20. На рибній ловлі

Іван Франко

Борис, покинувши її, у важкій нетямі пішов садком над потік, сів над самим берегом і довго-довго, не думаючи нічого, глядів на бистро пливучу чисту воду, що стиха рокотіла, б’ючись об каміння. Його очі слідили за роями дрібних зеленкуватих та золотожовтих здерок, що плавали по воді, пхалися до берега, уганялись за комариками та частенько аж над воду підкидувалися, залюбки гуляючи в хрустальній, холодній воді. Сей ненастанний рокіт хвиль, їх одностайне мигання перед його очима якось успокоювало, вколисувало його.

Він старався вловити осібну фізіономію кожної хвилі, розпізнати її серед течії тоді ще, коли вона вже опала і друга на її місці піднімалася і опадала. Вкінці йому здавалось, що й сам він не що більше, як хвиля: один момент підняв його понад бурхливе, неспокійне плесо суспільне, а зараз же слідуючий момент зіпхне його назад, вглиб того плеса, і занесе всякий слід його існування, його терпінь, праць, надій і розчарувань.

І що ж значить той один момент, котрий його підніс? Се одна точка в безконечнім ряді моментів, а прецінь для нього в тій точці – все. І чи не дитяча, пуста забава – розсліджувати в тій точці якусь індивідуальну фізіономію? А прецінь у незначучім обрубі тої точки кілько ж то змагань і боротьби йде на те, щоб виробити і удержати сю індивідуальну фізіономію, все те, що люди зовуть свободою, переконанням, незалежною і розумною працею! Точко геометрична! Краплино серед потоку! І що значать ті твої змагання та болі? Та ба, самі вони нічого не значили б, якби не були випливом вищого закону, самої натури людської, якби не були конечним проявом могучої сили, котра каже хвилям розбивати скали і запліднювати поле, котра, порушуючи точки, творить круги і світові кулі.

– Так що ж, – аж скрикнув Борис, – коли воно так, коли якась вища сила двигає і носить мною, коли я тілько пилина під її подувом, так нехай же собі дме! Чого я буду терпіти і мучити себе і других? Не моя воля. Попливу за водою, полину за вітром. Не моя воля! Відбившись від каменя, хвиля ломиться в намулі, – от таке й моє. Там мною погорджено, прогнано мене з дому, брехнею і наругою розшарпано моє серце, так я ту спочину. Намул хоч брудний, а хліб родить, а скала хоч чиста, біла, блискуча, так зате й безплідна. Бог з нею! І чого мені ще шарпатись та кидатись? Зломлюсь у намулі. А пропаду? Овва, не я перший, не я й послідній. І люди, проте, будуть сіяти й орати. Не моя воля!

Пізно вже було, сонце над гори похилилося, коли Борис вернув додому, блідий, утомлений, сумний, мов після якоїсь важкої роботи. Звільна пройшов він садок і подвір’я, мовчки вклонився господині, що стояла на подвір’ї і гляділа кудись, мабуть, за курчатами, і пішов до покою.

– Куди ви блукали? – озвалась по хвилі пані Міхонська, ввійшовши до покою. – Я вже думала, що ви де-небудь в ліс пішли і заблудили, – бо у нас о те не трудно. Ну, скажіть, де ви були?

– Над потоком сидів.

– І що ж ви робили? Може, рибу удили?

– Ні, я так сидів, власні думи гонив.

– Пане Борисе, – сказала м’яко пані Міхонська, сідаючи обіч нього на канапці і обвиваючи його шию своєю пухкою рукою, – жаль мені вас, бо бачу, що ви дуже мучитесь. Але вірте ви мені, не варт вона вашої муки, не варт одної вашої думи.

Борис мовчав, похиливши голову.

– А ви на мене не гніваєтесь? – питала вона, прихиляючись до нього і заглядаючи йому в очі.

– Чи маю ж я право гніватись на вас? – понуро відказав Борис.

– Ну, то чого ж ви так неласкаво дивитесь на мене?

– Пані, – сказав Борис, – ви ж самі кажете, що у мене серце болить. А раз ви се знаєте, – хоч і не зміркую, відки ви се знаєте, – то повинні знати й те, що як у чоловіка болить, то неприродно б було йому сміятися і веселитися. Ви добрі, пані, і я вас шаную, ціню за те. Впрочім, я ваш гість. Але одне смію вас просити: дайте мені прийти до себе, отямитись. У мене тепер у голові мішається, одної думки ясно передумати не можу, а ви хочете, щоб я рішався на таке важне діло і ще й веселий був.

