16. Борис у Міхонської

Іван Франко

– Яка я щаслива, пане Борисе! Яка я щаслива, то й сказати вам не можу. Де ж таки, і не думала, їдучи сюди, що такого дорогого гостя дістану. Або краще б сказати: зловлю, бо ви виховзувались мені з рук, як пискор. Ну, та й причарувала ж вас ота бліда лялечка, нічого сказати!

Отак щебетала пані Міхонська, розсівшись вигідно і опершись плечима о м’яку спинку повоза. Її очі так і грали палким, пожадливим огнем, так і впивались в Борисове лице.

Борис сидів сумний, задуманий. Бліде личко Густі, її прудко, мовби судорожно, понад цвіти простягнута рука раз у раз мерещились перед його очима; коло них снувалися всі його думи, мов метелики коло цвіту. Що значив увесь отой сон, одинокий, чудовий, любовний сон його? Що таке ота Густя? Чи справді се шляхцянка і нічого більше? Чи справді вона хотіла тільки погратись серцем хлопського сина, його пестощами заспокоїти жагу своєї крові, покористуватись ним як забавочкою, а по хвилі кинути, ногами потоптати? Чи справді вона, цілуючи його уста, погорджувала його родом?

Борис мимоволі стискав зуби при такій спогадці, боявсь, щоб гнів його не розсадив грудей, не виливсь цілим потоком проклять, на радість тій ненависній, що сиділа тут обіч нього, гладка і м’яка, мов кітка, що чатує на кожний рух зловленої миші. То знов чуття його раптом змінялись. Немов ключ чистої, свіжої води з-під намулу, так зо дна збентеженої душі піднімалась могуча, непоборима любов. Пригадувались всі симпатичні прикмети Густі, її простота в одежі, її привітливість, її щирі речі, її сильна воля і розвитий розум, і гнів Борисів щезав, наче хмара, розвіяна вітром.

– Ні, вона не може бути зіпсута, вона щира, добра, сердечна, вона стоїть любові! – твердив Борис, надарма оглядаючись з повоза, чи не побачить тихого дворика Трацьких. Дворик навіки щез перед його очима за крутою горою.

– Ну, що ж ви сумуєте? – знов заговорила Міхонська, кладучи йому руку на плече. – Оглядаєтесь, чи не побачите її? Ха, ха, ха! Покиньте ви думати о ній, не стоїть вона того!

– Пані! – скрикнув Борис, мов ужалений. – Хоч я ще не в вашім домі, але все-таки вже ваш гість. Я прошу вас о одно: не згадувати о ніякій «ній»!

– Ну, ну, ну, ви зараз і розгнівались! Не знала я, що ви такі острі, – впрочім, нічого злого про неї не казала. А коли кажете, щоб не згадувати, то я й не буду згадувати. Хіба ж то у нас не найдеться і без неї о чім говорити? Правда? Тілько ж, бійтеся бога, не будьте ви такі нудні! Знаєте, гірш усього на світі я не люблю, коли молодий, здоровим, гарний чоловік отак нудить та марудить. Адже ж вам життя всміхається, світ перед вами одвертий, дорога рівна! Боже мій! Якби то я була мужчиною. То я сама б не знала, яку найвищу, найкращу мету собі обібрати для здобування.

– Що ж, пані, а хіба і в женщин нема сил і охоти? А мета і для них найдеться. Здобувайте!

– А ви що думаєте, що я так і сиджу на місці, так і закладую руки? Правда, троха тут у нас не рівні шанси, а надто ще в мене і крила приборкані. Що я? Вдова. Хоч і молода ще, ледве двадцятий рік пішов, то все-таки вдова, баба. А й то не закладаю рук за пояс і певно доложу всяких сил, щоб здобути собі те, чого мені бажається.

