14. Візит пані Міхонської

Іван Франко

А Борис остався сам. Осліплений, оглушений усім пережитим, оп’янілий несподіваним і не зазнаним досі щастям, він не думав нічого, а тільки чув, як те щастя розпирало його грудь, задавлювало його серце. Тепер він справді не міг і не хотів думати про будуще. Що йому будуще? Що йому все на світі? За часину такого щастя можна все віддати, про все забути. Вона його любить, – от і все. Увесь кругозір його душі в тій хвилі аж почерез край заповнився тим чуттям, не лишаючи для нічого більше місця. Мовчки, тихою ступою пішов він другою стежкою вниз.

Звільна потекли тепер для Бориса і Густі нові, несказанно щасливі дні першої, чистої і непорочної, а проте гарячої і всеобіймаючої любові. Щодень вони уміли урвати часиночку, щоб незамітно, неспостережено бачитись де-небудь на самоті, поговорити, націлуватись і наобніматись. Борис виливав перед Густею всю свою душу, свої надії і плани, своє прошле і будуще. Густя ж була якось дивно здержана. Про свою рідню говорила тільки загальними словами, а о собі не вміла нічого й сказати, крім своїх мрій та поглядів. Фактів з її прошлого, ані планів її будущого Борис не міг якось дізнатися. Правда, не в такім він був настрої, щоб уперто домагатись їх у неї. Густо-часто замість відповіді на питання в тім напрямі, він одержував палкі поцілуї або веселі жарти – і вдоволявся ними.

Отак минув тиждень. Для Бориса сей тиждень був одним-одноцілим золотим сном. Тепер він не тільки нічого, крім Густі, не бачив і не чув, але нічого не бажав навіть, не боявся, не надіявся. Безвладно плив по пурпуровій хвилі, що серед солодких, упоюючих пестощів несла його невідомо куди. «Неси мене, хвиле! – говорило його серце, – неси, куди хочеш, чи до тихої щасливої пристані, чи на круту бистрину, на острі підводні скали! Я зазнав щастя, покуштував того меду, після котрого можна спокійно умерти, але жити спокійно в дотеперішній тісноті не можна».

У панства Трацьких частенько бували гості, ближчі і дальші дідичі, пани на однім селі або й на однім фільварку, лісничі камеральні або управителі великих дібр, з котрих кождий міг би був закупити і двох таких дрібних дідичів, але волів служити і обкрадати великі добра, ніж тратити на малих. Тоді в салонику Трацьких бувало весело і гутірно, дзвенів фортеп’ян, велись широкі розмови, пили каву і гербату, грали в карти. Борис звичайно не ходив в таку пору до двора ані на обід, ані на вечерю, сидів в своїй офіцині і або слухав Тоньового балакання, або сам ходив по своїм тіснім покоїку з руками в кишенях і думав – не думав, а марив, снував якісь безконечні чарівні картини.

На хвильку, украдком впадала туди Густя, вони обмінювались кількома словами, палкими поглядами – і досить. Часом тільки його прошено до салону, коли в гостях було більше молодіжі і треба було когось чи для якої-небудь товариської забави, чи для танцю. Звичайна гірська шляхта не горда, тільки ограничена. Зато з приватними урядниками попадались і тямущі люди, німці, французи та бельгійці, і з ними не раз Борис заговорювався до пізньої ночі. В карти він не грав, то ж, скінчивши розмову, йшов до своєї офіцини і довго ще ходив по комнатці, вколисуючи свою уяву золотими снами.

– А у нас сьогодні цікавий гість, – сказала Густя, заглядаючи до дверей Борисової комнатки, – ану, вгадайте хто?

– Відки ж мені вгадати? – відказав він.

– Ваша колишня знакома, пані Міхонська! – сказала Густя і побігла.

Борис остовпів. Щось, мов різкий, холодний вітер, повіяло йому в лице. Серце забилось тривожно, немов віщувало якесь велике горе. Та женщина, котрої постать темною хмарою лежала на його минувшім, невже ж вона й тепер не являється на те тільки, щоб випхнути його з того золотого раю, в котрім він чується таким щасливим? Але за що ж? Що він їй винен? Та ба, Борис від першої своєї стрічі з нею виніс важке томляче почуття сліпої, елементарної сили, з якою у неї проявляється жіноча нам’єтність. Він і досі не перестав її боятися і для того рішився твердо – не показуватись їй на очі, щоб не накликати на свою голову біди.

– Вельможна пані просять пана до салону, – загомоніла в тій хвилі служниця, підхиляючи двері.

