3. Пригода з пораненим Гавою

Іван Франко

[Для знайомства з Гавою та Вовкуном варто прочитати оповідання «Гершко Гольдмахер», «Гава», «Гава і Вовкун».]

А, втім, нараз, немов над самою його головою, роздався вистріл. Заревіли гори та дебрі відгомоном, а у Тоня разом забилось серце, затріпотілось якоюсь таємною тривогою. Що се таке? Він і думкою не міг збагнути, що його так перелякало, а прецінь не міг опанувати і прогнати переполоху. Швиденько обполоскав рибу, обвинув її в широке лопухове листя і обв’язав ціпкими ужовками хмелю, а затим, взявши її під паху, щодуху почав дряпатись горі берегом туди, де надіявсь застати брата. Щось немов перло його; незважаючи на корчі, дерся він вгору, коли нараз почув голос Едмунда.

– Тоню! Тоню! – кликав брат та таким зміненим, тривожним голосом, що Тоньові аж дух в груді заперло. Побіг горі лукою щодуху.

– Що таке? Що сталося? – крикнув він, побачивши Едмунда, блідого, як труп, недвижно стоячого насеред лісової доріжки.

– Я чоловіка вбив! – пробубонів Едмунд, січучи зо страху зубами.

– Чоловіка? Де? Якого? – питав Тоньо.

– Он там, на скруті стежечки. Я тілько що набив шротом, бачу – сойка закричала на гілечці близ землі. Я вимірив, але, заким стрілив, сойка злетіла. Бух! А ту щось як йойкне на доріжці та й покотилося он ту в ярок. Слухай, ще стогне!

Тоньо вже не дослухував, але побіг щодуху туди, відки доносилося стогнання. Стежка вела понад берег стрімкого і доволі глибокого ярка, куди впав пострілений, і відти доходило до слуху братів якесь тихе сумне стогнання, перериване гомоном якихось уриваних слів на незрозумілій мові. Туди на ті голоси побіг Тоньо. Він увесь трясся, мов в лихорадці, немов сам був причиною нещастя. Едмунд таки стояв, прикипівши до місця, і держав нещасну стрільбу в руках.

Ставши на березі ярка, побачив Тоньо на дні його двох жидів, одітих в якісь порвані нужденні і нечищеною нафтою засмальцьовані та провонялі шмати. Оба були ще не старі, але по немитих та забідованих лицях годі було пізнати, чи третю, чи четверту десятку літ доживають. Один з тих жидів, маленький ростом, сухенький та, очевидно, слабовитий, лежав на траві; його руки, лице і босі до колін ноги замазані були кров’ю; він стогнав зразу стиха, а коли побачив панича над собою, почав кричати чимраз дужче. Другий, здоровенного росту, з широкими плечима, рудим волоссям і подзьобаним віспою лицем, метушився коло раненого, приносив йому в пригорщах води з потоку, старався ніби промити рану, але на ділі тільки дужче та дужче обмазував кров’ю лежачого жидка, котрий також чимраз дужче починав стогнати та кричати, кидаючись, немов в страшенних болях.

– Що ту сталося? Де тебе ранено? – крикнув Тоньо, зіскакуючи в низ яру і зближаючись до недужого.

– Ох, убито мене! Окалічено навіки! Ох, болить! – стогнав жидок.

– Де болить? Де окалічено? – допитувавсь Тоньо, стараючись доглянути, відки у жида кров іде. Але той так кидався, що годі було доглянути.

– Ох, коли б я знав, що то за ворог, що за розбійник мене віку збавило! Ох, ох!

– То не ворог, ані розбійник, – сказав рішучо Тоньо, – то я, тутешнього дідича син. Надіюсь, що рана твоя не тяжка. Не бійся, ми спровадимо доктора, швидко будеш здоров!

– Ох, тутешнього пан дідича син! – простогнав жидок. – Ох, що за шкода! Нащо мені доктор, я буду вмирати! Ох, ох, а тутешнього пан дідича син до криміналу піде! Ох, ох, що за шкода! Але я тому не винен! Най би тутешнього пан дідича син осторожніше стріляло! Ох, умираю! До криміналу!