При тих словах вона всміхнулася, показавши притім два ряди сніжно-білих, як перли, зубів і зовсім не двозначно вперла в Бориса очі. Але той сидів похилений, то й не бачив сього, тільки похитав головою і сказав:

– Що ж, прошу пані, є двоякі метали: тягучі і крухі. Так само є й двоякі натури. Одні обдаровані таким запасом живучої сили, що ніяка завірюха не зломить, хоч і додолу зігне, а другі, хоч і тверді, але раз притиснені ламаються назавсіди, прискають на штуки. Отак і моя натура до тих твердих, а крухих належить.

– Е, видумали ви, пане доктор, видумали! – весело махнула рукою пані Міхонська поперед самим його лицем. – Всі люди однакові, ніхто не з жодного металу, а всі з крові і кості. А я, за вашим докторським дозволом, так думаю, що доки в чоловіці є краплина живої, здорової крові, доти та кров не перестане озиватися. От що!

Вони їхали пречудною околицею, але зате препоганою дорогою, горі Стриєм. Дорога була нерівна, камениста, йшла то стрімко вгору, то знов вниз, мов з печі, в потічки та переярки. Пані Міхонська, мабуть, втомилася розмовою й затихла. Мовчав і Борис, розглядаючи околицю. З обох боків вузенької долини настовбурчились дві височенні гори, вкриті аж до самого низу темними смерековими борами.

Сонце вже клонилося до заходу, з борів де-не-де клубками піднімалась сива пара та гомонів протяжний одностайний шум, хоч вітру не було й прадуху. Стрий шумів по камінню, від нього потягало вже вечірнім холодом. Коні бігли форкаючи, візник лускав з батога. Страшно якось, сумно, безнадійно зробилось Борисові, коли в’їхали в той бір. Так і здавалось йому, що тьма одчаю обхапує його, що він опускається в якусь темну пропасть, з котрої вже нема виходу. Десь далеко-далеко за ним миготить бліда зірка, але її проміння не може прогнати тьми, не може огріти його серця, стратило над ним колишню магнітну силу. І рад би він душею линути до неї, притулитись, приголубитись, та щось здержує, не пускає.

«Адже ж вона збрехала! – шепче йому розум. – Адже ж вона, очевидно, сама прогнала тебе з дому, сама донесла на тебе матері, набунтувала її, щоб викинути з хати непотрібну забавку. А коли й не сама (се було б надто вже погано!), то все-таки знала про сю інтригу, почувала себе сяк чи так до неї причасною, коли збрехала, коли силувалась скинути вину на брата! Ні, не стоїть вона моєї любові! Не стоїть вона, щоб моє дурне серце щеміло та побивалось за нею».

Але серце не слухало резонів, не переставало щеміти і боліти.

«Будь-що-будь, – надумав вкінці Борис, – зараз завтра напишу до неї, розпитаю її докладно: нехай скаже, нехай вияснить, бо сам я ні до чого дійти не можу».

На тій думці він і вспокоївся крихту. Його діяльна, реальна вдача тільки на такім ясно означенім рішинці могла вспокоїтись. А полагодивши сю пекучу справу, він свобіднішим оком глядів навкруги, а поперед всього на свою сусідку, що, свіжа, рожева, в гарному дорожньому уборі, полулежачи розкинулась обіч нього, з усміхнутими устами і прижмуреними очима. Здавалось, дрімала під нерівне колисання брички, але на ділі думка її працювала: вона укладала план, як зловити в свої сіті Бориса, удержати його назавсіди при собі.

Сонце вже заходило, коли виїхали з лісу. Перед ними розляглася трохи ширша долина: тут до Стрия впадала якась лісова річка, і горі тою річкою потяглося довге, як світ, убоге, порозкидане гірське село. При самім устю річки в Стрий, у «вилах», як там кажуть, на горбику стояв старий смерековий двірок з двома коминами і зеленим від моху дахом. Се був двірок пана Ремби, батька пані Міхонської.

– От ми вже й дома! – весело скликнула пані, випрямившись на подушці. – Бачите, пане Борисе, отсе наша оселя! Он там, в тім двірку, ми живемо обоє з татом. Правда, чисте місце для пустельників!

