4. Борис Граб і Міхонські

Іван Франко

[Перед цим варто прочитати оповідання «Борис Граб».]

Але один тяжкий досвід ждав його [Бориса Граба], і то з такого боку, з якого він всього менше міг його надіятись. У Міхонського була жінка, молода, круглолиця, середнього росту, зграбної фігури женщина з легкими рум’янцями на щоках, з червоними, як калина, губами і пишними, розкішними чорними, мов смола, косами. Хто його знає, яка лиха доля спарувала нервного слабовитого і підтоптаного нещастями учителя з сею женщиною, горячокровною, молодою і бажаючою за яку-небудь ціну ужити життя і його розкошів, з сею грудою живого тіла, в котрім духові сили дрімали нетикані, а душі було якраз хіба тілько, щоб надати палкого блиску її чорним прекрасним очам.

Пані Міхонська зразу немов і не запримічала Бориса. Але коли він дійшов до сьомого класу, зразу й запримітила його. В сьомім класі йому минуло дев’ятнадцять літ, і був він хлопець такий, що ніхто й не пізнав би в нім колишнього занедбаного та неохайного школярика, що босяком ходив по поруччю понад потоком. Високий та огрядний, повновидий і гарно прибраний, певний в рухах, спокійний в мові, він був справді кавалером, якому в Перемишлі й з дорослих паничів мало котрий міг стати під пару. А надто в його очах ясніла та грала розбуджена думка, світився розум, його мова була скромна, але далека від тої книжкової премудрості, сполученої з наївним незнанням життя, яка звичайно стрічається у гімназистів.

Борис все і всюди говорив простодушно й щиро, немов закони тупоумного містечкового приличія зовсім не писані для нього. І з усього видно було, що ті закони не чужі йому, що він знає їх, що вміє бути делікатним і здержаним, де того треба, але погорджує тими незлічимими пустими церемоніями, котрими провінціальне «товариство» обпутує всі свої кроки, мов павутиною, і старається по змозі зробити собі товариське життя нудним та докучливим. Серед того заскорузлого в формалізмі а убогого духом товариства Борис повертався свобідно, не як вищий, але як чоловік з іншого світу, як якийсь гість з чужих сторін.

– Будь-що-будь, а все видно хлопа, – шептала про нього пані суддиха пані касієровій.

– О, певно! Хлопа цивілізуй і вчи, а все-таки кров хлопська своє слово скаже. Нема традиції! Нема живого зв’язку з минувшим, та й годі!

Але хто знає, чи не та іменно «недостача традиції», як казала пані касієрова, чи не та свіжість в цілій появі Бориса, та повнота сили і певності себе, що проявлялася в кождім його руху, – чи не те іменно найбільше звернуло на нього очі пані Міхонської. Довго вона не зважувалась займати його, але вкінці при першій нагоді таки не встояла. Раз якось Борис, прийшовши до Міхонського, не застав його дома. Вже хотів вернутися, коли в дверях кабінету появилась пані.

– Що то, втікаєте? – сказала вона, всміхаючись і блиснувши своїми перловими білими зубами.

– Жаль, що не застав пана професора, – сказав Борис.

– Ну що ж, ходіть до кабінету і заждіть на него, – він швидко повинен прийти.

Борисові справді треба було на щось Міхонського. Не підозріваючи нічого, він увійшов, поклав шапку і почав ждати.

– От, бачите, так і ліпше буде, – заговорила пані, – будемо обоє ждати. І я жду на него, а вдвійці не так вкучно буде. А я, пане Борисе, повинна подякувати вам.

– За що, пані?

– За те, що так пильно відвідуєте моєго мужа. Ви не знаєте, який він меланхолік робиться, коли не має з ким говорити о своїх учених річах. А відколи ви до него ходите, аж якось віджив. Знаєте, я часто таки завидую вам.

– Задля чого, пані?

– А задля того, що тілько в вашім товаристві муж мій чується свобідним і щасливим. Ви вповні відняли його у мене, завоювали його.

– Пані, – скрикнув з тривогою Борис, – невже ж се мало би бути правдою? Але в такім разі ви повинні гніватись на мене. О, простіть, я не знав сего. Віднині не прийду більше, не хочу робити вам кривди!

Пані Міхонська засміялась, і лице її облилось чаруючим рум’янцем.

– Ха, ха, ха! Та й гарячі ж ви, пане Борисе! Та й прудкі ж ви! А я й не думала ніколи гніватися на вас. Противно, я вдячна вам! Мені кривда? І не думайте о тім. Хіба ж ви гадаєте, що я коли могла так, як ви, заняти його, запанувати над його серцем? Ні, пане Борисе, – ви відібрали мені те, чого я ніколи не посідала.

Борисові зробилося якось дуже прикро при сих несподіваних словах.

– Даруйте, ласкава пані, – сказав він, встаючи, – але я не маю права вглядати в те, що відноситься до особистих ваших відносин до пана професора. Позвольте мені віддалитися!

– Ні, не позволяю! – весело крикнула пані і вхопила його за руку. – Сідайте от тут коло мене! – І потягла Бориса силоміць до себе, посадила поруч з собою на м’якій софці. За дотиком її пухких рук до його руки у хлопця сильно забилось серце, зашуміло в голові, він не знав, не тямив, що з ним діється.

