18. Спогади пана Ремби

Іван Франко

Пан Ремба справді ходив уже по покою з люлькою в зубах, коли вони ввійшли.

– Вітаю, вітаю! – скрикнув він, простягаючи Борисові свою суху, як скіпа, і жовту, як пергамент, руку. Борис стиснув її, – вона була холодна, мов рука трупа.

– А що? Як ночували? – питав далі пан Ремба, взявши Бориса запідруку і спираючись на його рам’я, як дама. – Даруйте, що труджу, – кричав він, – але бачите, старий я став, ноги не статкують, то треба молодшої підпори шукати! Хе, хе, хе! Та й жилося замолоду, жилось-таки! О, не то ту було, що тепер! Не той світ був, не ті порядки! Хе, хе, хе! Вам, молодим людям, і думою не здумати, як ми жили. Я як мав сімнадцять літ, то батько для мене щорік по троє нових дівчат держав. Бувало з цілого села скличуть дівчат, поставлять в ряд на подвір’ї, а батько до мене: «Іди, синку, вибери собі, котрі тобі до вподоби будуть». Хе, хе, хе! А нині що! Хлопець двадцять літ, а ще ні один не знає, як і взятися до дівчини! Що такий світ варт!

Пані Міхонська щось там попрятувала в сусіднім покою, не слухала тої бесіди. А старий Ремба, міцно надавивши своїми кістками Борисове рам’я, ходив з ним по покою, совав ногами і говорив, і говорив, а все таке, що Борисові аж огидно було слухати.

– Хе, хе, хе! Я вже певно не пожалуюсь перед богом! Жив я, синку, жив досита. Знаєте, я вже в десятім році життя всі ті штуки знав, а як був у школах – до четвертого гімназіального дійшов, та й покинув, – то для цілого класу учителем був по жіночій часті. Хе, хе, хе! Рад би я видіти того учителя, котрого б так хлопці слухали, як мене! І що ми доказували! У мене все те є позаписуване, я вам прочитаю потому. У нас була організована ціла кумпанія, спілка така, на дівчат. Ми на лови ходили поза місто. Було, було всяко! А я все провідником був. І доки я був, то все було добре, ніколи нас не спіймали. А як мене не стало, то тамті дурні зараз попалися. Двадцять хлопців відразу вигнали з гімназії! Хе, хе, хе!

Борис слухав сього балакання і вився, мов на муках. Голос старого Ремби, хриплий і натужений, різав його слух, а слова шпигали його в серце, збуджували і біль, і обридження. Йому здавалось, що до боку його причепився якийсь поганий слизняк, поліп, холодний та ціпкий, що висисає нечутно теплу кров з його тіла, а натомість всочує йому якусь клейку, огидну отруту до серця.

А Ремба не переставав балакати. Немногі щиро людські чуття, які, може, і були в його душі, давно розгубилися по манівцях життя, застигли і заплили холодною слиззю. В тім висохлім немічнім тілі тліла вже тільки одна іскра звірячого життя, а душа, заскорузла відмалку в свинстві, тільки тим одним свинством і жила тепер, пересипалась та забавлялась, мов дитина попелом. Все проче щезло для нього, вивітріло з його пам’яті. Безпомічність старих літ і самота ще тільки скріпили в нім той нахил.

По смерті жінки, віддавши одиноку дочку замуж за бідного емігранта Міхонського, що пізнав її якось случайно на якісь забаві і взяв з дому до міста, старий Ремба остався сам в тій глуші з своїми споминами. Він задумав було списати свої спомини і замість них списав грубезний том самого свинства, котрому дав оригінальний титул: «Bigos hultajski dla pobożnych duszyczek zgotował Amber».

Був се збірник трохи що не всеї порнографії, яку тільки випродукувала підгниваюча на пні польська шляхетська фантазія в кінці XVIII і в початках XIX віку, але було заразом чимало й новіших польських і заграничних причинків. Починаючи від біскупа вармійського Красіцького, а кінчачи славним комедіописателем Фредром, заступлені ту були десятки звісних і незвісних польських поетів-порнографів; твори їх віршем і прозою попереплітані були дотикаючими того самого предмету оповіданнями, анекдотами та дотепами самого Ремби і його знакомих.