– От тобі й на! – скрикнув Борис і, не надумуючись довго, сказав: – Перепроси вельможну паню, що я не можу прийти.

– Вельможна пані конче просили, – сказала служниця і пішла. Що було робити Борисові? Він бачив, що тут годі викрутитись, і пішов.

– А, пан Борис! – сказала при його вході пані Міхонська, простягаючи до нього свою руку. Вона була ще в жалобній сукні, хоч її рум’яні лиця і палкі, на всі боки стріляючі очі зовсім якось не лицювали до тої жалоби.

Борис підійшов до неї і поцілував її простягнуту руку. Він почув, як під його устами рука її незамітно дрогнула.

– Слуга пані професорової, – сказав він. – Від пана Трацького довідався я, що пані ту поблизько живуть.

– І не були так добрі відвідати бідну вдову! – з якимсь лукавим смутком сказала пані Міхонська. – А воно таки зовсім недалеко, – через верх ідучи, ледве милька дороги буде. А мій небіжчик так дуже любив вас! Ні, ви невдячні, пане Борисе! Знають, пані, – обернулась вона до пані Трацької, – мій небіжчик любив його, як сина, і все було говорив мені: «Мільцю, той Борис – то моя одинока радість, то моя надія!» Ах, так, так!

І вона піднесла хусточку до очей, нібито обтираючи сльози, котрих там не було, а з-під тої хусточки боком зирнула на Бориса таким поглядом, що у нього аж мороз поза плечима пішов; йому пригадався її погляд з тої пам’ятної стрічі в кабінеті її покійного мужа.

– Що ж, ласкава пані, – сказав Борис, – я ту у панства Трацьких гість, і ніяково мені покидати одну гостину, а спішити до другої.

– О, я б нічого против того не мала, – сказала пані Трацька, мотнувши якось дивно головою.

– А бачите! – сказала пані Міхонська. – О, я знаю панство Трацьких, вони б вам, певно, не зборонили. Се тілько, видно, ви самі не хотіли! А, гарно, гарно! Так-то трактується давніх знакомих!

– Звиніть, ласкава пані, – сказав, кланяючись, Борис, – але я не вважав себе в праві…

– Е, що там право! У нас в горах всякий гість милий, бо всякий рідко являється. Вже ви говоріть, що хочете, а мого дому не минете. Запрошую вас до себе, та й годі!

Затремтів Борис якимсь поганим прочуттям. Ся коротка розмова з Міхонською в присутності одної тільки пані Трацької, котра тяжко чогось сопла і зиркала то по вікнах, то по дверях, втомила його, немовби оце весь день таскав каміння або рубав дрова. Холодний піт виступив на його чоло; найрадше він був би пішов геть з салону і покинув сю ненависну цокотуху, але годі було. Хоч з тяжким серцем, а треба було відбріхуватись.

– Ви надто добрі, надто ласкаві для мене, пані, – сказав він, – і я дуже вдячний вам за ваші запросини, але звиніть, що не можу їх приняти.

– А то чому не можете? – живо і якось дразненно підхопила пані Міхонська.

– План моєї вандрівки не позволяє мені так далеко збочувати з дороги. Впрочім, я й так уже, надуживаючи гостинності панства Трацьких, пробув ту довше, ніж би слід було. Пора додому поспішатись.

– Пусті вимівки, пусті вимівки! – говорила, махаючи рукою, пані Міхонська. – «План не позволяє», «додому вертатись», – пусте! До кінця вакацій ще пропасть часу, а коли хочете, то я своєю фірою відішлю вас додому.

Після холодного поту Бориса тепер кинуло в жар. Він почував таке, яке мусить почувати заєць, що щосили втікає перед хортами, а чує вже близько за собою їх завзяте сапання. По короткій боротьбі з собою він рішився взятись на спосіб, щоб тільки проволокти діло.

– Що ж, коли така пані воля і ласка, то я не смію не прийняти вашої гостинності.

– Значить, поїдемо разом, ще нині! – скрикнула Міхонська.

– Нині мені трудно буде.

– А то чому трудно? Хіба що панство Трацькі не пустять?

– О, ми не сміємо задержувати пана Бориса, – сказала пані Трацька, – противно…

– А, видите, панство Трацькі не задержують, – значить, чого ж вам?

Борис сидів, мов опущений в воду.

– У мене ту ще треба б дещо позаписувати, попорядкувати, – почав він, – не знаю, чи вспію сьогодня.

– О, то нічого, я зачекаю хоч і до півночі, – ідіть тілько і приготуйте, що вам треба, а вже будь-що-будь я вас не лишу. Чуєте, пане Борисе?

