15. Прощання Бориса з Густею

Іван Франко

А Борис, увійшовши в свою комнатку, застав в ній Густю, оперту ліктями на столик, з лицем, закритим долонями. Крізь пальці на стіл капали рясні сльози.

– Пані, – сказав він, стиха наближуючись до неї.

Вона піднесла голову і зирнула на нього; сльози ще дужче полились з її очей.

– А, так ти їдеш до неї, до тої… тої безвстидниці! – скрикнула вона.

– Густочко! – скрикнув Борис, кидаючись до неї і хапаючи її за руку.

– Проч, проч від мене, негідний! – скрикнула Густя, вихапуючи від нього свою руку. – Ти не любив мене і не любиш! Ти грав зо мною комедію, дурив мене, а думав о іншій, о тій… негідній!

– Пані! Густю! Богом клянусь, що се неправда! – в смертельній тривозі скрикнув Борис. – Ніколи на світі, одним поглядом, одним спогадом не дурив я тебе, не фальшивив перед тобою!

– Не клянись, бо я знаю! Коли б ти не любив її, то ти б на перше її слово не покидав мене, не таскався до неї!

– Доле моя! Не рви мого серця, Густю! Хіба ж я охотно їду до неї! Адже ж твоя мати силою проганяє мене з дому!

– То що з того? То йди до свого батька, але не до неї!

– Я ж так і думаю, Густочко! Ненависна вона мені гірш пекла! Ох, коли б ти знала, як… як я її ненавиджу!

– Ненавидиш? А то за що? Значить, між вами були якісь ближчі зносини? Ти її любив, вона відопхнула, зрадила тебе? А? Он як? Бо за що ж би ненавидів? Чоловіка, рівнодушного мені, я не стану ненавидіти. Значиться, я не помилилась. А ти так присягався мені, що нікого, нікого, опріч мене, не любиш і не любив ніколи! Комедіанте, комедіанте! І вірити твоїм словам, твоїм присягам! Ну, що ж, їдь з нею! Їдь, куди наважився! Я не бороню!

І, важко дишучи, ціла спаленіла, вона відвернула своє лице від Бориса, що стояв на місці, мов громом прибитий.

– Боже мій! – скрикнув він вкінці, ламаючи руки, – невже ж усе ту, в тій нещасній хаті, сприсяглось, щоб погубити мене, щоб убити мене в моїх власних очах, зробити з мене підлого і безчесного чоловіка за те тілько, що я щиро любив? І ви, ви, пані, можете так до мене говорити, так о мені думати? Про найтяжчого мого ворога я не думаю нічого злого, доки не переконаюся. Невже ж я такий ваш ворог, що ви й вислухати мене не хочете?

– Ну, говоріть, говоріть, що маєте сказати, – холодно, не обертаючись, сказала Густя.

– Я скажу вам, для чого я ненавиджу сю паню.

– Ну, для чого?

– З двох причин. Раз для того, бо вона була причиною смерті свого мужа, котрого я любив і шанував, як батька, котрому більше завдячую, ніж батькові. А по-друге, для того, що вона нині убиває і нищить одиноке найкраще щастя мого життя. Мало вам сего?

– Не мало, коли тілько се правда. Ви кажете: була причиною смерті свого мужа. Яким способом?

Борис зупинився і поблід.

– Пані, звільніть мене від оповідання, котре…

– Яким способом? – холодно, різко повторила Густя.

– Пані, доле моя, вірте мені, лиш крихіточку вірте. Я вам сього не можу сказати, в тій хвилі не можу, але за те ви не повинні осуджувати мене.

– О, певно, що ні, бо ви самі себе осуджуєте! Не говоріть, не говоріть, не треба!

