17. Борис пише листи

Іван Франко

На другий день прокинувся досить пізно, – вже сонце геть геть було високо. Розкрив очі і почав розглядати салоник, що служив йому за спальню. Була се невеличка комнатка, чисто вибілена, на воскованім помості. На стінах висіло кілька олійних образів в старих золочених рамах і одне доволі велике дзеркало, а також група фотографій. В однім куті стояв фортеп’ян з купою нот, в другім круглий столик, під вікнами софка, а попід стіни і коло столика кілька крісел, вибиваних темно-червоним оксамитом. До салоника вели тільки одні двері, – вони якраз відчинилися. Ввійшла стара баба куховарка і внесла вичищені Борисові черевики та убрання. Побачивши, що він уже не спить, стара зупинилася над ним і дивно якось, добродушно всміхаючись, почала йому придивлятися.

– Добрий день вам, паничуню! – сказала вона.

– Добрий день, бабко! А що, може, я заспав, – час уже вставати?

– Робучі люди вже давно повставали і в поле пішли, а панам вільно й довше повчасуватися, – сказала стара, хитаючи головою.

– А наші панство вже повставали?

– Паннунця встали, а старі пан ще лежать. Але й вони зараз будуть вставати.

– Ну, добре, то й я встаю. А є ту у вас близька стежка до потоку, – я би пішов до потоку митися.

– О, а то пощо? Над потоком трава, роса. Я пану зараз мидницю принесу! Але най пан не дуже квапляться, ще час!

І стара, рушаючи губами і трясучись, потюпала за мидницею. Тим часом Борис встав і почав одягатися. Стара принесла мидницю, збан води, мило, рушник, гребінь і щітку до зубів, – все те було, очевидно, кимсь третім накладене їй до рук в порядку, щоб не розгубила по дорозі. Вона ввійшла всміхаючись і киваючи головою, поставила все на дерев’янім стільчику і стала обіч, заложивши руки за пояс.

– Ну, можете собі йти! – сказав Борис.

– Ні, паниченьку. Паннунця казали, щоб я зачекала, може, вам треба буде зілляти води на руки.

– Не треба, бабусю. А як вас маю звати?

– Параска, паничуню, Параска! То не кажете, що вам не треба води на руки лляти? Ей, може, треба? Бо я боюся йти, щоби паннунця не сварили. Бо паннунця дуже остро мені наказали доглядати вас. «Так уважай, якби то я сама була!» От як, паничуню! О, наші паннунця дуже добрі, най їх бог благословить! Тільки долі щасливої якось бог не дає. І що вже я господа милосердного благаю! Га, його свята воля!

Борис і слухав і не слухав тої бесіди. Він умився, вичесався, глянув разів кілька через вікно, відтак почав надягати камізельку. Стара все стояла коло мидниці, оперта лівим плечем о стіну і, не зводячи з нього очей, балакала.

– А коби то пан знали, як наші паннунця паном утішились! Мій боже, як братом рідним або й ще більше! Встали нині ранісінько, розбудили мене. «Параско, – кажуть, – га, Параско». – Чого, паннунцю? – кажу я. – «А не забудь нині три отченаші змовити, щоб мене моя доля не минула». – Добре, паннунцю, – кажу я. – «І вставай снідання готовити, може, наш гість рано встане, то щоб довго не чекав». Ай-ай-ай, паниченьку, а я й забула! Таже паннунця казали вас запитатися, – може, ви голодні? Може, вам снідання сюда принести?

– Ні, не голоден, – сказав Борис. – А панство коли снідають?

– О, старий пан п’ють каву в ліжку, а встають аж потому, а паннунця…

– Параско! – почувся з другого покою голос пані Міхонської. Параска, всміхаючись, вихилила голову крізь двері.

– Вже панич встали і убралися, – сказала вона й не питана. – Я зараз, прошу паннунці, я зараз.

І вона взяла мидницю і вийшла.

– Добрий день, пане Борисе! – сказала пані, входячи до покою. Борис поклонився.

– Добрий день, пані!

– А що, як вам спалося?

– Добре, дякую пані.

– Ну, а що снилося на новім місці?