– Правда ваша, – сказала пані, – даруйте мою влізливість! Але тепер пора вже до підвечірку. Можна вас просити?

При столі пані Міхонська була в дивнім якімсь настрої: то сміялась з леда чого, мов дитина, то знов похиляла голову в важкій задумі; по хвилі знов зривалась, кидалась до вікна і, відщипнувши розцвівшу квітку фуксії, знов вертала до стола і гнівно кидала квітку з рук. Лице її то червоніло, мов півонія, то блідло. Далі сіла й почала розказувати батькові про якогось сусіда, що конче старається о її руку.

– Знають татко, – кричала вона щодуху, – той вусатий з здоровенною бородавкою на носі, що на мої іменини випивав по п’ять моїх черевиків вина один за другим.

– Ага, ага, той що так гарно декламує вірш про «Ojca Gaudentego». Знаю, знаю.

– Та нехай він скрутиться з своїми конкурами, ха, ха, ха! І знати його не хочу! Своє село давно пропив, а тепер ледве вкрутився на секретаря до ради повітової. Нехай там каменіє без мене! Він свою першу жінку канчуком сік, – і вмерла, бідна, від його побоїв. Та не дай мені, боже, таку долю!

І вона заплакала так само нагло і безпричинно, як уперед сміялася.

Вечоріло. Старий Ремба вийшов на ганок з люлькою в зубах і сів. Пані обернулась до Бориса, свобідно, весело, мов дитина.

– Ну, що ж тепер будемо робити? Знаєте що, ходімо рибу удити. Я ту в потоці, зараз близенько, знаю вирок, – здерок там що не міра, а хробака хапають на млі ока. У мене все готове, тілько хлопцю кажу хробаки копати. Ану, хто більше наловить. Наперед вам кажу, що мусите добре пильнувати поплавця, бо я в тім ділі майстер.

І побігла, плещучи в долоні, мов десятилітня дівчина, котру дорослі беруть з собою на забаву. Швидко все було готове. З довгими тичками на плечах і з з баночками в руках вирушили обоє садком, та через перелаз, та стежкою до потоку, йшли ще тою ж стежкою кусник понад потік, поки не дійшли до закрутини.

Велика гладка каменюка спиняла прямий хід потоку. Вода билась о скалу, вигиналась в півокруг, щоб минути її, і затим журчала по камінні ще кількадесять кроків, щоб зіллятись зо Стриєм. На закруті, під скалою було обширне і широке плесо, завглибшки, може, по шию. Проте на дні видно було кожний камінчик. В тім плесі справді роїлася незлічима сила здерок.

Місце було якраз гарне для того, щоб вудкою ловити рибу; коли повінь і каламутна вода, то тут ловилися й не здерки, а здорові пструги, котрих багато водилось під скалою і котрих бойки не осмілювались виловлювати задля близості панського двора. Пані дбала особливо о те, щоб їх не виловлювати в часі терла; в інших місцях в ту пору найбільше гине тої гарної та смачної риби.

– Сідайте ось ту, вище мене, так! – командувала пані. – Буде нам обом вигідно, і не будемо собі заважати. А води в збаночок наберіть, щоб опісля часу не тратити.

– Що ж то має бути, – запитав усміхаючись Борис, – перегони які, чи що?

– А так, перегони, ха, ха, ха, перегони! Хто більше зловить, той…

– Що той? – спитав Борис.

– Ні, хто менше зловить, той мусить другому одну просьбу сповнити, і той другий не сміє відказати.

– Яку просьбу?

– Се вже опісля покажеться. Пристаєте на такий заклад?

– Ну, а як я виграю, то чого можу в пані просити?

– Просіть, чого хочете! – з якимось особливим притиском сказала пані, аж Борисові якось ніяково стало після тих слів. Розмова перервалася. Обоє хвильку гляділи на поплавці.

– Одна! – скрикнула пані, викидаючи на берег здерку, що тріпалась на гачку. Стоячий у неї за плечима хлопець зняв рибку з гачка і кинув до збаночка. Вудка знов пірнула в воду.

– Друга! – скрикнула пані. – Гей, пане Борисе, а ви ще жадної не маєте?

– Торгають, але жадна не ловиться.

– Третя.

