21. Смерть пані Міхонської

Іван Франко

Під час вечері була задумана, маломовна. На Бориса й очей не підводила, а більше розмовляла з батьком, кричачи йому до уха про те, як рибу ловили, або про те, кілько сьогодні скосили косарі і кілько їм заплачено. Після вечері відклонилась Борисові і пішла до кухні чи кудись там.

Борис вийшов на ганок, поки Параска стелила йому. А коли стара пішла собі, лишивши лампу, він довго ще ходив по салонику з руками, заложеними на плечі. Сон його не брався. Він міркував, що йому робити. Хоч і як сильний був його біль по страті Густі і жаль на її поступування, щонайменше легкомисне, то все-таки він зовсім ясно почував відразу до тої кокетки і розпусниці, котра, очевидно, всіми способами старалась заманити його в свої сіті.

Недавня постанова, щоб Густі на злість втопитись в обняттях пані Міхонської, видалась йому тепер, при спокійнішій голові, просто глупою. Се таке, як бесіда того чоловіка, що, мов, «моїй жінці на злість нехай мене б’ють!» Ні, сього не буде! Він бачить перед собою інші, вищі цілі життя і останеться їм вірний. Він не продасться в неволю за миску сочевиці!

– Значить, якнайшвидше втікати звідси! – сказав він з твердою постановою і, не думаючи навіть, що робить, упорядкував і зв’язав свій пакуночок, немов у тій самій хвилі готовився вирушити в дорогу. Скінчивши сю роботу, став і всміхнувся.

– Здається, що я спокійний, – сказав сам до себе, – а все-таки роблю полусвідомо, мов в сні! – І почав роздягатися.

Пізно вже було. Повний місяць своїм круглим лицем заглядав прямо в вікна салонику і скісною пасмугою свого сріблястого проміння освітив лице сплячого Бориса. Душно було йому, він лежав, розкидавшись на чистій білій постелі, з полуотвореними губами. Важко, нерівно дихали груди, якісь неспокійні рухи час від часу проходили по всім тілі, руки то піднімались крихітку, то знов безвладно опадали на подушку. Мабуть, недобре щось сниться йому.

Коли втім тихо-тихесенько відчиняються двері салонику, і, мов привид сонний, нечутно пливе-наближається якась висока біла постать. Ввійшла і стала при дверях, глядить на сплячого. Потім звільна нахилилась над ним, приклякла і взяла його за руку. Сплячий стрепенувся і розкрив очі. Він, очевидно, не міг відразу отямитись, ворухнувся, сів і все ще не спускав широко витріщених очей з дивної появи, котра все ще держала його за руку. Вкінці діткнувся її другою рукою, раз і другий раз, немов не міг переконатися, чи се сон, чи ява.

– Ха, ха, ха! – тихо засміялась нічна поява. – Ото лицар! Женщина назначує йому любовне звидання, а він спить!

Борис похолов увесь, – він пізнав голос Міхонської.

– Пані, – скрикнув він приглушеним голосом, – ви що ту робите?

– А хіба ж ви забули, що я виграла заклад? Мусите сповнити мою просьбу.

– Жартуєте, пані! Яку просьбу?

– Ха, ха, ха! От невиннятко, і не знає, яку просьбу! Ну, ну, не лякайтеся, я ж вас не вкушу. А так прийшла до вас, – лягайте, чого зірвались? Побалакаємо, погріємось, та й годі.

І несподіваним, але сильним рухом руки вона торгнула покривало, котрим обгорнувся Борис, щоб і самій лягти поряд з ним. Але Борис не пустив покривала і сидів лицем до пані, опершись плечима о стіну.

– Ні, пані, – сказав він твердо, – сего не буде.

– Чого не буде?

– Того, чого вам хочеться. Я ж вам казав, яка між нами перегородка.

– Дурниця! – сказала пані. – Ми обоє живі, молоді, то що має нам мертвець мішати! Дурниця, Борисе! Покинь церемонії! Боже мій, та ти повинен мені дякувати, що я така добра для тебе, а ти…

– Я вам дякую за вашу добрість, але приняти її не можу.