– Нічого. Я як твердо сплю, то нічого мені не сниться, а вліті звичайно через день стараюсь тілько натомитися, щоб вночі твердо спати.

– Отсе добре! Се й моє правило, – сказала пані. – Ну, але тверде спання – се тож свого роду робота і добрий апетит по собі лишає. Прошу до снідання.

І вийшла наперед, а Борис за нею. Снідання було вже заставлене зараз в сусіднім покою, з котрого скляні двері виходили на ганок. На столику, накритім білим обрусом, стояли дві склянки кави і свіжі булки.

– Сідайте, пане, сідайте ось ту на канапу, – сказала пані; сама сіла напротив нього на кріслі і принялась розділювати булки.

– А пан татко не з нами? – спитав Борис.

– О ні, татко п’є каву в ліжку, але аж пізніше, як збудиться. Старий чоловік, бачите, вночі не може спати, а над ранок як засне, то вже ми й не будимо його. А ми обоє молодші, так ми й разом собі поснідаємо.

Затим замовкла, немов надумувалась чогось. Борис мовчки пив каву.

– Ну що, підемо пройтися троха, на свіжий воздух, – сказала пані Міхонська по сніданні. – Ходіть, я вам покажу наше обійстя, наше господарство, нашу околицю, потік, все. Ходім!

– Що ж, я готов, – сказав Борис.

– Ну, то заждіть хвилечку, я зараз також буду готова!

І вибігла на пальцях через батькову спальню. Борис ходив по покою, далі вийшов на ганок. Перед ним усміхалося небо, безсмертною чистою красою блищала природа, але душа його замкнута була для тої краси, мутні очі не пропускали до нутра яркого проміння. Він думав все об однім, думав о вчорашнім, о Густі і о її поступку. Роями снували думи в його голові, туга здавлювала груди, – він чув, що мусить чимось облегшити серце, що не видержить так дальше.

Хоч одного промінчика надії бажалось йому, так як бажає хоч одної стебелинки той, під котрим раптом земля заломалася і котрий з ясного пахучого травника нараз провалився в темну грузьку баюру. Сердечне чуття додавало сили думкам; нараз він пригадав собі, що лишив у Тоня якусь книжку. За ту книжку він і вчепився цілою душею, – вона мала бути тою стебелинкою, що повинна не дати йому потонути. Не надумуючись довго, він добув з свого пакунка лист паперу, папір і чорнило, сів і почав писати лист.

Тихо одчинились двері, і ввійшла пані Міхонська. Вона цікаво, зависливо якось глянула на папір, по котрім писав Борис, але зараз же лице її випогодилось.

– Ви пишете? – сказала вона. – Отсе добре. Я хотіла вас перепросити. Татко прокинулись, і я мушу ще хвильку побути коло них, поки поснідають. Аж тоді підемо. То ви собі пишіть тим часом.

Борис мовчки поклонився, сів і писав дальше. Лице його під час писання то кров’ю наливалось, то блідло, рука дрижала так, що він час від часу переставав писати і старався вспокоїтись. Скінчив і написане ще раз перебіг очима.

«Шановна пані!

«Простіть, що пишу до Вас. Ніколи б я на се не осмілився, якби не конечність, – вияснити одне темне для мене діло. Ви сказали мені, що Тоньо відкрив Вашій матері наші обопільні відносини, а Тоньо сказав мені, що він о них і не знав нічого. Занадто я люблю Вас, щоб мав бажати Вам одної такої хвилі, як була та, в котрій я дізнався, що Ви передо мною сказали неправду. Яка могла бути ціль сього? І яка могла бути правда, котру Ви вважали потрібним закрити такою заслоною? Отсі питання мучать мене. Правда, Ви сказали мені виразно, що моєю бути не можете, а надто ще я переступив Вашу виразну волю і поїхав сюди. Але ж, дорога пані, зважте, що вчинив я се з болю серця і наполовину з мусу. Скажіть слово, одне словечко, і я покину сей ненависний дім і прилину до Вас. Тілько не відбирайте мені всякої надії, бо тим убиваєте мене. Відповідьте мені, виясніть все, о що прошу, вкажіть дорогу, котрою можу дійти до посідання Вашої руки, а я готов все, все віддати, щоб тілько Вас здобути».

