все-таки се був тільки сон і нічого більше. Тепер доля штовхнула його, важко, болюче, але в добрім намірі: щоб прокинувся, щоб перестав кидати себе в жертву чужим богам, щоб пізнав свою власну гідність, власну вартість і був самим собою. Спасибі тобі, доле!

Але сі думки не вспокоїли Бориса. По хвилі він зірвався і забігав по покою, мов звір у клітці. «Ні, се не може бути! – думалось йому, – се не може бути! Чи любить вона мене, чи не любить, але вона чесна дівчина. А мовчати сим разом була б підлість. Вона сього не могла зробити! Може, слуга лист загубив або забув де в ремені?» І, не надумуючись довше, він пішов до кухні.

– Миколо, – спитав він, – чи там не дали тобі для мене якого письма?

– Ні, прошу пана, – сказав Микола.

– А може, казали що?

– Нічого, прошу пана. Панич перечитали ваше письмо, пішли до покою і за годинку винесли мені тоту пачку, що я привіз.

Він не допитував дальше і вийшов на подвір’я. Світ крутився перед його очима, і він ішов, сам не знаючи, куди йде.

– Що вам такого, пане Борисе? – спитала його пані Міхонська, немов случайно перестрічаючи його в садку. Вона також була чогось зрушена, лице почервоніло, груди то піднімались, то опускались живо. Та не бачив сього Борис, не до того було йому.

– Що ж би мені мало бути, – озвався він, очевидно не рад тій стрічі.

– Слухайте, пане, – сказала вона з дивним якимсь усміхом. – Вас колись в гімназії славили Епамінондою, говорили, що ви ні за що в світі не збрешете. Як би я рада хвильку поговорити з таким чоловіком, о котрім могла б знати, що він буде говорити мені о всім чисту і щиру правду!

Борис пильно глянув на неї, не розуміючи, до чого змагає сей незвичайний вступ.

– Так ви, пані, думаєте, що я змінився против давнього, що брешу?

– Що ж, негарно було б такому дорогому гостеві казати щось подібного, але коли вже на те пішло, щоб правду сказати, то так.

– І по чім же ви, пані, судите?

– По чім я суджу? Гм! Ну, то скажіть же мені по правді, як ви стоїте з панною Трацькою?

– Ніяк не стою. Пізнались, розстались, та й годі.

– Чи справді годі? Чи справді між пізнанням і розстанням нічого не було?

– Пані, – сказав уражений Борис, – ви не маєте права о те питатися. І нащо вам се знати?

– Знаю, що не маю права, – спокійно відказала папі Міхонська, – але впевняю вас, що для мене се річ троха чи не так само важна, як і для вас.

– Не розумію вас, пані, – сказав Борис. – Чим може бути для вас важним те, що я або хто другий собі думав, марив та фантазував?

– Щодо кого другого, то справді все те мені зовсім рівнодушне, але щодо вас, то ні.

– Щодо мене? Як же се так?

– Бо я вас люблю, – сказала пані Міхонська, не спускаючи з нього своїх палких очей.

– Пані, – сказав Борис, – позвольте вас попросити одну річ.

– Що такого?

– Не згадуйте більше о тім, не повторяйте того слова! Коли б ви знали, як болюче разить воно мою душу, які важкі спомини будить в моїй тямі, то ви й самі порозуміли б, що вже одних сих споминів досить, щоб нас розділити назавсіди.

– Що ж се за спомини такі? Я нічого такого не знаю, – сказала півголосом пані Міхонська, схиляючи очі вниз.

– Не прогнівайтесь на мене, пані, – відказав Борис, – але я не можу вам сього розказати. Прошу тільки вірити мойому слову. Впрочім, ви й самі, може, догадуєтесь потроха всего.

– Нічого не догадуюсь. Що ж се такого, скажіть на милість божу, не мучте мене!

– Невже ж ви, пані, не пригадуєте собі нашої першої стрічі?

– Пригадую. Ну, і що ж з того? Хіба се така вже страшна річ?

– Ні о кім не суджу, але для мене вона була страшна. І невже ви, пані, не тямите, що в три дні опісля помер ваш муж?

– Тямлю, і знов не бачу, що в тім такого страшного.

– І невже ви не допускаєте ніякого зв’язку між одним фактом і другим?

– Що, що ви мовите?

– Нічого я не мовлю, тілько питаюсь вас!

– Зв’язку між одним фактом а другим? Який тут може бути зв’язок? Мій муж був віддавна хорий, – ну, і вмер. Мій муж не знав нічого…

– Думаєте, що не знав?

– Не міг, не міг нічого знати!

– Помиляєтесь, пані, – він все знав.

– Все знав? Се не може бути! Від кого ж міг він про се дізнатися? Хто міг йому се сказати?

– Я, пані.

– Ви? Нещасний! Так ви убили його!

– Ні, пані, правда убила його. Я не перечу, що й я ту дещо винен, але признайте, пані, що не сам.