Борис в німім одчаї глядів на неї довгу хвилю. Стояла випрямлена, з лицем блідим, відверненим від нього, холодна і невмолима, немов не та сама, котра вчора ще таяла, пестилась в його обіймах. Жаль лютий здавив його серце. Він відійшов в куток, сів на стільчику, опершись ліктями на коліна і, схиливши лице в долоні, тихо, тяжко заридав. Густя здригнула, почувши його хлипання, бистро зирнула на сльози, що капали з його очей на долівку, і знов відвернулася. Довго тяглась болюща тиша, переривана тільки насилу здавлюваним хлипанням Бориса та плюскотом грубих сліз, капаючих на поміст. Вкінці Густя не видержала. Стиха підійшла до нього і поклала йому руку на плече.

– Борисе, – сказала вона м’яко, – чого ти плачеш?

Борис підвів голову і обтер сльози. Його лице було бліде, але спокійне.

– Плачу за своїм сном золотим, за своїми ілюзіями, з котрими я був такий щасливий.

– За якими ілюзіями?

– Вибачайте, пані. Були хвилі, коли мені здавалось, що ви мене любите. Се були ілюзії. Тілько тепер я переконався, що ви не любили мене, не могли любити. Що ж, се не ваша вина, а тілько моє нещастя. Я вдячний вам навіть за ті ілюзії, котрі хоч кілька день ущасливлювали мене. Тепер вони нараз розвіялись, троха занагло, через те й серце болить, і сльози ллються. Вибачайте, пані!

– Борисе! Мій дорогий, милий, єдиний! Невже ж ти й справді думаєш, що я не любила тебе, не люблю над життя, над свою душу? Ні, се не може бути, ти не можеш бути такий злий, такий несправедливий!

І Густя, ридаючи, кинулась в обняття Борисові, обливаючи його лице слізьми, покриваючи поцілуями. І все минулося для нього, все щезло, мов і не було: і біль, і жаль, і розлука. Вона любить його! Марні всі перешкоди, інтриги і злість, – ніякої боротьби він не налякається, коли вона його любить.

– Густочко, серце моє, ангеле мій! – шептав він, цілуючи її руки, очі, уста, – не плач, я тобі вірю, я тебе люблю! Тебе одну і нікого більш! Клянусь тобі всім, що найдорожче для чоловіка. Не вір сплетням, ні обмовам! Не повіриш?

– Ні, ні!

– Так ти любиш мене? Любитимеш і дальше? Не забудеш?

– Ні, ні.

– І будеш моєю?

– Милий мій, не говори об сім!

– Як то не говорити? Адже ж нині ми розлучаємось, я йду додому. Так треба ж нам знати, що діяти на будуще. Скажи, зіронько моя, будеш моєю?

– Ні.

– Ні? Як то ні? Значить, не любиш?

– Борисе, милий, не допитуйся о те. Хіба мало тобі моєї любві? Мало тобі поцілуїв? Що забігати в будуще?

– Але ж, Густочко, те будуще розпочнеться для нас за годину, то як же нам розставатись?

– Розстанемось, як і зійшлись.

– Що, що ти кажеш? Невже ж се можливо? Адже ж між тим днем і нинішнім ціла вічність, ціле наше щастя.

– Ну, і досить з нас. Вдоволяймося тим, що пережили.

– Густю! – скрикнув Борис. – Невже ж се любов так говорить? Ні, я не повірю, се не може бути! Скажи, голубочко, скажи, що будеш ждати на мене, що не забудеш мене, що будеш моєю!

– Ні, Борисе! Ні твоєю, ні нічиєю не буду! Не муч мене допитуванням! Не налягай на мене, щоб я змінила свою постанову!

– Але ж то не може бути! – скрикнув Борис. – Для чого ж так! Коли ти вважала мене гідним твого серця, то чом же я негідний твоєї руки?

– Дарма, друже мій! Навіть не пробуй змінити те, чого змінити не можна.

– Але ж я не розумію нічого! Чому не можна? Що се значиться? Скажи, Густочко, не муч мене!