– Ах ви, дикий, дикий, – шептала йому між тим до уха пані Міхонська. – Ну, скажіть, будьте ласкаві, – зараз і втікати зібрався! «Не маю права слухати!» От який правник!

І при тих словах пані обвила своєю сніжно-білою рукою його шию і притягла його голову близько своєї, заглянула своїми палкими блискучими очима в його очі. Несамовитий жар тих очей хвилею поллявся немов аж в саме серце, в саму душу Бориса, покотився по жилах, потряс нерви гарячковою дрожжю. Його віддих ставався швидкий і тяжкий, немов яка змора давила його.

– Пані, змилуйтесь, пустіть мене! – прошептав він в одчаю, не маючи сили вирватись з її обнять.

– Коли-бо не пущу! Коли-бо не хочу, – шептала пані, сміючись. – Не пущу, – повторила страсним тоном. – Бо ти мій, мій, мій! Бо я тебе люблю! Чуєш Борисе, люблю!

– Пані, але ж ваш муж! Боже мій, що зо мною діється! – стогнав Борис.

– Ха, ха, ха! От дурний! От чого налякався! Схаменись, дурний хлопче! Не бійся! Адже я не з’їсти тебе хочу, хоч з’їла б, якби могла! Так люблю! А він боїться! Ну, диви, що тут страшного? Га? Га? Га?

І за кождим словом вона своїми калиновими, як жар палаючими, губами цілувала лиця, очі, губи Борисові. Хлопець до решти стратив пам’ять.

Розбитий, знівечений, до глибини душі пронятий встидом, після безсонної ночі явився на другий день (а була неділя) Борис у Міхонського. Той відразу побачив, що Борисові щось незвичайне дорогу перебігло.

– А що там таке? – спитав він коротко. Борис не смів і очей піднести, не смів глянути на свого друга і вчителя. Його голос змінився, тремтів, як надбитий баняк.

– Я прийшов подякувати пану професорові за ті незлічимі і неоціненні добродійства, котрими пан професор…

Він не міг договорити. Сльози залили решту його мови.

– Хлопче, що з тобою сталося? – скрикнув Міхонський. – Чого дякуєш? Чого плачеш? Говори за порядком!

– Я переношусь на іншу гімназію.

– Для чого?

– Бо ту не можу бути.

– Для чого?

– Бо не можу. Не можу пану професору й причини сказати, але запевняю, що причина важна.

– Чи ти сказився, чи з глузду з’їхав? – закричав Міхонський, тупаючи ногою. – В середині курсу переноситися до другої гімназії, і то без ніякої причини!

– Не без ніякої! Богом кленусь, що причина важна!

– Не кленись, дурню! – строго скрикнув професор. – Доказ подавай, а клятьба не доказ. Або причину скажи, або я так і останусь при тім, що ти здурів. Яка може бути причина?

– Ніколи! Нізащо не скажу! Пане професор! Батьку рідний! Не налягайте на мене! Я вам сього не можу сказати. Ані вам, ані нікому в світі. Скажіть тілько, що не будете вважати мене підлим, безчесним, невдячним, коли я покину вас, мушу вас покинути!

І він кинувся цілувати Міхонського по руках, обливаючи ті вихудлі напівпрозірчасті руки гарячими слізьми. Міхонський зблід і затремтів. Послідні Борисові слова відкрили йому всю правду. Він віддавна боявся тої правди, але знав, що вона неминуча. Тільки ж не з того боку він ждав її. Не диво затим, що серце його заболіло страшенно і довгу хвилю він стояв, мов громом пришиблений, блідий, холодний, з закушеними до крові зубами.

Борис глянув на нього і собі ж одебелів. Він пізнав, що Міхонський всього догадався, і не міг ані слова більше сказати. Він добре відчував той біль, який мусив бушувати в груді його любимого вчителя і добродія, але не мав ніякісінького способу, щоб утишити, влагодити той біль. Він склонив лице, закрив його долонями і тихо ридав. Міхонський перший отямився і поклав руку на плече Борисові.

– Бідний хлопче, – сказав він, – не плач! Се ще не така страшна річ, щоб аж на другу гімназію переноситися!

Борис видивився на нього сльозавими очима.

– Виджу, що з тобою треба розумно говорити, – сказав Міхонський з болісним усміхом. – Ти думаєш, що я того не знав? Не догадувався? Правда, я не думав, що на тобі може окошитись се лихо, але хто зна, чи воно не ліпше, що на тебе трафило, як на кого іншого!

– Пане професор! – скрикнув Борис, зриваючись з місця.

– Не гнівайся, хлопче, не гнівайся за мої слова, – лагідно сказав Міхонський. – Ти ж бачиш, я чоловік слабосилий, ну, а у неї (що будемо таїтися, коли оба знаємо, о що йде діло) натура свого домагається. Хіба ж я сліпий, щоб сього не бачити? Вона ту не винна, а ти ще менше. Винна моя доля лиха та щербата, – ну, та се діло стороннє. Тілько того я не надіявся, щоб на тебе оно попало, – се мене заболіло. Ну, але тепер минулося, пройшло. І ще раз кажу: ліпше, що на тебе попало, ніж на якого-небудь…

Голос його урвався. Щось голосно захлипало в його груді, але він надлюдським усиллям переміг свій біль. Борис стояв з лицем, закритим долонями; крізь пальці капали сльози.

