9. Густав знаходить гешефт

Іван Франко

Вся оця гризня та колотнеча йшла перед приходом Бориса в дім Трацьких. За гризнею Густав не забував, мов рись, наглядати за слугами, робітниками та всякими другими, як він казав, «злодіяками». Так і побачив його Борис вперве при тім, як він карав одного такого «злодіяку». Люта, німа ненависть проняла його серце на вид тої поганої сцени, то й не диво, що Борис старався уникати з ним розмови, старався навіть не глядіти на нього, коли сиділи разом при обіді. Що поза їдальнею вони не стрічались, хіба де случайно, про се ніщо й казати.

Густав виходив до господарства або з батьком перечився, ходячи по батьковім кабінету, а Борис разом з Тоньом або йшли до офіцин, балакали, читали разом, а ні, то йшли в Стрий купатися та рибу ловити. Раз тільки прийшло між Борисом і Густавом до цікавої розмови. Було се при обіді другого чи третього дня по Борисовім приході. Густав перший, вставляючи монокль в ліве око і окинувши недбалим поглядом Бориса, запитав коротко:

– Ви медик?

– Медик, – відказав Борис.

– На котрім році?

– Другий скінчив.

– Значить, анатомію вже вчили?

– Вчив.

– А скажіть-но мені, будьте ласка, – я десь-то, не знаю від кого, чув, що у хлопа така сама кров, як у пана, і що навіть мозок хлопський має таку саму вагу, як мозок інтелігентного чоловіка? Як властиво ся річ стоїть, бо я сьому не можу вірити!

– І добре робите, що не вірите, – спокійно відказав Борис. – Хлопська кров і від райтпайча потече, а панська ніколи, хіба від шаблі. Ну, а про мозок, то й говорити нічого. Багато такого, що в панськім мізку живе, як дома, в хлопськім мізку ніколи й поміститися не може.

У всіх, що сиділи при столі, простяглися лиця, всім зробилося якось моторошно, бо знали нагулькуватий Густавів норов і боялися скандалу. Але помилились грубо. Давнього Густава, заводіяки та аранжера скандалів, вже не було на світі, а був холодний, на всі ноги кований політик і адміністратор.

– О, – сказав він, відкидаючи монокль, що висів на шовковій тасемочці на груді, із згірдним усміхом обертаючись плечима до Бориса, – так і видно, що свідущий чоловік говорить. – Із осібним натиском підчеркнув те слово «свідущий». У Бориса немов якась льодяна рука серце здавила, здавалось, що воно трісне. Аж позеленів на лиці.

– А ви, позвольте вас спитати, – обернувся він до Густава, – ви правник?

– Так, – відповів Густав, поглядаючи на нього через плече.

– А можу запитати вас одну річ?

– Прошу.

– Чи то правда, що між правниками, особливо в Галичині, є такі, котрі піддержують теорію, що за всяку крадіж повинна бути вимірювана кара смерті?

– Не добре вас поінформовано, – сказав строго і докторально Густав. – Не о всяку крадіж тут ходить, а тілько о деяку крадіж в сільськім господарстві. Я сам стою за тим, щоб, наприклад, за крадіж коней чи загалом тягла робучого карати смертю. За менші крадіжі, розуміється, крім звороту коштів, по-мойому, одинока і найвідповідніша кара – палки.

– Дякую за пояснення, – сказав Борис, вклонивсь Густавові, і відвернувся до Тоня.

– Ні, я того «гбура» не хочу більше при столі бачити! – кричала пані Трацька, коли по обіді всі порозходились з покою, а тільки одна Густя осталась.

– Але ж, мамочко, – вступилась Густя, – прецінь же Густав його перший визвав і перший йому грубіянство сказав.

– Яке грубіянство, яке? Що про хлопську кров запитався? Овва!

– Нехай і так, що се не грубіянство, але все-таки дуже неделікатне запитання. Адже ж Густав знав, що він хлопський син!

– Овва, ще з ними делікатно обходитися! – скрикнула пані Трацька. – То тоді вже так собі розберуть, що й про респект усякий забудуть.

– Мамочко, та хіба ж ви в нім респект утвердите, коли його нарівні з слугами трактуватимете? Адже він не наш слуга, а гість, то треба його як гостя приймати. А притім все-таки слухач університету, хто знає, якої ще кар’єри дійде.

– Говори, адвокате, говори? – сказала, трохи лагідніючи і всміхаючись, мати. – Цікава я знати, що він тобі дав за те, що ти так за ним обстаєш?

– Мамочко! – сказала з докором Густя і принялась за якусь роботу.

