11. Гешефти Гави й Вовкуна

Іван Франко

[Далі йде варіант 5-го розділу оповідання «Гава».]

Гава за той час ходив зовсім іншими дорогами.

[Втікши від шевця, він якийсь час] волочився по Дрогобичі, продаючи в ярмаркові дні сірники, батоги, крайки і деяку другу подріб селянам та селянкам. Всі ті речі давали йому багатші жидівські торговці для розношування, знаючи його справність та проворність, і за розпродажу віддавали йому половину зиску, не рахуючи того, що він при продаванні візьме понад ціну товару, установлену торговцем.

Гава заробляв добре, але торговий день у Дрогобичі тільки один, а що в один день заробиш, тим треба було сім день жити, і те за сім день мусило минутись. От і почав Гава промишляти над іншими джерелами зарібку. Поперед усього він рішив, що, держачися самих тільки жидів і перепродуючи у перепродавців, він ніколи не вийде на сухе, бо жиди й самі потребують заробити, і, видячи його справність, чимраз більше общипують йому його скупий заробок.

От він і надумав ударитися прямо до джерела, до тих, що виробляють такі чи інші речі, і від них брати в розпродаж, та й то не фабрикантів шукати, а хлопів. Здавна вже він звернув увагу на одного чоловічка, по-міщанськи вбраного, що щотижня являвся на торзі з чіпцями дуже гарної домашньої роботи. Він усе ходив по дрогобицькім ринку, поначіплявши тих чіпців на паличку і не кажучи нікому й слова; тільки вряди-годи вторгує яку шустку, хоч дешево продавав свій товар.

– А що, мамуню, – спитав раз Гава у якоїсь жінки, що тільки що купила чепець у того чоловіка, зовсім не торгуючись, – добрі чіпці той чоловік продає?

– Хто? Староміський? О, нема над його чіпці, один на десять літ стане або й на більше. Я отсе для невістки. Не перший раз у нього беру, і ціна у нього одна.

– А чому ж так мало у нього купують?

– Або я знаю? Бо не жид. До жидів усі йдуть і беруть саме дрантя, та й ще, наторгувавшись, ледве за таку ціну дістають.

Гава швидко надумавсь і підійшов прямо до міщанина.

– Помагайбі вам, пане Староміський! – сказав він, кланяючись.

Міщанин глянув зачудуваними очима з-під сивавих, мохнатих брів на злиденного, обшарпаного жидка, що здоровкався з ним, як зі старим знакомим.

– Тьфу на твого батька клапчастого! – сказав він, сплюнувши. – А ти відки мене знаєш?

– Ни, пане Староміський, хто би вас не знав. Вас, нівроку, усі знають. А по чому чіпчики продаєте?

– По дві шустки, або що?

– Бо я би хотів у вас купити.

– Агій, а тобі нащо? Чи для матері твоєї лисої?

– Для матері чи не для матері, а вам що до того? Кілько їх ту маєте?

– Ще вісім, або що?

– Ни, які ж бо ви! Вісім по дві шустки, то шіснадцять шусток. А що спустите, як усі візьму?

– Тю на твою голову! А нащо тобі всіх?

– Що спустите, як усі візьму? – всміхаючись повторив Гава.

– Та відчепись ти від мене! – скрикнув Староміський. – Я не твій дурень, щоб ти з мене кпини собі робив.

– Ну, ну! Хочете дванадцять шусток? Ні? Нате вам тринадцять! За всі нараз, готовими грішми. Чого вам треба, маєте возитися з ними ще зо три понеділки, то чи не ліпше відразу готові гроші взяти?

Міщанин подумав і сам собі не довіряв. Такого торгу йому ніколи ще не лучалося. У нього була своя сім’я, два сини і три дочки робили на господарстві,- а він з старою жінкою плели оті чіпці старосвітським способом і шлялися з ними по торгах та ярмарках, заробляючи по струченні коштів найбільше по ринському, а не раз ледве по яких-небудь 20 – 30 крейцарів на однім торзі. Дуже рідко траплялося так, щоб випродали увесь товар, який було винесуть на торг. А ту нараз якийсь мізерний жидок усе купує.

– Давай чотирнадцять! – сказав він.