– Милий мій, – сказала Густя, обвиваючи руками його шию і притуляючи його лице до свого, – не гнівайся на мене за те, чого я не можу тобі сказати, ані вияснити! Розстаньмось добрими приятелями. Хто знає, чи не послідній раз нам судилось тепер отак при собі сидіти! Ти ж усе говорив, що се все тобі видається сном. А воно й справді так було. Згадуй мене, як сонний привид, от і все, що я тобі можу сказати на прощання.

Борис з крайнім зачудуванням слухав тих слів. В голові йому мутилося, найсуперечніші чуття метались в серці. Він встав і випрямивсь перед Густею, глянув їй сміло і одверто в очі і сказав:

– Ні, пані, сього не буде! Ви помилились в виборі! Думали найти куколку, побавитись нею і кинути, але найшли чоловіка з серцем, а ще до того русина. Ні, пані! Я не куколка! Коли полюблю, так уже цілим серцем, а гратись любвою не вмію. Може бути, що у вас така мода і що ви не бачите в тім нічого злого, нічого неморального, – але я не з того круга. О, тепер я розумію вас. Нікому б був сього не повірив, але своїй власній шкірі мушу.

– Борисе! – благала Густя. – Ти оп’ять пересаджуєш, прибільшуєш і мучиш себе і мене тим, що мені й не снилося.

– Так? Ну, а скажіть мені, пані, відки дізналася ваша мати про нашу любов? Чень же від вас самих?

– Від мене? – повторила Густя, затремтівши. – Ні, Борисе, не від мене.

– А від кого ж? Може, Густав підглянув?

– Ні.

– Може, Едмунд? Або тато?

– Ні.

– Ну, так хто ж міг їй розказати? Хіба Тоньо?

– Т… так, Тоньо, – неспокійно якось шепнула Густя.

– Га, то я тепер зовсім нічого не розумію.

В тій хвилі з подвір’я дався чути голос пані Трацької:

– Густю! Густю!

– Мамця кличуть! – скрикнула Густя. – Бувай здоров, Борисе! А слухай, сли мене любиш, не їдь до тої… Міхонської.

– Що ж мені з того, чи я тебе люблю чи ні? І що тобі з того? – сумно сказав Борис.

Густя всміхнулась, кріпко поцілувала його і шепнула: – Дурний, дурний та недогадливий! – ще раз усміхнулася і вибігла з комнати.

– Прощай, милий мій! – шепнула вже з-за дверей і щезла, тільки сукня її зашуршала.

– От тут і розумій її, будь мудрий! – сказав сам до себе Борис і почав ходити по комнаті. Довго ходив він, важучи і сюди й туди Густині слова, і нічого не міг зрозуміти, її відказ, що не буде його жінкою, такий упертий та безпричинний відказ, лютив і дразнив його, але зате послідні слова блимали в тій пітьмі, мов промінчик надії. І, хапаючись за той промінчик, Борис рішив до крайньої можності тривати на своїм становищі, ждати і не покидати думки про Густю, а вже нізащо не їхати до Міхонської. Він прочував, що коли поїде туди, то міст між ним і Густею раз назавсіди буде зірваний.

Втім, в сінях почулися кроки, застукано до його дверей, і ввійшов Тоньо, котрий тільки що вернувся з купелі.

– Що тут у вас сталося? – спитав він, не вітаючись з Борисом. – Ти від’їжджаєш?

– Чи від’їжджаю, чи відходжу, а все-таки нам треба сьогодні розстатися.

– А то чому?

– Видно, що так якось випало… Але що там о тім говорити? Ми ще побачимось з тобою. Як буду їхати до Відня, то перед тим заїду на пару день до Львова, відвідаю тебе. Але от що, брате. Будь ласкав, скажи мені, ти знаєш, що я люблю твою сестру?

– Ти? Мою сестру? – Тоньо витріщив очі, а далі запитав: – Ну, а вона тебе любить?

– Авжеж, любить. Так ти знаєш о тім?

Але замість відповіді Тоньо напруго кинувся Борисові на шию і почав щосили стискати та цілувати його.