Прочитавши, зложив Борис сей листок, вложив в маленьку конверту і написав на ній «Для панни Густі». Затим сів і написав друге письмо.

«Дорогий Тоню!

Через Твої руки пересилаю листок, котрий будь ласкав доручити своїй сестрі. Ти знаєш, які наші відносини, то й порозумієш, коли я скажу Тобі, що в тім листочку – ціле моє життя, не стілько, може, фізичне, скілько моральне. Будь ласкав, зараз доручи їй се письмо і проси, щоб відповіла мені. Для знаку, що письмо дійшло до Твоїх рук, будь ласкав на всякий случай передати мені через післанця книжку, котру я у Тебе забув. Цілую тя і поздоровляю щиро – Борис».

Ледве зложив сі листки і запакував в одну, більшу конверту, коли ввійшла пані Міхонська.

– Ну, що, готові ви?

– Готов.

– Що се ви змерзли, що так дрожите?

– Я? Ні. Хіба ж я дрожу! – змішавшись, сказав Борис. Пані лукаво всміхнулася.

– Що се ви, лист якийсь написали?

– А так, лист. Бачите, я забув у Тоня Трацького свою книжку, то хотів би, щоб він мені прислав її. Чи ту до пошти далеко?

– До пошти? Дві милі. Але що вам то поможе, – адже до Н. пошта не йде. До Н. ближче, як до пошти. Коли вам конче треба, то я можу й зараз післати візника верхи до Н.

– О, пані такі ласкаві для мене. Боюсь, щоб не надужив вашої доброти.

– О, о, о! – з комічним зачудуванням сказала пані. – А се відколи ви почали боятися? Ну, ну, адресуйте лист, я зараз скажу візникові, щоб був готов. За годину назад ту буде!

Вийшла. Борис запечатав і заадресував письмо, коли се пані ввійшла з візником, котрий, очевидно, тільки що встав від обіду, пригнавши коні додому з лісу.

– Ти, Миколо, знаєш Н-ського панича наймолодшого, того чорнявого? – запитав його Борис.

– Знаю, прошу пана. Панич Тоньо називається.

– Так, так. То будь же такий добрий, возьми се письмо, а не згуби, і віддаси йому.

– Добре, прошу пана.

– Він тобі дасть для мене книжку, то привезеш.

– А більш нічого?

– Або я знаю? Може й письмо яке напише.

– Добре, прошу пана. Борис дав йому письмо.

– Дай сюди, – сказала пані Міхонська, бистрим нервним рухом вихапуючи письмо з Миколових рук, – бач, уже поплямив. Я тобі звину в папір і в шматину, візьмеш в ремінь, то не згубиш!

І зажерливими очима глипнула на адресу та й відвернулася до Бориса майже в тій самій секунді.

– Виходьте на ганок, я зараз ту буду, тілько його виряджу, – сказала вона веселенько. Затим махнула йому рукою, держачи в пальцях письмо і почула, як внутрі зверхньої конверти шурнуло друге, менше письмо. Зціпила уста, закусила зуби, – люта заздрість здавила її серце.

– О, знаю тебе, голубчику, – прошептала вона, – не здуриш ти мене! До неї ти пишеш, а братом закриваєшся? Проклята лялька!

І шпурнула письмом на ліжко, бо була в своїм покою. Дух їй запирало. Була хвиля, коли хотіла зараз же розірвати письмо, прочитати, пошарпати на куснички, так, як пошарпала б була в тій хвилі саму Густю, коли б була мала її в руках. Але розвага взяла верх. Що з того буде, коли порве оце письмо, прочитає його? Тільки пошкодить ділу, а дізнатись нічого не дізнає. Любовні запевнення та воркотання – ну, не таке важне діло. От коли б її відповідь дістати в руки, се друга річ. Се вже свого роду документ, оружжя! І в голові пані Міхонської в одній хвилі зложився план. Бережно обвила вона письмо в папір і в шматину. Микола в короткім сердаці чекав уже в сінях.

– На, їдь до Трацьких, а не бався. Сли дістанеш відповідь, лист, то не їдь просто до двора, а поїдь з гостинця просто на толоку, там коня спутай, а сам прийди затиллям до кухні, так щоб тебе сей панич не бачив, розумієш?