– Ни, дай боже добрий початок, – сказав Гава і відлічив гроші. – Але давай все, з палицею.

– Нащо тобі палиці?

– Щоби щастилося.

– Тьфу на твою голову! Бери й палицю.

– Знаєте що, – сказав Гава, – заждіть ви оту в шинку, я вам палицю зараз принесу, я так тілько, в позичку її.

– Ну, добре, – буркнув Староміський, ідучи до шинку, щоб випити склянку пива після такого доброго торгу. – Одурив проклятий жид, – воркотів він, сидячи за столом, – і чіпці за песій гріш купив, і палиця пропаде. – Та воркотів він се без переконання, так тільки, щоб воркотіти, бо на ділі рад був і торгові, і за палицею нічого було жалувати, проста ліскова була, тільки з попроверченими дірочками, куди просилювались шнурочки, що на них висіли чіпці.

А Гава, діставши чіпці з палицею в свої руки, побіг поміж вози, по торговицях та по підсіннях і такого репету наробив, вихваляючи свій товар, що народ ринувся за ним, мов на медведя дивитись. Не минуло й півгодини, як розпродав усі чіпці не по 20, а по 25 крейцарів.

– Доброго здоров’я вам, пане Староміський, – скрикнув Гава, входячи до шинку. – Ось вам ваша палиця.

– А чіпці де? – запитав Староміський.

– Як то де? Додому заніс. Знаєте що, може вип’єте ще склянку пива?

– Та випити б то не вадило, але грошей нема. Треба ниток на нові чіпці купувати.

– Ни, випийте за мої! А я вам за той час буду щось казати.

– Тю на твій рід запливомізький! Чи омана якась мене сьогодні чіпилася з тим жидом, – буркнув, усміхаючись, Староміський, поки Гава замовляв пиво. – Ну, що там такого маєш мені сказати? Кажи!

– Я вас хотів запитати: багато ви таких чіпців за тиждень можете зробити?

– Як до потреби. Звичайно робимо по двадцять. Але якби нитки, то й сорок, і п’ятдесят можна б. Та тілько біда, що мало продаємо, то на якого тристенного їх і робити.

– Знаєте що, робіть ви для мене на другий понеділок п’ятдесят. Я всі від вас куплю. По п’ятнадцять крейцарів за кождий.

– Е-ге -ге! Дешево б ти хотів!

– Ни, але ж я беру всі нараз, то также щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Вас не обходить нічого, чи буде добрий торг, чи ні, ви маєте своє. А я ще чи продам, чи не продам, то бог знає.

– Ну, вже ти б та не продав! Твій предок Юда Скаріотський і Христа продав, а ти б чіпця не продав! Ні, серденько, дай по вісімнадцять чепець на чепець, то згода!

– Але ж змилуйтесь, пане Староміський, – благав Гава, – самі видите, я бідний жидок, сам не раз не маю що їсти, а вам заробок даю. Ну, най буде по шістнадцять. Коли хочете, то й завдаток вам дам, щоб мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть через половину: половину чіпців білих, а половину зелених, бо в деяких селах білі носять, то зелених не купують.

– Та-бо зелені міцніші, – сказав простодушно Староміський.

«От старий дурень! – подумав собі Гава. – Та я якби знав, що ті міцніші, а ті слабші, то міцніших ані робив би, ані продавав би, бо се ж мені самому страта. Тота баба хіба не казала, що оден чепець десять літ носить. Значить, через десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову». – І додав голосно: – Ви проте не дбайте, котрі слабші, а котрі міцніші, а робіть, як я вас прошу. Я знаю, що ваша робота добра, то й побачу, як воно піде. А як піде добре, то ми з вами зробимо таку згоду, що ви будете собі помаленьку робити та готові гроші брати, а я буду розпродувати. Для вас не буде клопоту, а й мені, може, дещо капне.

– Чи ще б такому пронозі не капнуло, – воркотів Староміський. – Тебе, мабуть, мати в кучки породила та ще в слотаві і під окап поклала, то вже добре там на тебе накапало, не бійся! – жартував він.