Від тої розмови Густав зовсім ніякої уваги не звертав на Бориса; стрічаючи, не дивився на нього, не вітався з ним, ігнорував його цілковито, немов і не було його в домі. Та й не до Бориса йому було; цілими днями ходив та бродив то по гумні, то по нивах, то по лісі, немов шукаючи, чого не згубив. То він думав над джерелами багатств, які можуть критися в добрах його батька і хто зна, чи не ждуть тільки смілої та щасливої руки, котра їх відкриє і вичерпає.

В тих звичайно самотніх вандрівках впала йому в очі одна доволі незвичайна поява. Кілька разів, день поза день він бачив двох брудних, обідраних жидів, так само, як він, блукаючих довкола села. Щось порпали в землі, микали між травами, стукали паличками по лісових смереках; здавалось, що два лиси мишкують, добичі шукають. Зразу Густав не звертав на них уваги, але, видаючи їх правильно по кілька разів щодня в різних місцях, він зацікавився ними і підійшов до них ближче. Жиди були зовсім незнакомі йому. Один – здоровенний ростом, рудий, пструглюватий, мовчазливий, з видом грізним та понурим, мов у медведя; другий – маленький, чорний, з довгими закрученими спірально пейсами, живий та верткий, з видом хитрим, мов у лиса, і трохи хромий на ногу.

– Ви що за одні, як зветесь? – коротко і строго, як справдішня власть, спитав Густав.

– О, паночку, – покірно і з хитрим усміхом відповів менший жидок, – ми бідні жиди тутешні. Я зовусь Гава Діамантенбаум, а то – мій брат Елькуна.

– Ха, ха, ха! Діамантенбаум! – засміявся Густав. – От іще назва! То у вас, певно, діаманти на дереві ростуть!

– Ох, бодай пан здорові жартували, – сказав Гава, – ми бідні жиди, не бачили діаманту й на очі, де нам знати, на чім він росте. А зовемось так, бо й наш тато так звався, Гершко Діамантенбаум. Ту, в тім селі арендар був, ще за небіжчика пана Косцицького. А як умер, то ми пішли в світ, – ще ясновельможного панства ту не було, вже тому зо двадцять літ. То тому ясний пан нас і не знають. А ми рахуємось тутешні, то й сюди вернули. Ту у нас і грунтик є, і стара хата, що ще тато купив. Ота, що жид Мошко сидів, – його вже нема в селі, забрався позавчора, як ми прийшли.

– Куди ж ви бували через тих двадцять літ?

– Дай, боже, пану здоровля, – всюди бували. Служили у добрих людей, заробляли в Бориславі, торгували дечим, всіляко бувало.

– Ну, і що ж, нестало вам роботи, чи що, що сюди стяглися?

– Роботи? – Ой, ой, доброму робітникові все роботи стане. Та що, проше ласки пана, погадали ми собі, що досить блукати помежи чужими людьми, коли у нас і свій куток є. Що нам служити та вислугуватись, коли ми можемо самі собі бути господарями?

– А, так ви думаєте ту господарювати? Ну, а покутного шиночку заводити не думаєте?

– Ох, борони боже! – аж скрикнув Гава. – Най ясний пан о нас і не думають того! Ми не такі жиди. Ми не боїмось роботи, чи польової, чи якої хто хоче. До всього звикли. А покутне шинкарство – борони нас боже! Ми прецінь знаємо, що то не чесно, не по-сусідськи!

– Ну, вже ви щось такого чесного і сусідського винайдете, того я певний, – сказав Густав. – Ну, але чого ж ви ту, чесні сусіди, по полю нипаєте?

– Так собі, проше ласки пана.

– Як то так собі? Якусь же ціль мусите мати?

– Ни, яку би ціль? Ніякісінької. Так собі ходимо, по свіжім повітрі шпаціруємо.

– Ну, не пріть же мені тумана в очі, а говоріть по правді, – сказав Густав.

– Що ж, проше ясного пана, я вже виджу, що ясний пан, нівроку, розумний. То й скажу пану по правді. Роздивляємось, чи не можна би ту який гешефт розпочати. Ми на всім розуміємось – і на гендлю, і на копанні нафти, і на лісі, і на камінні. Що пан хочуть, то ми можемо зробити. Ох, а у ясного пана такий славний ліс! Ох, який славний ліс! Дерево таке рівне, як свічки, а здорове, не суковате! Чисто гінтове дерево. Таке дерево – то золото, то капітал!