– Розумію, прошу пані.

– І письмо мені до рук віддаси, розумієш?

– Розумію.

– І нікому ані слова о тім! Пам’ятай. Я тобі того не забуду.

Микола поцілував паню в руку, сів охляп на коня, підстеливши тільки якусь стару сердачину, і почвалав, аж закурилось. Тим часом пані повела Бориса оглядати господарство. Ніщо там було й оглядати багато: господарство було мізерне, запущене, очевидно велось без того панського ока, котре, як каже приповідка, коня тучить. Будинки були старі і занедбані, покрівлі попрогнивали та світились прогалинами, обороги стояли ще порожні, хоч у Трацьких вони давно були навантажені сіном.

Борис не міг здержатися, щоб не висказати перед панею своїх уваг о немудрім стані її господарства.

– Правда ваша, – сумно сказала пані. – Але скажіть самі, як ту може бути інакше? Батько старий, немічний, а я – слаба женщина, – кому ж ту догляд давати, кому вести хазяйство? Ще добре, що й так воно ведеться, що хоч яко-тако держимось на ногах.

Вийшли на поле, – і там було не ліпше. Зараз за городом посіяна була нивка пшениці – одинока на всю околицю. Земля була гарна, намулена, затишна, на відгоні, то й пшениця могла б на ній гарна бути. Та що, виорали недобре, підгноїли недобре, не спололи весною, і пшениця вийшла ні на що не схожа: осот високими стеблами хитався повиш колосків, в’язелець та горошек цілі загони пшеничних стебел поскручували докупи і лавою повалили на землю, придушили зовсім. Жалко було дивитися на змарнований дар божий.

– І що ж я пораджу, – звинялася пані ніби на якийсь невисказаний закид Бориса. – Ту би не таких рук треба. Доки тато були молодші та жвавіші, то все йшло добре, довгів не було, ще й готовий гріш часом заваджався. А тепер минули ті часи!

– А земля ту не погана, – сказав Борис, – і пасовиська мусять бути гарні.

– О, худоба – то ту головна підпора господарства! У нас полонини обширні, пару тисяч моргів. Колись тато на них по сто волів своїх випасав. Правда, що без спілки з жидами не обходилось, та все-таки восени після ярмарку привозив не раз і дві й три тисячі чистого зиску. А тепер полонину жиди у нас винаняли, а нас до спілки не кличуть, бо нікому коло того запопадати. От коли б мужчина, та молодий, та розумний, енергічний, то можна б ту жити, – ох, і як гарно жити!

Кождий раз, коли пані звертала розмову на сю тему, Борисові робилося якось душно і встидно. Він то схилявся, то відвертався; тут зілля якесь вирве, камінчик підніме та оглядає та якмога міни достроює, що нібито він або не дочуває, або не розуміє, куди вона верне.

А пані все своє товче, терпливо, нічим не зраджуючись, але й не спішачи до ніякого вияснення. Недаром же вона сю ніч майже ока не зажмурила, обдумуючи, як і які тенета заставити, щоб хоч сього звіра уловити, коли ніякий кращий не трафляється. Правда, трафлялись їй женихи з околишньої шляхти, та такі, що вона воліла сидіти в оцій лісовій глуші вдовою з старим батьком на оцім мізернім господарстві, аніж іти замуж за котрого з них.

Знала небога, що вийди вона за котрого з тих розпитих панків, картярів та авантурників, то й тої глуші і того мізерного господарства у неї не стане. А вона після першого чоловіка і після кількох літ, проведених в місті, чого іншого бажала. Борис, хоч хлопський син, являвся їй далеко наручнішим, ніж околишні підпанки. Знала його й почувала для нього дещо таке, чого женщина не швидко забуває. А що хлопський син – овва! Привик до бідності, то привик і до роботи, до пунктуальності, виробив і загартував сили, зможе краще підняти і повести господарство на її батьківщині, буде шануватися і її шануватиме. А хто хоче, нехай собі говорить – їй се байдуже, коли б тільки їй добре було.

– Ну, досить натепер того ходу, – сказала пані, – буде ще час і по обіді. Ходімо до хати, там десь татко нас дожидає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 434 – 441.