– Гарне місце, – сказав Борис.

– Що, подобається вам? – радісно підхопила пані. – Як мене то тішить! Чень вас хоч місце приманить, що довше у нас забавите, коли я своєю мізерною особою не можу.

– Пані, ви несправедливі для мене і для себе, – сказав, злегка всміхаючись, Борис. – Се дві речі зовсім відмінні: краса жіноча і краса природи. Кожда в своїм роді манить і знаджує чоловіка.

– Ну, добре, добре, побачимо, чи довго-то вас та двояка краса манитиме, – сказала пані. – Але жарт набік, – природа у нас справді гарна, особливо вода чудова. Купатися можна, кілько душа забажає. В тій річці пстругів, як пороху, а ви, мабуть, риболов?

– Так, троха, хоч пстругів не вмію ловити, у нас їх нема.

– Я вас научу! Чи подумали б ви, що я – запалена охотниця до них. І способи знаю, від місцевих рибаків повивідувала. А коли вам риболовство надокучить, то можемо в ліс на гриби піти, – сього року їх у нас множество: і правдивих, і рижиків. От приємність, коли б ви знали! Ну, а коли не захочете волочитися, то й дома у нас непогано. Садок хоч невеличкий, та гарний; тата мого послухаєте, – він хоч приглухий троха, але веселий чоловік, старої дати шляхтич. А вже як зачне розповідати всякі фацеції, рецитувати стародавні вірші, то боки зривати можна. Ні, я певна, що вам у нас подобається.

Говорячи все те звільна, м’яким і ніби надтомленим голосом, пані Міхонська з-під ока поглядала пильно на Борисове лице. Вона бажала зміркувати, що він любить, до яких забав і розривок має особливу охоту, на тій підставі уложити свій план. Для того-то вона повидумувала й риболовство, і гриби, хоч сама зовсім не була ні риболовкою ані охотницею дряпатись по лісах та по корчах за грибами. Але Борис ні до чого не проявляв очевидної охоти; лице його було все однакове, не то сумовите, не то безучасно-супокійне.

«Дарма, голубчику, все дарма! – думала собі пані Міхонська. – Вже я тебе підійду, вже я найду на тебе спосіб. Хоч ти й який чинися святий та божий, вже я розрушаю в твоїх жилах молоду кров, – не так ти будеш коло мене скакати!»

Вже добре було смерклося, коли заїхали під двір. Загуркотіла бричка по камінні і зупинилась перед ганком. Вибігла зо двора стара служниця і разом куховарка і з диву роззявила беззубий рот та стала нерухомо з розпростертими навхрест руками, побачивши незнакомого панича.

– А ти, Параско, що там стала? – гукнула на неї пані. – Одуріла, чи що? Посвіти, щоб ми могли вилізти. Вилазьте, пане Борисе, а уважно, щоб там де на камінь ногу не звихнули.

Борис легко вискочив з брички.

– А тепер подайте мені руку! – сказала пані.

Борис подав їй руку. Вона взяла її, стиснула якось так украдком, мов молоді панночки при пташку стискають тим паничам, котрі їм подобались, і затим легко, еластично скочила з брички на камінь.

– Пан дома? – запитала вона Параски.

– А де ж би, дома. Чекали, чекали на паннунцю, а далі кажуть до мене: «Е, – кажуть, – Параско, мабуть наша паннунця десь там і заночує в гостині, а мені ту годі голодувати та на ню чекати. Давай їсти, що там маєш». Іно я наклала в тарілку пирогів і взялась сметану збирати, аж і паннунця над’їхали.

– Ну, добре, добре! В сам час будемо вечеряти всі разом.

– Ба, а то, проше паннунці, хто такий? – спитала Параска, показуючи на Бориса.

– Дурна ти, стара! Хіба не бачиш, що гість?

– Гість? Ба, та такий молодий?

– Ха, ха, ха! Ба, що ж, то гість не може бути молодий?

