Рання редакція

Іван Франко

Староруська легенда

Був-то раз собі п’яниця –

Все пропив, що тільки мав.

Чи то піст був, чи м’ясниця –

Він один закон тримав:

Чарка, «бляшка» чи скляниця –

Пив і все припоминав:

«Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

Чоловіче чи жіноче

Товариство – він любив;

Хоч ніхто вже пить не хоче,

Він аж до останку пив.

«Цур та пек! Здоров, сволоче!

Щоб ти черги не хибив!

Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

І таку вже мав натуру:

Ніде черги не минав.

Добрий трунок пив чи люру,

Чи кінчив, чи починав,

То все щиро, а не здуру

Ім’я боже споминав:

«Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

Смерть прийшла, та що й казати,

Не страшна йому була:

Мов дитину сонну мати

Притулила й понесла!

П’яний ліг в заметі спати,

Бурчачи: «Хоч ся й мала,

Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

Пробудився. Тьфу, огидно!

«Ей! Се що? Я вмер? Бігме!»

Труп в снігу, що й ніг не видно,

Дух стрілою в гору дме.

Страшно стало так і встидно…

«Ну, як чорт мене візьме?

Ще смолу заставить пити!

Радше в «Общество» вступити!»

Та тепер було вже пізно:

Райська брама перед ним,

І згори глядить так грізно

Огнекрилий херувим…

Коло брами незавізно –

Стука-стука бідний Клим,

Шепче, ждучи ласки з неба:

«Дай нам, боже, що нам треба!»

Пан біг в небі зачуває,

Знає, хто се, та мовчить.

І Петрові повідає:

«Глянь-но, Петре, хтось стучить?»

Ось з нутра Петро питає:

«Гей, а хто там? Та бо цить!

Хто ти? Що тобі тут треба?

Яким правом йдеш до неба?»

«Прошу ласки, – Клим озвався, –

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що? П’яниця тут припхався?

Тут не є п’яницям прийм!

Марш у пекло! К чорту стався!

Марш в огонь, смолу і дим!»

Став наш Клим, хоч сісти й плакать…

Далі так почав балакать:

«Божа воля й суд небесний,

Против нього нам не стать,

Та скажи, мій пане чесний,

Хто є ти, я рад би знать.

Чую голос твій чудесний,

Та парсуни не видать».

Та Петро сим образився,

Так на Клима розгрозився:

«Дурню, ти собі гадаєш,

Що й у нас ваш польський лад?

За що ти мя паном лаєш?

Чи то тут панів є склад?

Всі ми в небі рівні, знаєш?

Всякий всякому тут брат.

Я також не пан-канчучник,

Я Петро, небесний ключник!»

«А, то ти, святенький Петре!» –

Клим утішно одвічав. –

«Чом же так гірке, нетепле

Слово ти мені кричав?

А забув, як сам запекле

Ген Христа ти відрицав?

Я, щоправда, пив надмірно,

Та Христа державсь все вірно!»

Вчув Петро, висок почухав

Та й не знав, що й відречи,

Далі «руської» понюхав, –

Шмиг! та й люльку став печи!

А п’яниця слухав-слухав,

Та й ну в браму знов товчи,

Та й все шепче в брамі неба:

«Дай нам, боже, що нам треба!»

Пан біг в небі зачуває,

Знає, хто се, та мовчить

І Павлові повідає:

«Глянь-но, Павле, хтось стучить!»

Ось з нутра Павло питає:

«Гей, а хто там? Та бо цить!

Хто ти? Що тобі тут треба?

Яким правом йдеш до неба?»

«Прошу ласки, – Клим озвався, –

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця тут припхався?

Тут не є п’яницям прийм!

Марш у пекло, к чорту стався!

Марш в огонь, смолу і дим!»

Став наш Клим, хоч сісти й плакать,

Далі так почав балакать:

«Га, здаєсь, що в пекло й мушу!..

Та там пекло не втече.

А ти хто, небесний мужу?

Ось що рад я знати ще.

Голос твій паде у душу,

Та не бачу тя в лице».

«Коли так благаєш дуже,

Я Павло-апостол, друже».

«А, то ти, святенький Павле! –

Крикнув Клим до нього гнеть.

«Ось хто тут в розкоші плавле,

А нас бідних гонить геть!

Чи забув ти врем’я давнє,

Як жидівський був гонець,

Степана поміг убити,

Всіх христян хотів згубити?

Бачиш, хоч який я грішний, –

Певно, се і те було, –

Але, знає бог Всевишній,

На таке не згоден зло.

А ти в дим мя гониш вічний!..»