– Ні, сего не буде! Я його радше туй на місці уб’ю! – скрикнув другий, здоровенний жид і вхопив Тоня величезною брудною рукою за комір. – Скоро мій брат умре, то я й тебе уб’ю, чуєш, паничу! Обох вас ту разом закопаю, а сам піду в світ і – пропало!

Страшна погроза, дика ненависть світилась в очах того велетня. Його могуча долоня здавлювала Тоньову шию, – не було що й думати о обороні.

– Ох, Елькуно! – скрикнув ранений жид. – Що ти здурів, чи що? Пусти панича, на що се придасться його страшити? Хіба він того хотів? Ох, ох! Бідний панич, бачиш, як поблідло!

Елькуна випустив Тоня з рук, але його дикий погляд, повний ненависті, ані на хвилю не змигував з паничевого лиця. А Тоньо немов остив, окріп якось. Страшна погроза смерті разом оглушила його, пришибла всі слабші почуття, немов морозом зварила душу. Блідий, остовпілий, він стояв на однім місці і не зводив очей з окривавленого, на траві лежачого жидка. Його страшного товариша він немов і не бачив зовсім.

– Ох, Елькуно, води! Ще промий! Ох, нога, нога болить! Води холодної, промий!

Велетень приніс в пригорщах води і почав промивати ногу. Коли нахилився над недужого, той пошептав йому щось до уха. Нога все ще таки була кривава.

– Ну, паничу, – сказав Елькуна трохи ніби лагідніше, – самі бачите, якого нещастя ви нам наробили. Що тепер буде? Ми люди бідні, зарібники, – де ми тепер подіємось, що заробимо?

– Та про те не бійтеся, – сказав Тоньо, прийшовши трохи до себе, – вже татко не такі, – як дізнаються, що за нещастя сталось, то все вам надолужать. І доктора привезуть, і примістять хорого у себе, поки не поздоровіє.

– Ох, дай боже здоровля вашому таткові, – простогнав ранений. – Приміщувати нас не треба, бо ми з того самого села, де ваш татко дідичем.

– Ви з того самого села? – зачудований, скрикнув Тоньо, – як се може бути? Адже я вас ніколи не бачив.

– Бо ми вже двадцять літ, як ту не були. Наш тато ту шинкував, ще вашого тата ту не було. І грунт ту купив, якраз против двора, там і вмер, літ тому десять буде.

– Ох, тота пустка – то ваша батьківщина! – скрикнув Тоньо.

– Так, проше ясного панича. А ми ходили на заробок, щастя шукати по світу. Ох, де єго нині найти? Як пішли бідні, так і вертаємо бідні! А тепер ще таке нещастя – на ноги вже, певно, ходити не буду! І що ми зробимо, що ми почнемо? – бідкався ранений жидок.

– Та чи справді ви так дуже ранені? Може, то лиш так, не дуже? Адже стрільба була шротом набита.

– Ох, шротом, та ввесь ладунок в мене попав; і в ноги і в руки, і в лице! Ще добре, що не в око. Так як підкосило мене відразу, – стрімголов упав я в яр, троха в додатку всіх костей не поломав об каміння. Ох, ох!

– Та почекайте ж, нехай я подивлюся на ваші рани. Брат ваш, бачу, не вміє коло них ходити. Кілько миє, а ще не змив. Ану, я попробую.

– Ох, ні ні! – затріпотався жидок, мов у великім болю. – Не треба, не рушайте мене! Нехай уже брат!

– Але що вам шкодить? Я троха розуміюсь на ранах. Може, там де шроти зав’язли, повиймати треба?

– Ни, то хіба ви повиймаєте? – знов грізно спитав Елькуна.

– Але все-таки промити треба добре, щоб побачити, – відказав Тоньо.

– Пане, – сказав Елькуна, – се ми й без вас знаємо! Дайте спокій брату. Не досить, що від вас такий біль терпить, ще й докучати йому будете? От воліли б дати, що маєте, грошей на ліки!

Тоньо не мав грошей; на вакаціях йому й не було їх треба. Тому-то в його кишенях назбиралось їх ледве на одного гульдена.