– Або я знаю. Але я ту ще молодих не видала. А може, то?.. – І стара моргнула при тім своїми сивими мохнатими бровами на «паннунцю», але та махнула на неї рукою і сказала якось прикро:

– Ну, стара! Що ти собі позволяєш? Запанбрат зо мною хочеш, чи що? Чи бач її, вона ту буде моргати до мене! Марш до кухні і знай своє діло!

Стара завстидалась трохи і пішла, по дорозі все-таки підморгуючи та шепчучи щось без голосу зів’ялими посинілими губами.

– Ходім, пане Борисе! – сказала пані Міхонська. – Дайте мені руку, я вас проведу.

І, обережливо ступаючи по нерівно кладених плитах, обоє вийшли на ганок. Раз чи два рази пані Міхонська ступила недобре і пошпоталась на камінь, в таких разах вона дужче спиралася на Борисове рам’я, щоб не стратити рівноваги. А йдучи на ганок горі дерев’яними стародавніми сходами, вона ще раз ступила фальшиво і справді стратила рівновагу. Ахнула, захиталася і цілою верхньою частею тіла налягла на Борисове плече. Її лице прихилилося близесенько до Борисового, її капелюх скинув у нього крисатий капелюх з голови, а її повні круглі груди міцно притислись до Борисового боку. Вона почула, як під тим дотиком у Бориса по цілім тілі перейшла легка судорога, і нічого не сказала, тільки всміхнулася.

– Ну, спасибі вам, – сказала вона, коли вийшла на ганок, – спасибі, що провели. А сильні ви! І як певно ступаєте, хоч і по незнакомім місці! Ну, але тепер я вас поведу. Прошу за мною!

В покою, що служив і їдальнею, і канцелярією, і спальнею пана Ремби, стояв уже накритий круглий стіл. Посеред стола стояла лампа. До стола приставлені були два крісла. На комоді стояла купа тарелів, а перед паном Рембою фляшка якоїсь червоної горілки і порожня чарка. Пан Ремба сидів на кріслі, очевидно ждучи більш на вечерю, ніж на доньку, бо плямкав обвислими губами і держав в руці вилку, хоч тарілки ще були порожні.

– Добрий вечір, татку! – скрикнула дуже голосно пані Міхонська, входячи до покою і наближаючись до батька, щоб поцілувати його в руку. – А от я таткові й гостя привезла: пан Борис Граб, медик, доктор!

Борис мовчки уклонився. Старий довгу хвилю поглядав на нього, плямкаючи губами, немов старався розсмакувати сю новину, а вкінці сказав до дочки:

– А відки?

– Від Трацьких. А родом не знаю відки.

– Від Старого Міста, – сказав Борис, намагаючись також говорити голосно, щоб і старий вчув.

– Ну, сідайте, будемо вечеряти, – сказав старий і сів.

Пані Міхонська метнулась по покою і поставила для Бориса крісло праворуч себе, близесенько. Поставила й тарілки, поклала ложку, вилку і ніж, а все те так швидко, справно та легенько, мов бог зна яка обережлива молода хазяйка. Параска внесла вечерю. Старий Ремба, скоро тільки побачив полумисок на столі, забув, бачилось, про все проче на світі, крім їди, не глянув ні на кого, не зупинявся, тільки плямкав та сьорбав, та жував своїми беззубими яснами, та ковтав, протягаючи довгу тонку шию, мов індик, котрого напихають ячмінними галушками.

І дочка ані крихітки не займалася батьком, немов і не сидів він обіч неї, зато припадала коло Бориса і услугувала йому, мов романтичний кавалер дамі. Сама вибирала щонайкращі кусники і клала йому на тарілку, сама налила йому склянку води, добула малинових конфітур, а притім не переставала припрошувати, та приговорювати, та присолоджувати своїми чарівними усміхами.