Вдарили по рукам, і Гава тут же дав Староміському в задатку того гульдена, що заробив на його чіпцях. А на другий тиждень, діставши півсотні чіпців, він нічого вже не продавав в місті, а рушив з ними по селах. То продаючи, то міняючи за всякі сільські вироби, котрі не раз о кілька хат дальше з зиском перепродував та перемінював, Гава пробігав околиці. Говіркий та верткий, мов в’юн, в’їдливий, мов гуска в царину, він на все глядів бистрими, зажерливими очима, з усього старався витягти для себе користь.

Хлопські домашні промисли – оце була та криниця, з котрої він задумав черпати повними відрами. До всього він хапався, нічим не гордував, усьому находив приклад, в одній хвилі змірковував, де що може придатися і який зиск може принести.

Тут виробляли сіті на рибу, там уміли якимись секретними способами красити просте домове полотно на спідниці так, що ніяким окропом тої краски не відпариш, там знов уміла якась баба гарні рукавиці з вовни плести, – всюди мусив Гава встромити свої пальці, всюди вмів пронюхати діло, закупував вироби, перепродував з зиском, і ще замовляв, і знов перепродував, і у продаючих, і у купуючих держачи в найбільшім секреті, відки що побирає і куди діває, бо знав, що той секрет – то весь його хліб, що як продаючий з купуючим лице в лице зійдуться, то він зробиться лишній і з голоду згине. За такою роботою пройшло кілька літ.

Гава плавав в своїх гешефтах, як щука в озері, забираючи чимраз ширші та ширші округи під себе. Якась невгасаюча гарячка обхопила його, щось подібне до тої гарячки, котра обхапує вояка під час битви, відбирає йому пам’ять і жене в самий найстрашніший огонь, притуплюючи навіть чуття фізичного болю.

Отак і Гава метався по Підгір’ї в ту пору, коли брат його кочував по гірських лісах, роблячи гонти та спускаючи сплави долі ріками. Не раз йому лучались і страти в його гешефтах, але ті страти тільки додавали палу його голові. Мрії о великих багатствах, о опануванні всеї хлопської продукції, о всевладнім пануванні на торгах і ярмарках шуміли йому в голові і гнали вічно наперед, мов той гедзь худобину.

Його брала нетерплячка, скоро тільки який товар не приносив таких великих зисків, як йому хотілося, і він покидав торгувати ним, хоча б і зі стратою, надіючись надолужити сю страту на іншім товарі. В самім розпалі тої перекупської гарячки він в Журавні зустрів Вовкуна, займаючись в ту пору скуповуванням і перепродуванням самого найкращого гінтового дерева для фабрики резонансів. Він зараз же підбив Вовкуна пристати до нього до спілки, тим більше, що Вовкун далеко ліпше від нього знався на дереві.

Гешефт в Журавні тривав пару літ; в тім часі у кождого з братів набралося вже по пару сот ринських зложеного гроша. Вовкун, недогадливий та тяжкий на підйом, був би сидів на місці й довіку, тим радше, що запізнався в Журавні з якоюсь жидівочкою, служницею у того фабриканта, котрому вони продавали дерево; жидівочка готова була вийти за нього замуж і навіть очевидно старалась його склонити всякими способами, щоб з нею женився.

Але Гава пронюхав сю річ, і, боячись стратити такого пожиточного спільника, як Вовкун, розбив се сватання, представляючи братові всю безкорисність такого гешефту. Він навіть раптом зірвав зносини з фабрикою резонансів і разом з Вовкуном подався в інші сторони. І в сам час, бо фабрика та в місяць по їх відході збанкрутувала, а коли б брати не були заздалегідь від неї відкараскались, то були б певно понесли значні страти. Сей мудрий маневр раз на завсіди утвердив власть Гави над Вовкуном, – брати дали собі слово ніколи більше не розлучатися.

Вони кинулись в Гуцульщину, Гава знав, що хлопи з околиць Дрогобича та Самбора ходять до Косова та до Кут за сукном на свої гуні. Їм швидко удалось взяти в свої руки всю фабрикацію того сукна, котре й доставлювали хлопам на місце. На тім гешефті за два роки заробили дві тисячі гульденів. Біс підкупив їх заложити з тими грішми суконний склеп в Дрогобичі і за рік вони провалились, стратили всі гроші, ще й до криміналу попались. Висидівши по пару місяців в Самборі, вийшли голі, як турецькі святі. Тоді кинулись до Борислава і тут за два роки тяжкого, нужденного життя заробили двісті римських. Аж тепер пригадали собі своє рідне село і почали розвідувати, що сталося з їх батьківською хатою і грунтом. Розвідавшись гаразд, покинули Борислав і пішли в гори.