– От і у мене одна! – скрикнув Борис, сіпнувши вудкою. – Та хай їй цур, упала з гачка!

– Ха, ха, ха! – засміялась пані. – Четверта! А ось і п’ята! А ось і шоста. Фе, встидайтесь! Невже у вас ані одної ще нема?

– Ну, прецінь дав бог одну, – сказав Борис, викидаючи здерку.

– А у мене вже десять, – сказала по хвилі пані Міхонська.

– У мене три, – відповів Борис.

– У мене п’ятнадцять, – знов по хвилі роздався голос пані.

– У мене п’ять.

Ще з півгодини ловили, поки не смерклось. У Бориса показалось здерок десять, у пані Міхонської щось з п’ятдесят чи й ще більше.

– А що, хто виграв? – втішилася вона.

– Так і слід вам виграти, – сказав Борис.

– Ні, ні, не мені слід було виграти, а вам, – скрикнула вона, обливаючись живим рум’янцем. – На, хлопче, – сказала, живо відвертаючись, – занесеш ті риби до кухні, нехай їх Параска почистить, буде вечеря. І вудки забери!

Хлопець забрав усе і пішов додому. Пані і Борис також лагодились іти, бо вже роса падала.

– Але ж то я запорошилася! – скрикнула пані, озираючи свою сукню. – Пане Борисе, будьте такі добрі, обтрепліть мене від пороху.

Не міг Борис не послухати тої просьби. Зразу хотів хусточкою обтріпати сукню, але до неї від сидження поприставало багато кусників сухої глини і піску, треба було обтріпувати їх рукою. Він мусив при тій роботі кілька разів доторкатися повного, еластичного стану, то знов пухкого, мов виточеного рамена молодої жінки і за кожним дотиком до того теплого, еластичного тіла почував якусь дрож, немов таємний ток магнетичний пролітав по його нервах.

– Ну, але що ж буде з нашим закладом? – спитав він по хвилі, коли обоє поруч ішли стежкою додому.

– Що ж, я виграла, – сказала пані.

– О, я боюсь, що запросите у мене чого-небудь такого, чого я не буду міг вам дати.

– О, не бійтесь, я не така ненаситна! Мою просьбу легко вам буде сповнити.

– Що ж, коли так, то прошу, скажіть її, пані.

– А сповните?

– Сли тілько буду міг.

– Е, як так, то я й казати не буду. Ніякого сли ту нема. Скажіть прямо: сповню або не сповню. Тілько тоді скажу вам свою просьбу.

– Боюсь я, пані, так казати. Ану ж не зможу сповнити, то що тоді?

– Овва! І тоді світу кінця не буде, ані гора на вас не завалиться, а тілько я пізнаю, що ви за чоловік, що за мужчина.

Тим часом стемнювалося чимраз більше, стежка ставала чимраз вужчою. Щоб не зароситися, Борис пустив паню Міхонську передом, а сам ішов позад неї. Дійшли до перелазу. Пані хотіла швидко через нього перескочити, та зачепилася сукнею за сучок.

– Ой, ой, ой, – скричала вона, – пане Борисе, рятуйте, відчепіть мою сукню.

Борис прискочив, щоб рятувати сукню. Пані обома ногами стояла за перелазом, а сукня її зачеплена була з другого боку і піднялась вгору. Борис не міг не запримітити її повних круглих литок в білих панчохах, тим більш, що сукня так якось туго зав’язла на сучку, що треба було кілька хвиль часу, щоб її відіп’яти.

– Ну, що ж, догадуєтесь, о що я вас хочу просити? – сказала вона, коли йшли садком.

– Ні, пані.

– Ей, та й недогадливий же ви! – сказала вона, нетерпливо махнувши рукою.

– Що ж я тому винен, пані? Я привик сам ясно говорити, то й від других того ж домагаюсь.

– Ну, так нехай вам буде, – почала вона і зап’ялась, немов не могла зважитись або не могла найти відповідного слова. Аж коли вийшли на ганок і стали на хвильку, щоб віддихнути ще раз свіжим, нічним повітрям, пані Міхонська нараз приступила до Бориса, обняла його за шию, міцно поцілувала в уста і прошептала:

– Дурнику! Того від тебе прошу, чого б властиво мужчина від женщини просити повинен. Розумієш?

І, не ждучи відповіді, вона ще раз поцілувала його і, мов привид, шмигнула до покою.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 452 – 457.