– Ні, пане Борисе, – сказала вона під кінець вечері, – сама не знаю, що зо мною діється. Але коли отак бачу вас в моїм домі, при моїм столі, то так якось мені здається, немов вертають мої найкращі дівочі часи і всякі золоті надії та тривоги, та бажання. Так от, немов я вибираюся на перший бал. Ви любите бувати на балах?

– Може б, і любив, коли б умів танцювати.

– Як то, не вмієте танцювати? – скрикнула пані.

– Хоч і як мені встидно, але мушу признатися, що не вмію. Ви ж знаєте, пані, що я те тілько і вмію, чого навчив мене ваш покійний муж. А танців він мене не навчив.

– Що за шкода! А я думала, що ви танцюєте!

– Чим же шкода! Я думаю, що для мене воно й ліпше.

– А то чому? Адже ж лікарі говорять, що танці навіть для здоровля дуже корисні – рух…

– Так то так. Корисні, кому корисні, а для мене, може, були б і некорисні. Може б, я надто пристрасно їх полюбив, часу б багато тратив, або що. А так ліпше.

– О, о, о! Який пристрасний! – сказала пані Міхонська. – Хто б подумав, що й справді так, якби вас не знав ближче.

– Що ж, прошу пані, – не штука чоловікові бути розумним, розважливим і уміркованим, коли без сильних покус живе. А коли б моє життя пішло було іншою течією, то хто знає, який би я вийшов. І танці, по-моєму, тож свого рода покуса: при танцях всякі знакомства заводиш, кров розгрівається, ну, розуміється, і розум затемнюється. Бог з ними!

– Чи бач, який законник строгий, який камедула! – скрикнула пані. – Ну, ну, знаємо ми вас, святих та божих! – І погрозила йому пальцем.

В тій хвилі пан Ремба, попоївши, встав, перехрестився, позіхнув і, обертаючись до доньки сказав:

– А що, пора спати?

– Пора, татку, пора! – сказала вона. – Параско, іди постели панові. Нехай татко роздягаються! А ви, пане Борисе, також уже спати хочете?

– Що ж, хотіти не дуже хочу, – сказав Борис, – але все-таки втомлений.

– Звісно, звісно! Ну, ходіть же за мною сюди, до другого покою, нехай тут татко роздягається. А я вам тим часом постелю в салонику. Там вам добре буде – і спокійно, і не жарко, і вигідно.

І вона метнулась до комоди виймати простирадла та ковдру. Борис тим часом вийшов до другого покою, а відси на ганок. Ніч була ясна, небо повне звізд. Вода шуміла круг дому, мов клекочучий в казані кип’яток. Здалека крізь той клекіт доносилося рівне, голосне рокотання жаб. Дикий цап кричав десь в лісі жалібно, різко. В садку шелестіли розлогі яблуні. Було холодно і вогко. Борис глибоко вдихував свіже повітря, немов насилу вирвався з якоїсь душної ями. Голова його була така якась важка та притомлена, що ніяка ясна думка не вирізувалась з-під навислої сутіні. Постоявши довгенько, він стиха вернув до покою, щоб зараз же лягти спати. Ледве зробив ступінь в темнім покою, коли наткнувся на щось м’якого.

– Ах, то ви! – впівголоса скрикнула пані Міхонська, коли Борис лапнув її рукою за плече. – Боже мій, як ви мене перелякали!

– Перепрошаю, дуже перепрошаю! – лепотів змішаний Борис.

– Ну, ну, нічого, – сказала пані, сміючись. – Ну що, гарна ніч?

– Чудова!

– О, я так і думаю, що вам ту ліпше подобається, ніж у Трацьких!

– Добраніч, пані! – сказав Борис, перериваючи її балакання.

– Добраніч! Спокійної ночі! – сказала пані. – От туди, туди!

І вона відчинила перед ним двері до салоника, в котрім постелено було на помості, а на столі світилася свічка. Борис увійшов і запер двері, – хотів і замкнути, та в дверях не було ключа, ані ніякої защіпки. Роздягся, ліг, погасив свічку і зараз же заснув твердим, здоровим сном.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 426 – 434.