Борис поклонився, всміхнувся силуваним сміхом і сидів на своїм місці, мов прицвяхований.

– Значить, маю ваше слово, – сказала пані Міхонська і встала. Зирнула крізь вікно в садок і скрикнула: – Ах, Густочка! Люба, який пречудесний букет для мене нарізала! – І підбігцем, мов панночка, вибігла з салону на ганок, а з ганку в садок, і відти ще чулись її скрикування подиву та голосні поцілуї, що витискали її грішні уста на непорочнім Густинім личку.

А Борис сидів в якійсь темній, болющій нетямі. Що се діється з ним? Чи й се ще сон, лякаюча сонна мара, чи огидне пробудження з щасливого сну? Невже оцей глупий, наївно підлий підхід має знищити його щастя, підкопати його долю? Він не боявсь того, що жде його там, у неї, в її домі, і не думав о тім. Він боявсь тільки покидати сей дім так нагло, чуючи наперед, що другий раз нелегко вже буде сюди потрапити, так як тому стрільцеві, що раз случайно попав у закляту печеру, повну скарбів, але, не вмівши раз з них скористати, опісля ціле життя дарма блукає-шукає, а входу таємного найти не може.

Він чув наперед, що коли нині від’їде, то сей від’їзд буде початком довгої, може й довічної, розлуки з тою, котру так несподівано а так гаряче і глибоко полюбив. Він все ще не хотів покинути тої думки, як би викрутитись з рук тої женщини, що другий раз наважилась помутити його життя. Мов та рослина, котру силою наважились вирвати з землі, ще послідніми, хоч і як слабими корінцями не перестає держатись всеплодющої матері, так і він не переставав держатись за сю думку: викручусь, проволочу час, збрешу, що прийду піхотою через день, через два дні, а сьогодні нізащо не поїду! Але могуча рука лихої долі таки наважилась вирвати й сей послідній, слабий корінець. Пані Трацька, строга і гнівна, як чорна хмара, стала перед Борисом випростувана, з блідим лицем і дрижачими губами.

– Пане, – сказала вона сухо. Борис прокинувся з своєї задуми, без пам’яті схопився з крісла і став перед нею. – Пане, ви поїдете з сею панею, зараз-таки, сьогодні!

Борис глядів їй в бліде, гнівом передернуте лице, не знаючи, що й казати.

– Так, пане, я бачу, що вам не хочеться їхати, але ви мусите. В моїм домі довше нема для вас місця.

– Пані, – сказав Борис спокійно і повагом, – коли я надужив вашої гостинності, то прошу дарувати, але не знаю, чим я заслужив на ваш гнів.

– Не знаєте? Я вам скажу. Ви нечесно поступили собі, мій пане!

– Я?

– Ви, ви! За мою гостинність ви зводите з ума мою дитину! Що ви собі думаєте? Хіба ж ви не маєте натілько розуму, щоб знати, що вона не для вас? А коли не знаєте сього, то я вам скажу: не робіть собі марних ілюзій!

– Але ж, пані, – хотів було щось відказати Борис, та Трацька перебила його:

– Ані слова більше! Я все знаю. Не звиняйтесь, не вибріхуйтесь, бо то вам нічого не поможе. А, то гарно, чудесно! От які вони, патріоти та демократи! Вір їм, тули їх, а вони, як ті змії, таємно підповзають, щоб ужалити тебе в саме серце! І не бійсь, хоч демократ, а не звертає свої очі на сільських дівок, тілько он куди! Фарисеї ви, не демократи! Бога з серця викинули і думають, що всю мудрість поїли! О, як я погорджую вами! Як я ненавиджу вас! Ну, чого стоїте ту передо мною? Ідіть і збирайтеся, щоб вас ту віднині мої очі не бачили!

Борис пішов, не кажучи й слова більше, німий і нечутливий, як та машина, котру турнули і вона крутиться. Аж коли обвіяло його свіже повітря садка, обілляло ярке сонячне проміння, освіжили пахощі, зелень і шум дерев, аж тоді вернули його думи, ожила його свідомість.

«Що се таке? – думав він, стискаючи чоло долонями і бігаючи по своїй комнатці, мов звір по клітці. – Відкіля вона дізналася? Хто їй сказав? Чи вона нині тілько про все дізналася, чи, може, сама зразу всего догадувалася, а потому й бачила? Але коли знала давніше, то чому ж мовчала аж донині? А коли нині дізналась, то хто міг їй сказати?» І він почав перебирати всіх домашніх, та на нікого не міг попасти.