– Чому?

– Бо вас не люблю.

– Так?

Вона замовкла. Гнів і досада, і розгорівшася пристрасть боролись в ній. Подразнена гордість жіноча пекла її душу. Невже се можливе? Невже сей хлопчина, молодий, повнокровний, може остоятись і тій покусі, може відіпхнути її! Їй нараз зробилося якось зимно-зимно, так що почала голосно сікти зубами. Чула, що щось підступає їй під горло, що в найближчій хвилі готова або заплакати, або кинутися на Бориса і видряпати йому очі. Зірвалась з постелі, випрямилась і з погордою глянула на Бориса.

– Так от як, не любиш мене, – сказала вона вкінці з притиском. – А як не любиш, то й знати не хочеш, так? Гарно! Що ж, силувати тебе не буду, піду собі. Тілько одне тобі скажу, голубчику. Я знаю, ти мною погорджуєш, ти вважаєш мене зопсутою, неморальною, бог зна якою грішницею. Дурень ти! А я тобі скажу, що я таки більше варта від тої… тої ляльки, що тебе, дурня, причарувала. Що я ліпша від неї! Що я моральніша від неї! Я не криюсь з своєю любвою, з своєю пристрастю, але й не роблю з неї комедії, іграшки, як вона. А вона, – знаєш, голубчику, вона погорджує тобою! Вона покористувалась твоєю любвою, як квіткою, як новою сукнею, але тепер ти їй не потрібний, і вона кидає тебе набік, як зужите дрантя.

– Неправда! Брехня! – скрикнув Борис. – Ви не маєте права обкидати болотом тоту, котра миліша мені над усе в світі. Так, знайте се. Миліша над усе в світі!

– Що ж, гратулюю, – з насміхом сказала пані, – а чи маю право обкидати її болотом, се ви найліпше самі побачите з отсього листочка. Прошу!

І вона кинула йому на постіль маленький білий пакетик і щезла.

Після сеї нічної пригоди Борис не міг вже й ока зажмурити. До самого рана він перевертався на ліжку, а скоро тільки почало світати, встав, одягся тихенько, взяв свій пакунок і вийшов на ганок. Густа мряка лежала над долиною. В дворі було ще зовсім тихо, ніхто не ворушився. Він пішов через подвір’я, в садок, а там стежкою над потік, де вчора обоє з панею Міхонською ловили рибу. Було холодно, роса бризкала з-під його ніг, але він не питав, спішив сквапно, не оглядаючись. Прийшовши над потік, визувся і перейшов його вбрід. Відси вела польова стежка геть-геть поміж вівси на гору. За тою горою, як він довідався, було село, через котре йшов мурований гостинець. Тим гостинцем він надіявся за кілька день дістатися до батьківського дому.

Сонце вже добре піднялось на небі, коли він, втомлений, задиханий, голодний, станув на вершку гори, на високій полонині. Пусто було довкола. Як тоді, в день його стрічі з Густею, густа мряка лежала внизу, закривала перед його очима всі ті місця, де він за кілька день так багато пережив і витерпів. І бачилось йому, що й усе пережите так само тоне, розпливається в млі. На серці було якось легко, свобідно, немов і воно нараз отряслося з болючих споминів. Глянув у противний бік: внизу недалеко густою темною стіною стояв ліс, а до нього вела півперек полонини вузенька, але добре втоптана стежечка.

– Ось мені й сказівка, – сказав сам до себе Борис. – Без широких замахів, але й без блуканини, прямою, хоч і вузькою стежечкою, до цілі!

Сів на камені, щоб спочити хвилю, і аж тепер видобув з кишені той пакетик, що поночі кинула йому пані Міхонська. На конверті стояло написано одне слово: Борисові. Борис затремтів, приглянувшися почеркові того письма, – се було письмо Густі. Ах, Міхонська здурила його! Вона перехопила се письмо, вона обманом хотіла його задержати, обпутати в свої сіті!