– От і весь мій скарб, – сказав він, викладаючи ті гроші на долоню. – Візьміть і се тим часом.

– Що то, ви з нас жартуєте? – нахмурився Елькуна.

– Ні, не жартую, але не маю більше.

– Е, байки говорите! Ану, дайте, я пошукаю!

І Елькуна подався, щоб шукати у Тоня в кишенях. Але се обурило хлопця. Він відступився кроком назад і крикнув, червоніючи:

– Що, ти, поганче, мене рабувати хочеш? Проч від мене! Знаєш, хто я, – приходь до хати, коли маєш претензію! А він мене ту обшукувати буде!

Лице Елькуни налилося кров’ю: він зціпив зуби, і бачилось, що в тій хвилі кинеться і задушить Тоня.

– Ох, Елькуно, – озвався голос раненого, – дай спокій пурецові! Він як буде мати, то, певно, дасть. А як не має більше, то й то добре. Дайте, пурец!

І в свою окривавлену долоню він приняв купку срібних та мідяних грошей, поплював їх, пошептав щось і сховав за пазуху, не встаючи з землі і не перестаючи стогнати.

– О, пурец, певно, думає, що на тім конець? – не то говорив, не то бурчав Елькуна своїм густим басом. – Пострілити бідного жида, та й потому кинути йому дві шістки, як собаці! Ні, ми до суду підемо, там свого допімнемося!

– Але зачим вам до суду? Хіба ж я вам що перечу? – звинявся Тоньо. – От почекайте, я зараз верну!

І він скочив горі ярком, виліз на стежку і глянув долі, за Едмундом. Він знав, що Едмунд звичайно носить при собі більше грошей, бо від матері дістає потай батька. Але Едмунда не було на стежці. Очевидно, почувши грізні крики Елькуни, він дременув, лишаючи брата в западні. Заболіло серце у хлопця, але тут же й подумав: «Ну, що ж він мав робити? Адже міг догадуватись, що мені не поможе, то зачим ще й себе наражати? Добре зробив!»

Так міркував собі Тоньо і старався усправедливити Едмундову трусливість, але серце його не переставало щеміти. Він знав, що брат його не любить і що задля нього, певно, не наразив би так без намислу свого життя, як він оце вже другий раз сьогодні. Але що було діяти! Тоньо думав, чи бігти дальше за братом, чи вертати ще до жидів? Він їм казав чекати і прирік зараз вернутись, надіючись взяти у брата більше грошей і дати їм. Але тепер хто зна, чи догонить він брата і коли? А за той час ранений може кров’ю стекти. Він вернувся, не надумуючись довго.

– Ту десь був мій брат, – сказав він, – я надіявся від нього грошей дістати і був би дав вам. Але його вже нема. Що ж думаєте робити?

– Я раненого лишаю ту на місці, а сам іду до Дрогобича до суду, – сказав Елькуна.

– Але бійтеся бога, він ту за той час умре! – скрикнув Тоньо.

– Се мене нічого не обходить! Робіть з ним, що хочете.

– Але як же се можна – брата лишати?

– А що ж я йому поможу, хоч буду й сидіти коло нього?

– А хоч занесу його в село, то хіба маю за що йому поміч дати?

– Але ж я вам дам, що хочете! Всяку поміч будете мати, лиш не дайте йому ту кров’ю стекти! Несіть в село, несіть просто до двора!

– Ого, знаю я вас! – крикнув Елькуна. – Несіть до двора, а там собаками витровите, хорого під пліт викинете! Ні, не хочу.

– Ну, то що ж буде?

– А от що буде. Маєте півгодини часу. Біжіть додому чи куди хочете і принесіть нам сто ринських. То буде вам чистий спокій. А як ні, то вам ту хорого лишу, а сам іду до суду до Дрогобича.

Тоньо не мав ясного поняття о суді. Живо почуваючи, що тим людям сталася кривда, боявся суду, як якоїсь сліпої караючої сили, і бажав направити зло. Але сто гульденів! Відки тут взяти таку суму? Батько його не багатий, а тут ще косовиця, жнива надходять, грошей і так позичати прийдеться! Бідний хлопець почув, що йому починає в голові шуміти і світ в очах крутиться.