Може, Густав? Та ні, сей коли б бачив, то відразу б накрив їх, сказав би до очей, не ховався б аж донині. На молодших паничів і думка його не спадала, бо знав, що Тоньо не такий, а Едмунд або спить до полудня, або волочиться кудись поза домом. В кінці здалось йому, що думка його найшла щасливий вихід з сеї путаниці.

Може, Густя сама призналась? Характер її настільки прямий і чесний, що вона, мабуть, не знесла довше непевності і визнала матері свою любов. Ну, що ж, коли так, то не біда. Адже ж він згори знав, що мати Густина не похвалить такої любові своєї дочки, але гнів матері не лякав його. Він чув в собі силу і відвагу – проложити собі дорогу через життя і твердістю своєї волі, чесною працею і любов’ю здобути руку тої, котру полюбив, коли тільки вона покажеться того гідною. Оця догадка затим вспокоїла його. «Тілько з Густею розмовитися, то все проясниться, – подумав він. – А тоді забираю свої манатки, та драпака через гори додому. А до Міхонської нізащо не поїду, нехай собі, про мене, й по стінах дереться!»

Отак роздумавши, Борис вийшов в сад, чи не зустрінеться з Густею. І справді побачив її оддалік: ішла під руку з Міхонською, бліда, як звичайно, тілько бліді, міцно зціплені уста і помутнілі, немов слізьми запливаючі очі свідчили о внутрішнім зрушенні, котре насильно старалась скривати в собі, слухаючи ненастанного щебетання та голосного сміху молодої вдови. Борис наблизився до них, надіючись як-небудь улучити хвилинку, щоб розмовитись з Густею в чотири очі.

– А, от і наш лицар! – скрикнула весело пані Міхонська, побачивши його і простягаючи руку. – А ми якраз о вас говорили. Я розказувала Густочці, як мій покійний муж перший раз побачив вас ходячого по поруччю понад височенним стрімким берегом. Ну, Густочко, глянь тепер на сього елегантного, стрійного кавалера! Хто б його подумав, що перед якими-небудь десятьма роками він босоніж витворював такі штуки, немовби способився на лиж скока! Ха, ха, ха!

Несказанно прикро і осоружно було Борисові слухати сю мову і се оповідання, і в душі своїй він побажав пані Міхонській попастися в сій хвилі до дідьчої мами в сусіди. А пані не переставала цокотати, все звертаючись то до Густі, то до Бориса.

– Ну, що ж, пане Борисе, ви вже зібрались? Поїдемо, зараз по обіді поїдемо. О, і в думці собі не покладайте, щоб я вас швидко пустила. Батька мого пізнаєте, він вас полюбить, як сина. Бідний батько старий уже став, не привик у хаті сидіти, а ще й без товариства. От утішиться! А знаєш, Густочко, пан Борис для молодих женщин дуже небезпечний чоловік! Ого-го! Вже я знаю, що знаю! Стережись його, люба моя! Та що, я буду твоїм добрим ангелом і заберу його від тебе, щоб, борони боже, теє-то!..

І, сміючись, вона погрозила пальцем. Густя спалахнула живим рум’янцем, а Борис аж зуби зціпив від гніву та натуги, щоб не вибухнути яким нерозважним словом.

– Що ж, може для кого й небезпечний, – сказала Густя, – а для мене ні.

– Чи так? Чи така певна себе? Ну, ну, я знаю, що ти завсіди розумна панночка, але ж, моя люба, з досвіду можу тобі сказати, що бувають хвилі, коли чоловік стратить власть над своїм розумом і над своєю волею, і то якраз перед лицем самої покуси.

При тих словах пані Міхонська зовсім не двозначно моргнула на Бориса. Той аж поблід і до крові пригриз уста. Густя також поблідла, завваживши те моргання і зрушення Борисове.

– Пані дарують, – сказала прудко Густя, – але, здається, мамця кличуть, я мушу йти.

І, не чекаючи відповіді, вона пурхнула в бокову доріжку і щезла в закруті.

– Прекрасна дівчина, правда, пане Борисе! – лукаво усміхаючись, сказала пані Міхонська.

– Гм, певно, гарна панночка, – з силуваним спокоєм сказав Борис.

– Що? Так холодно? «Гарна панночка»! Ex, пане Борисе, не богохульствуйте. То чудо не дівчина! Перла правдива!

– Що ж, пані, я на перлах не розуміюся, не можу знати, чи правдива, чи фальшива.

– Але я вам кажу, я! Мені можете вірити. А впрочім, знаєте, що я вам скажу! Гляньте мені прямо в очі!