– Говори, мели: капітал, – мов знехотя буркнув Густав, стараючись укрити своє зацікавлення. – Біс мені з таким капіталом, що його з місця не рушиш. Ну, куди ту його дівати? Тато пару літ сплави посилав до Стрия чи до Журавна, та не оплатилося за роботу.

– Сплави! Ох, мій боже! Таке дерево на сплави! А знають пан? Я пану скажу, я й сам в Журавні деревом торгував. Знають пан, як там іде? Зайду бувало поміж сплави і навибираю собі самого от такого дерева, файн, цімес дерева, як отсе. Куплю клец по 50 кр[ейцарів], звезу і поріжу на кусники, по ліктеві, по сажневі, що найрівнішого, найздоровішого, як скло. Тоді везу його до такої фабрики – ни, така фабричка, що й сам ту можу собі зробити, і за один такий клец вторгую і 2 і 3 ринські.

– За один клец! – не міг здержатися Густав, щоб не крикнути. – Що ж то за фабрика, що так платить? Що вона з того дерева робить?

– Резонанси до фортеп’янів. Най пан порахують. Я заплатив 50 крейцарів, а взяв 2 ринські, то 400%, а фабрикант поріже і заробить других 400%. Чи не красний заробок, га? А ту у ясного пана такого дерева тілько! Повен ліс, аж проситься.

– Ну, а фабрика така? – питав Густав, котрому жидкова мова аж кров в жилах розбуркала і грудь розпирала, мов міцне вино.

– Ві гайст фабричка? Що фабричка? Пусте діло. Млинок, простий водяний млинок, а до валу причепити ремінь, а той ремінь буде обертати пару циркулярок, – ни, варстат до них, та й по фабричці. Таку штуку ми з братом самі собі зробимо, нізінера нам не треба. А дощечки в паки попакувати, та на сплав, та до Стрия, а там уже залізницею вйо за границю, чи до пана Безендорфера, що фортеп’яни робить, чи куди там треба.

Густав поглядав то на ліс, що якось тужно-сумовито шумів до нього згори, то на жидів, що своїми невеличкими котячими очима слідили і пильнували всіх його рухів, кождого виразу його лиця. «Ідея» Гави була така проста, така природна, такого малого вимагала капіталу для зреалізування і таке мале крила в собі ризико, що йому аж в голові зашуміло, коли погадав про колосальні проценти зисків, про які говорив Гава. Він в душі радувався, що зможе піддати батькові сю ідею, попхнути його в так корисний спосіб на нову дорогу. Але щоб ще більше дечого вивідати у жидів, він прикинувсь зовсім рівнодушним і мов знехотя сказав

– Ну, що ж, в щасливу годину, робіть гешефт!

– Ясний пан жартують, – сказав кланяючись Гава, – як може жид без пана зробити гешефт?

– Ага! То значить, що для жида лиш то гешефт, як може пана обдерти, мов липу з лика. Ну, дякую за ласку!

– Але проше пана, проше пана! Що пан говорять! Най мене бог покарає, коли я так думав! А я думав по-божому, по-сусідськи. Ми би з ясним паном згодилися, контракт зробили, – чи пан би хотіли на співзиск, на співстрату (а яка ту може бути страта?), – чи, може, пан би пристали нам продавати дерево, яке собі виберемо, а як ні, то ми готові продавати гешефт зовсім на панський рахунок. Ми чесні жиди, роботи не лякаємось, все робимо ясно і не боїмось контролю. У нас як гешефт, то гешефт!

– Гм, подумаємо об тім, – сказав Густав, кивнув їм головою на прощання і пішов, посвистуючи та райтпайчем по повітрю намахуючи.

А Гава по його відході тихо, без галасу, але з цілого серця засміявся.

– Га, га, га! Закинув вудку, закинув вудку! – шептав він до брата, потираючи руки. – Побачиш, що дурні гої зловляться навіть на таку глупу принаду. Ти бачив, як йому очі заблискотіли, коли я почав проценти вираховувати? Всі вони однакові. Грошей страх потрібно, раді б хоч з землі викопати, хоч з коліна вилупити, а в голові олію нема! Кидаються на всяке дрантя, яке їм покажеш, і думають, що зараз бога за ноги зловлять, одного дня забагатіють. А не знають, дурні гої, що рибак на те тілько рибі черв’яка кидає, щоб на гачок її зловити. Побачиш, брате, що й ся рибка не встоїть!

І з радості почав плескати Елькуну по могучих, як двері широких, плечах. Елькуна тільки всміхався і приймав сі братні пестощі з очевидним вдоволенням, мов боязливий британ, котрому по хребті…

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 377 – 382.