– Га, попробую! – сказав він і побіг щодуху.

Півгодини, – се заледве вистачить на те, щоб додому добігти, а коли ж гроші добути, коли вернутися? Треба, значить, бігти щосили. Але ледве тільки Тоньо вибіг на саму кручу над рікою, коли побачив недалеко йдучих насупротив Едмунда і ще одного панича. Як він урадувався видом Едмунда, сього й не сказати. Але трохи чи не дужче ще врадувався, коли пізнав того, що з ним ішов.

– Борис! Епамінонда! Ти ту? Що тебе сюди завело? – скрикнув Тоньо, обнімаючи і цілуючи прихожого.

– А що, – вибрався на вакації звідати ваші гори.

– І представ собі, пішки ходить, ще й босий! – додав Едмунд.

– А що ж, се найвигідніше і найкорисніше. Ботанізую та мінералля збираю, людей пізнаю і давніх знакомих відвідую. От і на вас наскочив. Не знав навіть, що ви ту живете, а от Едмунда коло броду спіткав. Але що тут у вас за пригода? Едмунд зачав було розказувати мені. Пострілив когось?

– Жида, – сказав Тоньо.

– Дуже?

– Не знаю. Я хотів придивитись, але той не допустив. А з ним і другий, страшний такий. Мало мене не вбив. Відтак зажадав сто ринських, а ні, то, каже, недужого туй в лісі покину, а сам до Дрогобича до суду йду.

– Гм, – сказав Борис, – се щось негарно. А що за жиди?

– Якісь на бориславських ріпників похожі, а кажуть, що з нашого села родом і сюди ж вертають із зарібку.

– Ходім до них, побачимо! – сказав Борис. – Знаєте, я троха медик, хоч досі тілько два роки медицини слухав. Ну, але на ранах розуміюся, в клініці трупів різав доволі! Але тихо підходьмо!

Підійшли нечутно і стали всі три над яром. Жиди сиділи оба поруч плечима до них і щось живо між собою шваркотали.

– А котрий ту між вами скалічений? – скрикнув голосно Борис.

Оба жиди кинулись, як опарені, і змішались; менший, все ще закривавлений від ніг до голови, очевидно, не знав, чи стогнати, чи втікати; не мило було й великому, коли замість одного панича побачив трьох, а надто ще одного з них зо стрільбою на плечах. Але менший швидко отямився.

– Ох, ох, – застогнав він, – я ранений! Я скалічений!

– Ану, покажи свої рани, – сказав Борис, підходячи до нього.

– Ох, не рушайте мене! Не хочу! – стогнав жид.

– Покажи! – грізно крикнув Борис. – Я доктор.

– Доктор, – повторив з недовірчивим наголосом жидок. – Відки би ту доктор взявся?

Але Борис не вдавався в довшу розмову, тільки взяв жида за одну руку, оглянув криваві місця і сказав коротко:

– Брешеш, здоров!

Взяв другу руку, – те саме. Общупав лице – те саме. Общупав одну ногу – то само. Жидок сидів, мов остовпілий, не знаючи, що з ним діється. Елькуна також стояв недвижно, понурий, сам не свій. Борис оглянув другу ногу. Нараз жидок крикнув з болю.

– Ага, ось твоя рана! – сказав Борис. – Так я й думав. Одно зерно шроту в литку застряло. Ну, пусте діло. Лягай на живіт!

– Що пан хочуть зо мною робити? – запитав, тремтячи, жидок.

– Лягай на живіт, чуєш, чи ні?

Жидок ляг.

– Гей ти, довгий, – обернувся Борис до Елькуни, – сюди ходи!

Елькуна наблизивсь.

– Сідай йому на плечі! – сказав Борис.

– Що? Ви одуріли, пане? Адже задушу. Бачите, який він слабовитий!

– Не бійся, я за те відповідаю. Не візьме його мара. Сідай!

Елькуна стояв, вагувався.

– Сідай, кажу тобі! Чи хочеш, щоб йому гангрена в нозі кинулась? Тоді певно треба ногу відрізати, і дрогобицький суд нічого не поможе!