– Я розумію, зовсім розумію твою постанову – іти на другу гімназію. То певна річ, наша давня дружба пропала, минулася. Але я прошу тебе о одну річ. Борисе, друже, – бо ти все-таки одинокий тепер друг мій (при тих словах він поцілував його в чоло), – стримайся ще якийсь час, кілька день, пару неділь!

– Зачим?

– Щоб проводити мене до гробу, затулити мої очі.

– Пане професор! Батьку рідний! Що ви говорите? – скрикнув Борис і знов кинувся цілувати його по руках і обливати їх слізьми.

– Добрий мій, хлопче, знаю я, що говорю. Віддавна чую, що зближається мій клятий ворог, – а тепер він мені друг та спаситель. Нинішній день устелив йому стежку.

– Кому? – з переляком спитав Борис.

– Ну, вже швидко побачиш, кому, – сказав Міхонський, – нащо вперед загадувати. Ну що, сповниш мою просьбу?

– Пане професор, коли б ви знали, як мені важко після того, що сталось, переступати ваш поріг, глядіти на ваше ласкаве лице! Боже мій, яким нужденним, підлим, невдячним чуюсь я против вас!

– Ну, ну, буде! Не наговорюй на себе! А що тобі нелегко, се я знаю. Кождому чесному і совісному чоловікові було б нелегко. Але зроби се для мене. Прошу тебе! Зробиш?

Борис вагувався. Сеї ночі, блукаючи глухими вулицями, він обдумав всю оту річ доволі докладно і рішився твердо покинути город. Правда, він не надіявся, щоб розмова з Міхонським вийшла така важка та болюща. Тож тепер не міг рішитися. Совість говорила йому, що треба тікати якнайшвидше далеко від сього дому, а тут його учитель, його добродій благає, щоб остався.

– Ненадовго, – говорив далі Міхонський, вгадуючи його вагання. – Я ж тобі кажу, що недовго заважати буду на землі. А тоді, як мене не стане, роби, що знаєш. Пристаєш?

– Пристаю!

– Спасибі тобі! – І Міхонський щиро стис його руку. – Іще одно, Борисе, – тепер даю тобі на неозначений час волю. Можеш зовсім не приходити до мене, аж поки я не пришлю за тобою.

– Дякую вам, пане професор, – сказав Борис і з важким серцем, з спущеною вниз головою, мов який злочинець, тривожно, спідлоба оглядаючись, вийшов з дому Міхонського. На його щастя, пані Міхонської не було дома – вийшла десь в гостину.

– Не помиливсь я на нім! – шептав по його виході Міхонський. – Боюсь тілько, щоб він не подумав, що я якраз з таким планом притяг його до себе. Се було б підло з моєї сторони! Але ні, він хлопець чесний і не подумає підлості на другого. Боже! Прискори моє увільнення! Адже ж ти дозволив мені дожити до тої крайності, поза котру… Все, все, що може чоловік витерпіти, я витерпів! А впрочім, хто його знає, може й не все ще!

І в важких думах він ляг на софу і заснув.

Недовга була та воля, котру Міхонський дав Борисові. Того самого дня вечором до його комнати постукала служниця Міхонського і сказала коротко:

– Пан професор просить.

Не кажучи й слова, Борис одягся і пішов сам, бо служниця, викликавши його, сама побігла щодуху кудись до міста. В важких прочуттях ішов Борис до знакомого домика над Сяном. Вікна були ярко освічені, якісь тіні мигали на занавісках. Ввійшовши, дізнався, що пан професор при повороті пані професорової з гостини, власне в тій хвилі, коли вона, роздягшись з візитної сукні, входила до його кабінету з веселим, усміхнутим лицем, дістав вибух крові. Консиліум лікарський мало на що здався. Правда, кров спинили, але недужий лежав блідий-блідий, безсильний, як труп.

Пані Міхонська зустріла Бориса в тих же дверях, що й учора. Її очі були заплакані, повіки почервоніли, але все-таки з-за сліз миготів той палящий жар, котрий учора висушив його пам’ять і глибоку рану випалив в його серці. Він похилив голову, щоб не глядіти їй в лице, проворкотів якесь слово і поспішив до хорого.

– А що, не казав я, що так буде? – ледве чутно, з усміхом прошептав Міхонський. – Недовго тебе затримаю.

Гірко ридаючи, припав Борис до його постелі. Міхонський пожив ще кілька день, видержав ще два вибухи крові, а після третього тихесенько згас, мов свічка. Борис не відступав від його постелі, зі слізьми проводив його до гробу. Разом з Борисом плакала й сумувала вся гімназія. В кілька день по похороні пані Міхонська забралася з Перемишля, так що Борисові таки й не довелось перенестись на другу гімназію.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 341 – 347.