– О, мій боже, мій боже! – ридала пані.

– Признаєте тепер, пані, що нам годі думати о любві і о всяких подібних річах, бо між нами стоїть труп вашого мужа, а мого найліпшого вчителя, мого другого батька.

Тим часом пані кинулась на лавочку під розлогою яблунею і сиділа мов зламана, заклинивши руки над головою. По лицях її котились сльози і падали на чорну вдівську сукню, котру вона носила після мужа. Борис стояв перед нею з похиленою головою, сумний, задуманий.

– О, я нещаслива, – ридала пані, ламаючи руки, – пропала моя доля! І чим я в бога винна, що дав мені кров гарячу і бажання життя? Чи ж за те, за одне те я маю марно гинути, пропадати? Борисе, милий мій, – скрикнула вона, зриваючись і хапаючи його за руки, – молю тя Христом богом, не кидай мене, не погорджуй мною! Роби зо мною, що хочеш, карай мене, як тобі подобається, тілько не кидай мене! Ох, коли б ти знав, як я тебе люблю! Ніхто тебе так не любив і не буде любити! Забудь тоту куклу, що робила собі іграшку з твого серця, – вона не стоїть одного волоска з твоєї голови! Жий зо мною! Я буду тобі вірною дружиною, буду тобі слугою, чим хочеш, тілько не відтручуй мене! Бачиш, я женщина і шляхтянка, а я не то що не цураюсь тебе, хлопського сина, я руки твої цілую, – не погорджуй мною!

І вона в безумній жарі притисла його руки до своїх уст і почала цілувати їх. Борис стояв, мов оголомшений, мов прибитий тим наглим вибухом довго здержуваного чуття. Він не знав, що йому діяти, і надармо силувався відняти свої руки від уст молодої вдови.

– Пані, – сказав він, – змилуйтесь, схаменіться! Ще хто побачить!

– А, що мені до того! – скрикнула вона, запаленівши ціла, – нехай бачить хто хоче! Я плюю на всіх! Я вільна і можу робити, що мені подобається. Борисе, милий мій, скажи, ти не відтручуєш мене?

– Змилуйтесь надо мною, пані, – сказав Борис. – Я ж вам іно що висказав свій погляд на наш стосунок. Що ж я можу вам більше сказати? Чи ж ви думаєте, що зв’язок наш серед таких обставин міг би бути щасливий, навіть коли б інших перешкод не було? А є ще й інші.

– Які, скажи! – ледве дух переводячи, прошептала Міхонська.

– У мене, пані, є родичі, прості селяни…

– Пусте, пусте, пусте! – замахала рукою пані Міхонська. – Спровадимо їх сюди, нехай жиють при нас. Мій батько недовго пожиє, а хоч і пожне, то ви бачили самі, що він нікому води не закаламутить. Будемо жити разом, будемо робити і будемо мати!

– А по-друге, пані, що я? Недоварений студент. Таким я оставатись не хочу. Я мушу скінчити медицину, вже хоч би для того, щоб життя моє не було змарноване, щоб я на всякий случай мав о що руки зачепити.

– Хіба ж у мене вже так зовсім голо і пусто, щоб не було о що руки зачепити?

– Се у вас, пані, але не у мене. Я не хочу бути нічиїм слугою, але також і нічиїм тягарем. А по-друге, я хочу найти собі роботу, пожиточну й для ширшого загалу людей.

– Ну, добре, добре, і з тим я згоджуюсь. Нехай і так! Поберемось, а відтак іди собі, кінчи медицину, вчися. Я терпливо ждатиму на тебе, вижидатиму тебе, як сходу сонця. О, милий мій, яка я щаслива буду!

– Стійте, пані, – сказав Борис, – я ще не скінчив. Між нами різниця роду, традицій, привичок…

– І се пусте! Що мені рід? Ніякого роду, крім батька, у мене нема, і знати я нікого не хочу. Коли тілько я в своїх чотирьох стінах буду щаслива, то з усього прочого сміюся.

– Між нами різниця народності.

– А їй ти се говорив? – зміненим, острим тоном нараз спитала пані Міхонська.

– Кому – їй?

– А тій куколці порцеляновій, пані Трацькій? Адже між тобою й нею всі ті різниці так само заходять, а, крім того, ще й та одна, що вона тебе не любить!

– Пані! – скрикнув Борис.

– А, бачиш, і Епамінонду правда вколола! Скажи, може, брешу? Може, не правда, що ти…

Вона не докінчила. Щось давило її в горлі, немов якесь важке, погане слово хотіло вирватись з її уст, і вона насилу, з крайнім напруженням волі втолочила його назад вглиб душі.

Борис з якимсь переляком глянув на неї і, не кажучи й слова більше, звільна відійшов. Вона не кликала його, сиділа на лавочці, бліда, з дрижачими губами і з похиленою вниз головою.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 447 – 452.