– Епамінондо! Братику! Ох, як се гарно! От сего я давно бажав, скоро тілько пізнав тебе! Отсьому б, думаю, пізнатись з моєю Густею, вони б певно полюбились. Аж воно і справді так сталось! Братику, який я щасливий! Але чому ж ти мені того швидше не казав? Та й Густочка яка хитра! Ходить собі, мов нічого й не знає! Борисе мій, так тепер, значить…

– Але стій, хлопче, стій, не радуйся передчасно! – уговкував його Борис.

– Передчасно? Або хіба що?

– Питаюся тебе ще раз: ти знав о тім вчасніше?

– О чім? О вашій любові?

– Еге.

– Ані словечка. От тілько тепер від тебе перший раз чую.

– Значить, не ти розповів о тім мамі?

– Мамі? То вже й мама о тім знає? Ов, то погано! Мама тебе не любить.

– Не ти розповів?

– Борисе! Як ти можеш думати, що я б таку річ без твого дозволу мамі розповідав?

– Не ти розповів! Говори по совісті, прямо! – налягав Борис.

– Але ж по совісті кажу тобі, братику: ані знав о тім, ані розповідав що-небудь!

Борис мов підкошений упав на крісло. Промінчик надії загас. Йому здавалось, що в серце його вбито ніж. Вона збрехала! Вона не хотіла, боялася сказати правду! Вона почувається в чімось винною і старалась затулити йому очі своїми слізьми та поцілуями! Вона грала комедію! Мов чорні блискавиці, шибали ті гадки по Борисовій голові, і він думав, що та голова трісне у нього від їх напору. Довго сидів він, приголомшений сим посліднім відкриттям. Тоньо німо глядів на нього, а вкінці, рушивши раменами, вийшов. Вкінці дика, непогамована злість взяла верх. Він готов би був в тій хвилі підняти руку на неї.

– Комедіанти! комедіанти! – скрикнув він. – І якраз тоді, коли плачуть, просять, обурюються – найліпше комедію грають. А я, дурний, вірив і приняв розпалений вугіль за щире золото. От і попікся, і здобув те, на що заслужив! «Коли мене любиш, не їдь до тої…» А сама комедію грає, а мене в’яже! Ні, наперекір тобі поїду. Щоб ти знала, що не дбаю о тебе! Та й чого мені дбати… «Люблю тебе, але твоєю не буду». Спасибі за ласку! А чому не будеш? Встидалась сказати – бо хлоп! О, знаю я вас! Погратися любовою хлопського сина на те вас стає, але поділити з ним життя і труд – «не налягай на мене»! Отже, стій! Поступлю з тобою так, як ти того стоїш. Поїду до Міхонської, в очах твоїх поїду! Бо й справді, коли порівняти тебе з нею, то ще хто знає, котра ліпша, – чи та, що грає комедію високої моральності, а робить собі забавку з серця людського, чи тамта, що, не маючи серця, ні думки, прямо на видоку носить те, що криє внутрі – моральну ніщочість і гниль!

– Прошу пана, вже повіз готовий! Пані просять, щоб пан ішли сідати, – сказав візник Міхонської, показуючися в підхилених дверях.

– Іду, – сказав твердо Борис. – Візьми отсей пакуночок.

І вони вийшли з офіцини, Борис попереду, а візник з пакунком за ним. На Ганку стояли пані Міхонська, пан Трацький, пані Трацька і Густав. Коротко, холодно попрощався з ними Борис, одному тільки старому Трацькому щиро стиснувши руку. Затим подав рам’я пані Міхонській, котра з кокетливим, тріумфуючим усміхом оперлась на нім. Отак пішли обоє на подвір’я і сіли до відкритого легкого повозу. Борис оглянувся. Панство Трацькі стояли на ганку, а в вікні їдальні з-поза квіток виднілось тоненьке делікатне личко Густі, бліде-бліде, як труп. Коли повіз рушив і виїхав уже за браму, понад ті ж квітки піднеслась дрібна біла ручка і кивнула Борисові – чи прощанням, чи грізьбою, чи жалем глибоким?..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 420 – 426.