А Густя, Густя! Що вона пише йому? Невже його підозріння мали б показатися справедливими? Невже Міхонська сказала правду? Але ні, не може бути! Коли б Густя погорджувала ним, то й не відписала б йому. Але все-таки мусить же щось бути в тім письмі таке, на чім Міхонська оперла свої закиди. Він держав в руці сей кусник білого паперу, сю розпечатану конверту, і не осмілювався заглянути до її нутра.

Помимо всього, що лучилось, він чув, що любить Густю так, як нікого ще не любив у житті. А се письмо мало бути твердим, неоспоримим документом, котрий може або утвердити його любов, або знівечити її до самої основи. Вкінці зважився, видобув з конверти маленький рожевий листок, розгорнув його і впився очима в дрібне чепурненьке письмо, котрим він був покритий. Ось що писала Густя:

«Шановний пане!

Ви кажете, що все, все готові віддати, щоб дійти до посідання моєї руки. Признаюсь Вам, сього я від Вас не надіялася. Коли я полюбила Вас, то я полюбила більш патріота і народовця, ніж мужчину. Тепер бачу, що Ви такої любові не стоїли. Що ви поїхали туди, се болить мене задля Вас самих, але не гніває задля переступлення моєї волі. Моя воля нікому не закон, а Вам найменше. Ви просите мене о вияснення «темного діла». Як я Вам його виясню, коли воно й для мене темне? Одно тілько скажу: хто любить, той не повинен задля яких-небудь «темних діл» допускатися нерозважних, компромітуючих кроків. Щоб Ви се зробили з якогось мусу, сьому не вірю.

Знаєте, що каже Лессінг: «Kein Mensch muss müssen» [Жодна людина не мусить мусити (нім). – Ред.], отже, й Ви не мусили. Ви просите, щоб я не відбирала Вам надії. Невже ж я могла або думала се коли-небудь робити? Тілько ж мені здається, що Ваші надії повинні поперед всього бути звернені на осягнення високих, народних цілей, а не осідати завчасно на дрібних, особистих цілях. Що я Вашею не можу бути, се натепер моє особисте переконання, оперте на поважних причинах, котрих тут вияснювати не буду, котрих, впрочім, з написаного досі й самі можете легко догадатись. Стискаю Вашу руку Густя».

Борис сидів і очей не відривав від того письма. Йому зробилося разом так солодко і легко, і встидно, і важко. Письмо, в котрім Міхонська бачила погорду, показалось йому таким повним ніжної любові, і доброти, і щирості. Він притулив до уст сю дорогоцінну карточку і покривав її гарячими поцілуями.

– Я не помиливсь, не помиливсь на тобі, зірко моя! – радувалось його серце. – Ти стоїш любові, і посвячення, і труду. А я, дурень, міг хоч на хвилю сумніватись о тобі! Але ні, відтепер не буду сумніватись. Відтепер єсть у мене зіронька, що не гасне і не схибляє з дороги. Я покажусь гідним тебе, осягну свою ціль! Наперед, Борисе, наперед! Тепер ти не сам на світі. Є серце, що разом з тобою б’ється до великих цілей, – не ошукай же його надій!

І він встав, сильний відзисканою надією, свіжий і смілий. Легким кроком рушив він в дорогу, ясним оком розглядався довкола. Був немов новонароджений, мов дитина, котру все радує, все бавить і займає, бо був щасливий, бо те чисте, молоде щастя наповнювало серце аж по край і переливалось з серця на цілу природу, золотило кожну травку, таємними чарами обливало кожну деревину, змінювало свист коса і цвірінькання чижика в якусь чудову мелодію. Він ішов випрямлений вниз стежкою в своїм невеличким пакунком на плечах, підняв на стежці покинену вівчарями паличку і, підпираючись нею, щез в темно-зеленій лісовій прогалині.