– Пані іно що говорили о небезпеченстві покуси; позвольте, що я й собі візьму до серця сю пересторогу, – сказав Борис, спускаючи очі до землі.

– Ха, ха, ха! От хитрий! От хитрий! Та ні, мене не здурите, від мене не викрутитесь!

– Навіть не думав, – зовсім невинно сказав Борис.

– Ага, не думав! Знаю вас, знаю! Ну, скажіть, признайтеся: ви любите її, закохалися? Скажіть, ви знаєте, що я ваша приятелька. А може, я зможу вам допомогти чим-небудь? Ну?

– Пані, – сказав Борис, напереміну то блідіючи, то паленіючи, – хто дав вам право підходити до мене з таким питанням? Я у панства Трацьких случайний і, як бачу, зовсім навіть не пожаданий гість, а у нас нема звичаю надуживати панської гостинності!

– Досить, досить! – скрикнула пані Міхонська, голосно сміючись, – не говоріть більше, не треба! Дивний ви чоловік, пане Борисе! Думаєте, що така річ, як любов, може скритись перед очима женщини, котра й сама колись любила, а може… може, ще й досі любить. А вважаєтесь чоловіком розумним! І замість, щоб сказати своє слово прямо, щиро і одверто, порадитись, розпитати, – ви починаєте крутити, виверчуватись, граєте роль обуреного і плетете нісенітниці! Ні, встид вам, пане, встид!

– Ви, пані, живучи ту в горах між ворожками та ворожбитами, мабуть, і самі на ворожку подалися, – сказав з гіркою іронією Борис. – Але скажу вам по правді, що в данім разі не завидую вашій мудрості.

– Що? Значить, ви не любите її? – скрикнула пані Міхонська, впиваючи свої блискучі очі в Борисове лице.

– Я не маю права ображати панну Густю ні в очі, ні поза очі, значить, не маю права говорити на ваше питання ані так, ані ні. Одно й друге було б образою.

– Тере-фере! Бог зна, що ви говорите – образою! Ну, але скажіть по щирості: адже ж я бачу, що ви нерадо відси вибираєтесь, хоч пані Трацька, очевидно, в одній хвилі рада б вас позбутися.

– Я й сам думав сими днями вибратися. Але позвольте, пані, перепросити вас. Коли маю сьогодні вибратись, то мушу ще дещо поскладати і попорядкувати у себе.

– Добре, добре, ідіть, – сказала пані Міхонська. – А о тім інтереснім предметі, що отсе почали, ми ще поговоримо. Вже ви моїх рук не уйдете, вже я вас візьму на такий строгий екзамен, строжший, ніж усі ваші ригорози!

І пані погрозила Борисові пальцем. Той розкланявся і пішов до своєї офіцини. Його тягла туди могуча сила. В одній хвилі, коли розмовляв з Міхонською, йому здалось, що з-поза корчів, що отінювали вхід до офіцини, мигнула чорна сукня і золотиста коса Густі. Він спішив, дух в собі запираючи, надіючись тут зустрінути її.

– Іди, йди! – сказала вслід за ним пані Міхонська, лукаво всміхаючись. – Мене ти не здуриш! Знаю я добре, що тобі подобалась ся порцелянова лялька! Боже мій, і де то у тих мужчин очі! Що за густ! Як може таке сотворіння подобатись! А я вам пересолю тоту любов. Добре, що глупа стара мені звірилась, а то обоє такі невинні міни роблять, що я б від першого разу й не догадалась нічого. Ну, але тепер я їм досолила! І словами, і очима насипала між них такого приску, що, певно, їм відхочеться ще раз зближуватись до себе. А ще й стара по моїй стороні. Як вона мене просила – взяти Бориса з собою, немов не знати яку їй ласку зроблю! А я на такий празник і скоком. А хлопець нічого собі, простенький, як і тоді був, тілько виріс, змужнів. Нічого, попробую вибити йому з голови отсю ляльку, а там уже я не я буду, коли не здужаю здобути його для себе. Доктор медицини, за пару літ буде мав свій власний, хліб, значить… Значить, під кождим зглядом славна штука. А що хлопович – ет! Пусте! Нехай старі діти вроді Трацької того лякаються. Мене тим не налякають!

Отак думала та міркувала пані Міхонська, звільна ступаючи стежкою та прямуючи до ганку. Тут здибала її пані Трацька, і обі серед живої розмови пішли оглядати панине жіноче господарство: карафіоли та калярепу на грядках, індичата на подвір’ї, каченята на ставку, а там і в поле вийшли капусту обзирати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 411 – 420.