Дивні якісь, не то радісні, не то сумні, тужливі чуття наповняли груди братів, коли вони зближалися до Н. Стали на вершку гори, у стіп котрої лежало село. Вершок був лисий, мохом порослий, але внизу о кількадесять сажнів густою височенною стіною стояв панський, Н-ський ліс. Ліс той шумів так чаруючо, дихав таким любим холодом, дзвенів такими різнородними голосами птиць, що брати залюбувались, хоч і як їм не до того було. Їх очі розбігалися вниз, але ліс закривав село, тільки в однім місці Стрий блищався брильянтовою пасмугою та на протилежачій полонині череда пестріла.

– А тямиш, Гаво, як ми по онтій полонині ходили та в кошарах ночували?

– А тямиш, Куно, як ми в Стрию руками рибу ловили та ніколи зловити не могли?

– А тямиш, Гаво, як ми по городах горох крали?

– А тямиш, Куно, як ми, ходячи голодні по загумінках, о тім думали, що буде, як забагатіємо, і збиралися се село купити?

– А, правда! – скрикнув Вовкун. – Та, боже мій, як же се давно! І які ми тоді дурні були!

– Дурні, Куно? А чому дурні?

– Думали, що так легко забагатіти і паном стати.

– А ти хіба вже стратив віру в те, що ми забагатіємо?

– Ет, що й говорити! – сказав понуро Вовкун, махнувши рукою. – Минулося, мабуть!

– Ні, не минулося! – якимсь різким, дразливим тоном скрикнув Гава. – Не говори сього, Куно! Навіть думати не смій! Я вірю, і серце моє чує в тій хвилі, що ми осягнемо те, о чім тоді думали, що станемось панами сего села!

Вовкун глянув на нього і всміхнувся.

– Ну, – сказав він гірко, – грошей у нас якраз тілько, щоб село купувати.

– Дурний ти, Куно, – скрикнув Гава. – Хіба то грішми села купуються!

– А чим же? – огризнувся Вовкун. – Черепками хіба?

– Розумом, дурню, розумом! А розуму у нас не позичати. Недарма двадцять літ по світі товклися, горя всякого куштували, всяким способам навчилися. Все те, Куно, тепер придасться. Досі ми термінували, тепер мусимо майстрами зробитися. Розумієш?

– Ну, що ж, дай то, господи, – сказав Вовкун, похиляючи голову, немов гнувся перед могучою волею і бистрим розумом свого слаботілого брата.

Спочили і пішли вниз лісовою стежкою. Гава не переставав голосно розвивати свої мрії о тім, що вони повинні осягнути; вслух розводив свої думки і плани, як заходитись біля хлопів і біля пана, котрого ще і в вічі не знав. Вовкун мовчки йшов позад нього, бо стежка була вузька. Нараз на скруті стежки грохнув вистріл, і переляканий, ранений в ногу Гава покотився в ярок. Вовкун кинувся до нього, перенятий страшенною тривогою, – він думав, що Гава вбитий. Але Гава був живий, тільки дуже переляканий, так що довго не міг прийти до слова. Перше, що він міг вишептати блідими тремтячими устами, се були слова:

– Куно, то недобрий знак! Най бог відвертає все лихо!

Але коли зараз опісля появився Тоньо і коли, після всяких грізьб та комедій, жиди від паничів таки дістали два дукати, то Гава знов набрав віри в удачу своїх замірів.

– Ні, таки воно добре буде, – повторяв він раз по раз, штильгукаючи, опертий о руку Вовкуна, та щокрок сичачи з болю, – таки воно мусить бути добре! Ті дукати все зле направили. Вони нам принесуть щастя, побачиш, Куно, що принесуть. То пурец стрілив – і заплатив, а то значить, що й батько його буде задумувати на нас якесь лихо і заплатить за те своїм маєтком. От як буде! От як буде!