Була се ціла піраміда огидностей і безвстидностей, такий причинок до пізнання обичаїв і світогляду польської шляхти, якого б і найгірший її ворог не міг скомпонувати. Все тут, від першої стрічки до послідньої, було або брутально безвстидне, одверто та прямо виявляюче найнижчі, а то й противнатуральні пориви людського зіпсуття, або рафіновано змислове, цілими ракетами дотепу і фантазії пристроююче такі речі, котрі, сказані попросту, викликали одну б тільки огидливість.

Весь вік свій Ремба був ворогом писання, але, коли засів до свого «Bigosu» – немов відмінився. Цілими днями сидів над величезною in folio книжицею в 1000 сторін грубого паперу, котру казав собі зшити і оправити в шкіру, – і писав, і писав. Він перебрав і попереписував туди всі шпаргали і свистки, які в нього відмолоду нагромадились, – а громадив він самі скандальні речі: пасквілі на знакомих і незнакомих дам та «віри достойні» описи їх любовних пригод, вірші, котрих автори не сміли б показати ніякій цензурі, а котрі задля того кружили в тисячних відписах поміж шляхтою і декламувались в тісніших або і в ширших «своїх» кружках.

Кождий такий документ будив в його пам’яті спомини подібних і неподібних скандальних історій, речень, анекдотів, і все те він пер в свою книжку, записував з таким пієтизмом і так старанно, мов не знати які дорогі скарби. Кожда нова карта рукопису наповняла його такою радістю, як археолога кожда викопана з старих гробовищ чашка. Коли не стало його власних матеріалів, він почав громадити їх від сусідів і знакомих, розписував листи до таких людей, з котрими від десяти літ не вів знакомства, поїхав навіть до Львова і просидів цілий місяць у бібліотеці Оссолінських, виписуючи всякі свинства з рукописних збірників кінця XVIII і початку XIX віку.

Одним словом, в тім чоловіці, що весь вік прожив худобиною, нараз прокинувся інстинкт збирача і ученого, тільки інстинкт, звернений на збирання свинства. По двох чи трьох літах том був заповнений, весь записаний власноручним чистим, рівним і виразним письмом пана Ремби. Підкрутивши оздобну паузу під послідньою стрічкою, він кинув перо, щоб не доторкнутись до нього вже до кінця життя. Послідня іскра інтересу до світу згасла: світ не міг йому дати вже нічого нового; все, що він міг йому дати, замикалося в тім грубезнім, в шкіру оправленім і на срібні клямри замкненім томищі, на котрого хребті золотими буквами витиснений був його титул.

Відтепер він уже не потребував нічого збирати, тут мав усе прикупі. Відтепер се був його молитвеник, його порада і приятель. Той огидний дідок, та тілесна і духова руїна, він послідній раз молився богу, і то щиро, тоді, коли занедужав був на запалення горла, а до скінчення рукописі мав ще десять карток; тоді він молився, щоб бог допоміг йому скінчити розпочате діло.

І він виздоровів і скінчив його, і від тої пори ніколи вже не молився. Всякий його розвій зупинився, відтепер він тільки черпав з нагромадженого скарбу. Зять його помер, дочка повдовіла і вернула назад додому, господарство упадало і марніло, але його не обходило нічого, він раз у раз смакував свій «Bigos hultajski». Любив він читати з нього уступи вголос, і то чимраз голосніше в міру того, як слух його слабів і притуплювався. В таких разах він не зважав на те, що дочка або хто інший слухає його читання.

Впрочім, і дочка та, вихована в домі і в атмосфері, пропахлій зіпсуттям, небагато собі з сього робила, коли була сам на сам з батьком, а втікала, коли у батька були гості. З другого боку, така вдача старого Ремби, що він все і при всіх говорив тільки об однім свинстві, відгонила від їх дому всіх батьків, у котрих були діти, а знаджувала туди тільки старих кавалерів та зопсутих до шпіку костей повітових віверів.

Не диво затим, що стара Параска так здивувалась, побачивши, що до їх дому загостив молодий панич. А пані Міхонська хоч зразу боялась давати Бориса в руки своєму батькові, вкінці таки рішилась. Вона числила на те, що хоч зразу, може, йому й огидливо буде слухати батькових оповідань та відчитів, то все-таки вкінці молода кров візьме своє, розіграється, як під впливом побуджуючих крапель, а тоді її побіда буде легка.