Елькуна трохи поблід і не змагався довше: сів на плечі брата, лежачого на землі, мов на коня, врозкрач.

– А тепер ви держіть за ноги, – скомандував Борис. Паничі прискочили і вхопили жидка за обі ноги.

– Держіть же міцно! А ти, великий, як даси йому рушатись та кидатись, то й тебе отим ножем черкну!

– Ох, що пан хоче зо мною робити? – простогнав спрепарований таким способом жидок, що досі мовчки слухав, що з ним роблять.

– Мовчи, дурню, не твоє діло! – відрізав Борис, виняв з подорожньої торби ланцетик, промив водою рану і крихітку розрізав шкіру.

– Ой, ой, ой, ой! – запищав жидок. Борис одним смілим рухом ланцета видобув шрот з рани. Жидок верескнув щосили.

– Готов, пустіть його, – сказав Борис і спокійно обтер ланцет з крові, і сховав назад до своєї торби. Елькуна встав, паничі відскочили, а невеличкий жидок звільна піднявся з землі, здивованими очима поглядаючи то на доктора, то на паничів, то на свою закривавлену рану.

– Будеш здоров, – сказав до нього Борис – Постій лишень, нехай затамую кров і рану зав’яжу. – І він виняв з тої ж торби польову порохнавку, затамував кров, а опісля роздер Едмундову хустку і обв’язав нею ногу жидові. Оба жиди мовчки гляділи на його порання.

– Ни, а за мій біль що мені буде? – сказав по хвилі намислу ранений жидок.

– Чотири неділі на місяць, от що, – сказав Борис. – Чи, може, сто ринських хочете? Га, як хочете, то, про мене, біжіть до дрогобицького суду. Може, там і дістанете!

– Пан ласкаві жартувати, – сказав невеличкий жидок, – але що я, бідний жид зароблю з такою ногою?

– За три дні загоїться, – відрізав Борис.

– Ох, за три дні! Ні, я чую, воно так болить, що й за місяць не загоїться. Ох, як болить!

І жид попробував встати на ноги, але зараз же сів на землю, стогнучи та зойкаючи.

Між тим Тоньо і Едмунд пошептались з собою, Едмунд виняв з елегантної, бісером вишиваної портмонетки два дукати, що дістав оноді від матері, і дав їх раненому жидкові.

– Ну, на тобі за біль! – сказав.

– Ох, спасибі вам! – задріботів жидок. – Отсе файн пурец! Дай вам, боже, много літ жити! Таки змилувалися над бідним жидом!

– Не стоїло! – сказав сердито Борис, і всі три паничі пішли горі яром.

– Ну, та й доктор же з тебе, Епамінондо! – сказав Тоньо, клеплючи Бориса по рамені. – А куди ж ми тепер?

– Як то куди? До села.

– А в селі маєш кого знакомого?

– Крім вас, здається, нікого.

– Ну, то просимо ж до нас. Обідати давно вже пора. А ми з Мундзьом, бач, якого звіра уполювали! – І показав кленя.

– У, та й здоровий же! Ну, на честь такої ловлі варто й піти. А при тій оказії і батьків ваших пізнаю, – також користь.

А жиди між тим по відході паничів хвилю сиділи мовчки, мов приголомшені.

– Проклятий отой доктор, – сказав вкінці менший з них. – Через нього, може, нам сто гульденів з рук вислизнулося. A Rich’n saanen Tat’n aran! А той дурний панич готов би був дати! Ну, але й так добре пішло. Отсі два дукати – то початок нашого маєтку! Дай боже, щоб початок був щасливий! Тьфу, тьфу на все зле! Ху, ху!

І він обхухав зі всіх боків блискучі золоті монети і сховав їх до шкіряної мошонки, що висіла у нього на груді на мотузочку через шию. Затим стогнучи встав і при помочі здоровенного Елькуни штильгукаючи почав ступати. Але чим дальше, тим ліпше ступав. І так, підпираючи один одного, серед живої розмови, переплітаної інколи стогнанням, брати поплелися вільним кроком до села.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 332 – 340.