Не дослухував Павло,

Сюди-туди обіздрівся,

Та й від брами геть десь дівся.

Ждав наш Клим, що з того вийде,

Далі знов до брами б’є.

Каже пан біг: «Гей, Давиде,

А поглянь-но, хто там є!»

Підійшов Давид. «Гей, жиде!»

«Я не жид».– «А хто ж псує

Браму? Що там за помана

Сутурдується від рана?»

«Прошу ласки, – Клим озвався, –

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця тут припхався?

Тут не місце! Геть із ним!

Там у пекло к чорту стався!

Марш в огонь, смолу і дим!»

Став наш Клим, хоч сісти й плакать,

Далі так почав балакать:

«Острий наказ твій, та, певно,

Маєш право так владать.

Та скажи, благаю ревно,

Хто ти є, я рад би знать.

Глас твій страшить мя смертевно,

Та парсуни не видать».

«Та й дурак же ти безмізкий!

Я Давид є, цар жидівський!»

«А, то ти, Єссеїв синку!

Бач, який ти острий став!

Чи як Урієву жінку

В чоловіка ти украв,

А самому лист в торбинку

З засудом на смерть уклав,

Як дівчат, невинні діти,

Заставляв ти труп свій гріти, –

Чи тоді ти присвятився?

Ось я грішний, бачить біг,

Та сли б так в гріхи вгатився,

Сли б такий один лиш гріх

В мене на душі світився,

То я б просто в пекло біг!»

Чув се цар Давид і сплюнув

Та й від брами геть посунув.

Знов б’є в двері Клим, аж стогне,

Пан біг слуха та мовчить;

Далі каже: «Соломоне,

Глянь-но, хто там так стучить».

Тюпа той. «Ось невгамонне

Сотворіння! – він бурчить.

Хто ти є, чого бажаєш,

Що тут двері розбиваєш?»

«Прошу ласки, – Клим озвався, –

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця тут припхався?

Тут не місце, геть із ним!

Там іди, до біса стався,

Марш у пекло, в сірку й дим!»

Клим наш став, хоч сісти й плакать,

Далі так почав балакать:

«Вже четвертий раз се чую,

Що мій плац на пекла дні.

Та заким ще подрапцюю

Там, де пряжать у огні,

Ласку зволь мені отсюю:

Як тя звуть, скажи мені!»

«Що ж, се ласка невелика –

Я є Соломон-владика».

«Соломоне, як же ж марно

Смієш так мене губить?

Чи забув ти, як-то гарно

Вісімсот жінок любить?

Я з одною жив безкарно!

Також бовванам кадить

Я не думав анітрішки,

Хоч вони в нас ходять пішки!»

Вчувши слово се, як змитий,

Соломон кудись побіг.

Клим став знов у браму бити,

Далі крикнув, як лиш міг:

«Господи, чи й ти сердитий,

Чи лиш суд святих твоїх

Від небесного одвірка

Гонить мя, де дим і сірка?

Господи, я грішний, клятий,

Та оті святці, що тут

Приходили геть мя гнати,

Ще грішнішії, мабуть!

Ні фальшиво присягати,

Зраду діять, чесний люд

Розбивати не гадав я

І тебе все споминав я!»

Пан біг в небі все те слухав,

Усміхавсь і ждав кінця.

Клим до брами вже [не] бухав,

Став, мов та блудна вівця,

І розплакавсь. Бог порухав

В плечі Ноя-праотця:

«Глянь-но, Ною, небораче,

Там під брамою хтось плаче»,

Ной потюпав, прислухавсь –

Справді плаче і рида.

Ось він лагідно питаєсь:

«Хто там? Най відповіла!»

«Клим, п’яниця, – відкликавсь

Голос. – Я прийшов сюда

Ласки в бога доступити,

А мене шлють сірку пити!»

«Сірку пити? Тьфу, небоже!

Хай там чорт у ній шкварчить.

Хто як хто, а я вже гоже

Всім то можу посвідчить,

Що то добра капка може

В людському житті значить.

Сли лиш тим гріхом ти грішний,

То ходи у рай предвічний!»

І, відперши замок бравий,

Клима Ной у рай впуска.

Пан біг, добрий і ласкавий,

Теж не вигнав пияка.

Ну, спитає хто цікавий,

А мораль сього яка?

Не спускайсь на Ноя, брате,

Не лягай в заметі спати!

Примітки

Це чорновий автограф однієї з ранніх редакцій поеми, опублікований у журн. «Радянське літературознавство», 1973, № 2, с. 72–76. Він подається за ксерокопією автографа (№ 5037).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 403 – 409.