– Хе, хе, хе! А що, правда, що пишне! – кричав старий, прочитавши з свого «Bigosu» Борисові якусь особливо огидну штуку. – Го, го, го! не такий се майстер писав! Що ви тепер там з своєю літературою возитесь, як дурень з ступою! Велика невидальщина та ваша теперішня література. Читаєш її, ні тобі зимно, ні тепло, weder Salz noch Schmalz! А ото література, так раз література! Прочитаєш таку штучку, то цілу ніч кров бігає по жилах, а сни які сняться! Хе, хе, хе! молодий чоловіче! Вже я в тім практик! Мене послухайте!

Борис відвернувся, йому морочилось перед очима. Він рад був вирватись, втекти, куди очі видять, але той старий труп держав його міцно за рам’я, немов прикував до себе, щоб тим певніше защепити в його чисту, здорову кров ту заразу, котрою сам просяк до шпіку кісток.

– Що то? – скрикнув старий. – Ви відвертаєтесь? Вам неприємно сего слухати? Гей, гей, молодий чоловіче! Не знаєте ви життя, ані його ціни! Що ж варто життя людське без того? Га? Адже ж і се пан біг сотворив. Та й ще знаєте, що я вам скажу. Чи є там пан-біг, і небо, і пекло, і все те проче, хе, хе, хе! – то хто ще знає. Попи говорять, і нехай собі говорять, се для хлопів потрібне, хлопи повинні вірити. Але ми, знаєте, хе, хе, хе! – ми можемо й сумніватися. Так що то я хотів сказати? Ага! Чи все те так, як попи кажуть, то бог один знає. Але що отсе все, що ту написано (і він своєю кістлявою рукою вдарив по книзі) – правдиве, і єсть на світі, і становить приємність, і розкіш, і небо, і пекло людське, се правда! Се так, сього ніхто не заперечить, а хто заперечить, той дурень!

І він з упертістю маніака торгав Бориса за руку, щоб усю його увагу прикувати до себе. Знов почалось читання. Борис не знав, що діяти; він весь облитий був потом, немов у лазні. Стук ножів і вилок, що роздався з сусіднього покою, був для нього мов дзвін воскресний. Почувши той стук, старий Ремба відразу пустив його рам’я, замкнув книжку і встав. Параска ввійшла, щоб накривати стіл, а за нею пані Міхонська внесла ложки, вилки і ножі і почала розставляти тарілки.

Старий Ремба став відразу мов не той. Здавалось, що дар слова у нього зовсім віднятий. Скоро тільки стіл був накритий, він сів на своє місце, взяв ложку до рук і з ідіотичним виразом лиця впер очі у вазу з розсолом, що димилась насеред стола. Щезли порнографічні тумани, остався тільки пережовуючий звір.

Один позирк пані Міхонської на бліде Борисове лице переконав її, що перша батькова лекція випала трохи затяжка, що Борис мучиться і терпить. Тепер вона старалась залагодити те погане вражіння, посадила Бориса напротив себе, боком до батька і, не звертаючи на старого ніякої уваги, почала з молодим розмову.

– Даруйте, пане, – сказала вона, – що я мусила вас на часочок лишити. Ви, може, нудились ту? Я знаю, татко до розмови не теє…

– Противно, – сказав Борис, – я волів би був троха більше нудитися. Татко ваші надто ласкаві для мене, угостили мене всім, що мали найкращого.

Пані якось двозначно всміхнулась і замовкла. Нараз схопилася.

– Ах, даруйте! Я так занята була своїм бабським господарством, що й забула… Наш післанець тілько що вернувся.

– Ну, і що? – мало не скрикнув Борис, і рука з ложкою затремтіла і застигла в повітрі.

– Ха, ха, ха! Видно, що дуже цінна для вас ся книжка, коли аж тремтите на вість о ній. Нічого, нічого, привіз книжку, зараз вам дам. Параско, принеси-но тоту пачку, що Микола привіз!

Параска внесла пачку, обвинену газетою і перев’язану шнурком. Борис кинув на неї оком і не рушився з місця. Йому трохи відійшло від серця, і він старавсь успокоїти себе, вколисати себе надією. Не доторкаючись до пачки, він подякував пані за її доброту, що для його речі трудила післанця.

– Ну, найшли за що дякувати! – сказала пані. – Противно, я дуже рада, що могла вам зробити сю приємність.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 442 – 447.