Пані Міхонська тої ночі, вернувшись від Бориса, також не могла заснути. Хвилева невдача її замислу зовсім не придавила її. Вона надіялась, що Густин лист доб’є Бориса і кине його в її рамена. Правда, нинішня невдача боліла її і ще дужче розпалювала її жагу, але вона мусила сказати собі, що поступила надто прудко, нахрапом, тим часом коли в таких речах час найліпший помічник.

– Та ба, – зітхала вона, – якби-то мені не так важко чекати! Якби-то я не боялася, що його у мене видруть! Коли б нині було удалось, я була б хоч через половину мала таку певність. Він чувся б зобов’язаним і не відступив би так легко! Але що ж, ще не страчене моє діло. Не вдалось тепер, то вдасться в четвер. Адже ж він не залізний, – прийде така хвиля, що й він не встоїть.

І вона почала обдумувати тисячні плани та способи, комбінувала і обчислювала найменші дрібниці з тим чисто жіночим спритом, котрий уміє давно задуманий план вивести мов якусь зовсім природну, а неожидану случайність. Аж над раном важкий, неспокійний сон склепив її повіки. Та й то здавалось їй, що спала лиш коротку хвилину, коли схопилась перелякана. Їй снилось, що якась невидима рука годує її ячмінною половою, напихає їй повне горло, повні груди, душить, тамує віддих, спиняє биття серця.

Вона скрикнула і схопилась на рівні ноги, хитаючись, мов п’яна. Комната крутилась перед її очима, всі предмети розпливались у червоні круглі плями. Кілька день уже її мучили такі страшні сни, а будило страшне биття серця і прилив крові до голови. Нараз, мов наполохана якимсь невидимим страховищем, вона кинулась, як стояла, до Борисової спальні. Треба було перейти батькову спальню, що заразом служила їдальнею, і середній, прихожий покій.

Батько спав, розкрившись. З якимсь обридженням вона кинула оком на його голі, висхлі, мов скіпки, ноги, на його волохаті груди, що звільна, важко піднімались при віддиху. В прихожім покою було пусто, двері до салоника були підхилені. «Певно, я не зачинила, виходячи вночі відси», – мигнуло їй крізь думку. Швидко заглянула досередини – Борисова постіль була пуста. Одеревіла на місці, але зараз же голосно сказала, щоб самій собі додати відваги:

– Певно, встав і вийшов надвір. Роздивлювалась дальше по салонику. Одежі Борисової не було, – ба, глипнула на столичок – нема й пакунка. Пані Міхонська скрикнула і впала на постелю, з котрої перед годиною встав Борис.

Ніхто не бачив, як вона встала, не чув, як вона скрикнула. А вона, впавши, не кричала більше, не кидалась, не плакала, – лежала спокійно. Аж за добру годину збудилась стара Параска і потюпала до паннунці. Дивно їй стало, що паннунця вже не спала і вийшла кудись. Хитаючи головою і шевелячи старечими посинілими губами, Параска пошкандибала до салонику, щоб взяти Борисові чоботи вичистити.

– Мій боже, – скрикнула вона, – а паннунця що ту роблять?

Але паннунця лежала недвижна, лицем вниз. Параска взяла її за рам’я і здивувалася, – рам’я було холодне. Вона натужилася якмога, щоб обернути паннунцю горілиць, – і скрикнула з переляку. Лице паннунці було синє, як боз, очі зайшли кров’ю, уста отворені, задубілі. Послідній крик навіки примерз до них. Вона вмерла, розбита апоплексією.

Старого батька й не будили. Параска скликала кілька баб з села, обмили паннунцю і нарядили по-свому в її покою. Старий Ремба, збудившися, випив, як звичайно, в ліжку снідання, встав, одягся при помочі Параски і аж тоді, заглянувши крізь двері до покою доньки, побачив, що сталося. Він довго стояв на місці, мов остовпілий, а вкінці, всміхаючись ідіотично, підійшов до доньки, взяв її за руку і сказав:

– Ще сім раз могла замуж вийти, а вона взяла та й умерла!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 457 – 463.