Гава, як і всі темні жиди, був крайнє забобонний і вірив в усякі приміти, то й тепер щасливий був, що таку на вид погану приміту, як постріл на самім вступі в село, зумів вияснити на свою користь.

В селі вони швидко розізналися, старого Мошка випроводили і почали роздивлятися та коріння пускати. Від Мошка вони дізналися все, чого їм треба було, – і про найбагатших в селі хлопів, і про пана, і про попа, дізнались, кілько в кого довгів, які з ким спори та процеси, словом все, що могло бути для них корисне. Гава поліз поміж хати, то відновлюючи давні знакомства, то заводячи нові. Особливо цікаво було їм ввійти в ближчі зносини з двором.

В ту пору якраз ціле село гуділо оповіданнями про найстаршого панича, що такий лютий і так кривдить і обдирає людей на кождім кроці. Почав Гава міркувати, як би їм найлегше присусідитись до того всевладного в домі панича, і надумав саме оту штуку, з резонансами.

– Побачиш, Куно, що він подасться на сю штуку, – говорив він брату і не помилився. Зараз на другий день рано з двора прибіг слуга до хати, де жили брати, і запросив їх, щоб ішли до двора, бо пан має з ними щось говорити.

Пан Трацький сидів в своїм покою на софі і курив люльку, обіч нього при бюрку, опершись ліктем о віко, стояв Густав.

– Ви брати Діамантенбауми! – сказав пан Трацький, кинувши головою в відповіді на їх глибокий поклін. – Чував про вас від сина. Сідайте, я хотів з вами дещо поговорити.

– Дякуємо пану, ми й постоїмо, – відказав Гава. – А що пан мають казати?

– Та от про той ваш проект, про фабрику резонансів. Ми з сином роздумали, і здається, се не зла штука.

– Ох, ще й яка добра штука! – підхопив Гава. – Ми то пану добре можемо сказати, бо тим займалися. А мій брат тесля, то й фабрику сам збудує.

– Будуть пан кунтенті, – сказав від себе Вовкун, махнувши своєю здоровенною рукою, немов обтісував топором дерево.

– Ну, гарно, – сказав Трацький. – Коли так, то ми ось як зробимо. Будуйте ви фабрику: моє дерево, мій звіз і помічника дам, що треба буде до роботи. Поки фабрика будується, ви від мене нічого не дістаєте, а як піде в рух, то ви керуєте роботою, я веду контроль і рахунки, а з чистого зиску третина вам, а дві мені. Ну, що, добре я кажу?

Жиди зразу, мов оглушені, витріщили очі на такі умови, опісля почали між собою щось джеркотіти, далі Гава запитав пана:

– Ну, а вивіз готового товару, то також пан беруть на себе?

– Авжеж, – сказав Трацький.

– Га, троха то тяжко на нас, – сказав скривившись Гава, – але що маємо робити? Ми бідні жиди, хотіли б чесною роботою на хліб заробляти, то треба брати заробок, який трафляється. Пристаємо.

– Ну, коли пристаєте, то можемо й контракт зробити.

– Який контракт? Нащо контракт? – скрикнули жиди.

– Ну, се вже звісна річ, такого важкого діла годі зачинати, не впевнившися добре, – сказав Трацький. – Мій син уже нарис такого контракту зробив. Густав, прошу тя, прочитай, може, вони не згодяться?

Густав прочитав нарис, в котрім стояли ті самі умови, а за зламання умов накладались строгі кари. Жиди знов погаркотали з собою і пристали.

– От і гарно, будемо спільниками, – сказав Трацький. – Радує мене, що ми так скоро зійшлися! Ну, тепер ідіть, а по обіді приходьте контракт підписати. Завтра зараз Густав повезе його до Перемишля, скріпить нотаріальним підписом, а там якнайшвидше й за роботу приймемся. Та дай, боже, в щасливу годину зачати!

– Дай боже, дай боже! – сказали, кланяючись, жиди і пішли зо двору, щось живо між собою геркочучи. Говорив найбільше Гава, так і видно було, що старався об чімось переконати Вовкуна, котрий ішов понуро і час від часу недовірливо похитував головою, тільки вряди-годи пробуркуючи деяке слово.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 382 – 397.